Елам

Елам
Тип	стародавня цивілізаціяd і колишня державаd
Столиця	Аншан і Сузи
Історія
• Попередник	Прото-Еламський період
• Створено	2700 до н. е.
• Розпущено	539 до н. е.

Ела́м — одна з найдревніших відомих цивілізацій, стародавня країна на південному заході Ірану, приблизно в межах сучасних останів (провінцій) Хузестан та Ілам (назва останнього походить від Еламу). Еламська мова, яка не була споріднена з жодною іншою мовою, з'являється в піктографічних написах перед 3000 до н. е. Столицею Еламу були Сузи, і Елам був тісно пов'язаний культурно та політично з Шумером і Вавилонією (які він тимчасово завойовував у 2 тисячолітті до н. е.) до часу включення і асиміляції перською імперією Ахеменідів (VI ст. до н. е.).

Ендонімом «Елам» як країни в еламській мові був Хатамті ( еламським лінейним письмом)^[1] або Халтамті (еламським клинописом: 𒁹𒄬𒆷𒁶𒋾)^[2].

Екзоніми включали шумерські імена ELAM.MAki𒉏𒈠𒆠 та ELAM, аккадські Elamû (чоловічий/середній рід) та Elamītu (жіночий) означали «мішканець гірської країни»^[3]. Шумерський термін «нім» (верх) також стосувався високогір'я^[4]. Назва Хузестан походить від давньоперської: 𐎢𐎺𐎩 (худжа), що означає Суза/Елам.

Елам відповідає в загальних рисам сучасним провінціям Хузестан, Лурестан і Фарс. Стародавній географ Птолемей першим назвав цю місцевість Сузіаною, маючи на увазі країну навколо Сузи. Страбон, розглядав Елам та Сузіану як два різні географічні регіони. Він називав Елам («земля Елимеїв») переважно високогірною місцевістю Хузестану, а а Сузіану як низовину.^[5].

За Біблією, Елам (родоначальник Еламу) був семітом. Ще до свого падіння Содом зазнав нападу військ еламського Кедорлаомера, який діяв у союзі з царем Сеннааром. Еламіти славилися своїми лучниками, однак вони були завойовані ассирійцями і частково поселені в Самарії.

В Еламській землі розташовувалося місто Шушен (Сузи).

На початку нашої ери еламіти ще зберігали свою етнічну своєрідність і були присутні в Єрусалимі на дні П'ятидесятниці. (Дії 2:5, Новий Заповіт, Біблія).

Про генеалогічні зв'язки еламської мови з самого початку її вивчення висловлювалися різні точки зору. Робилися спроби пов'язати її з кавказькими, алтайськими мовами, а також з дравідійською родиною мов.

Останнім часом найпопулярнішими є дві гіпотези: Елам-дравідійська і Елам-афразійська. Перша була висловлена ще 1856 року Калдвелом, і докладно вивчена в 1970—1980-ті роки Д. В. МакАлпіном. Після їхніх робіт ця гіпотеза була підтримана багатьма дослідниками, в тому числі І. М. Дьяконовим. В 1992 році у В. Блажека була висловлена альтернативна гіпотеза про спорідненість еламської мови з афразійськими мовами, і навіть про входження її до афразійської макросім'ї. 10 років потому обидві гіпотези були розглянуті С. Старостіним, який, не відкидаючи жодної з них, показав, що, по-перше, більшість Елам-дравідійських відповідностей є спільними з іншими сім'ями ностратичної макросім'ї, а по-друге — що кількість можливих лексичних паралелей між еламською мовою і афразійськими, з одного боку, і еламською мовою і ностратичними, з іншого, приблизно однакова. На думку Старостіна це може свідчити на користь того, що еламська мова є в деякому сенсі мостом між двома цими макросім'ями, які в кінцевому підсумку можуть утворювати макросім'ї ще більш високого рівня і об'єднувати більшість мовних сімей Євразії.

Історію Еламу можна умовно розділити на три періоди, що охоплюють більше двох тисячоліть. Період до першого відомий як протоеламський:

• Протоеламський період: 3200 до н. е. — 2700 до н. е., який протікав локально в Сузах.
• Старий еламський період: 2700 до н. е. — 1600 до н. е., ранній період, що проходив до приходу до влади в Сузах династії Епарті.
• Близький еламський період: 1500 до н. е. — 1100 до н. е., період до вавилонського вторгнення в Сузи.
• Неоеламський період: 1100 до н. е. — 539 до н. е., період характерного іранського і сирійського впливу. У 549 році до н. е. Елам завойовують перси, проте вони настільки адаптують культуру поневоленої країни, що Йосип Флавій навіть називав еламітів предками персів.

У III тисячолітті до н. е. з шумеро-аккадських джерел відомий цілий ряд еламських міст-держав: Шушен (Сузи), Аншан (Анчан), Симашко, Б / Парахсе (пізніше Мархаші), Адамдун (мабуть, шумерська форма терміну Hatamti) і багато інших.

У II тисячолітті до н. е. найважливішими складовими частинами Еламу були Шушен (Шушун) і Анчан; еламські царі незмінно вказували ці два міста у своїх титулах. Шушен — це Сузи грецьких авторів, добре досліджене городище між Карун і Керхе, поселення, що сходить до IV тисячоліття до н. е.; Анчан — це городище Тепе-Малья недалеко від сучасного Шираза в Фарсі.

Більшість дослідників розглядають еламітів в якості родичів протодравидів Північного Індостану. Звідси вони у сер. V сти. до н.е. мігрували на захід, досягши сучасного півдня Ірану, де асимілювали місцеве населення гір Загросу. На поч. IV сти. до н.е. з'являються перші поселення еламітів, що було оточено глинобітними стінами. У середині того ж тисячоліття відбувається помітний прогрес у становленню ремесел. Наприкінці IV тис. до н.е. шумери встановили владу над рівнинною частиною Еламу. Це прискорило формування протоеламської держави, що сформувалася після вигнання шумерів і розпалася на поч. III тис. до н.е.

До сер. XXVIII ст. до н.е. утворилося кілька стійких політій (вождіств), що відповідали первісним племенним утворенням — Аван (на північному заході), Аншан (на південному сході), Сімашки (на півночі між ними), Шушен (Сузи) — на заході, Адамдун — в центрі. Останній також згодом став відомий як Хатамті (у шумерів — Елам), від чого отримала назву уся майбутня держава^[6]. Також в центральній частині існувало декілько дрібним протодержав. Водночас починаються війни з шумерськими містами-державами, що поєднувалися війнами між протоеламськими племенними утвореннями.

Перші відомості про державу Елам відносяться приблизно до кінця XXVII — першої половини XXVI століття до н. е., коли в Північному Дворіччі панували царі Авана. Близько 2500 р. до н. е. правителі шумерського міста Кіш зуміли позбутися еламського панування. У цей час в Аван утвердилася нова династія, засновником якої був, ймовірно, Пелі. Втім, історія цього часу відома дуже погано. Близько 2300 р. до н. е. Елам був підкорений Аккадською державою, але аккадці не зуміли утримати країну в своїй владі і змушені були на кілька років її залишити. Новий аккадський цар Рімуш зміг знову захопити Елам і повністю спустошити країну. Тим не менш, царям Аккаду, незважаючи на ряд походів, ймовірно, не вдалося по-справжньому підкорити Елам, і племінник Маніштушу, цар Нарам-Суен врешті уклав з еламітами письмовий договір, за яким Елам зобов'язався погоджувати свою зовнішню політику з Аккадським царством, але зберіг внутрішню незалежність. Це перший відомий нам у світовій історії міжнародний договір. Він написаний не тільки еламською, але й аккадським клинописом, який з цього часу почав поширюватися в Еламі. За останнього представника Аванської династії, Кутик-Іншушінака, коли Аккад сам упав під натиском племен Гутії, Елам повернув собі незалежність. Але гутії напали і на Елам, у результаті чого держава розпалася на кілька окремих областей. Тільки через сто років країна зуміла возз'єднатися, і почалося нове піднесення Еламу під владою царів династії Симашк.

Незабаром після повного розпаду Аванського царства Елам був завойований урським царем Шульги. Протягом кількох десятиліть країна керувалася шумерськими чиновниками. Тільки за урського царя Шу-Сіна з'явилися відомості, що в Еламському місті Симашкі править якийсь цар Гірнамме I. Наступник Гірнамме — Енпілухан — зміг відокремитися від Ура і захопив міста Аван і Сузи. Хоча сам Енпі-луххан був незабаром полонений шумерським військом, Елам до того часу повністю скинув з себе владу шумерів. Урські гарнізони були вигнані, а самим шумерам довелося бігти з країни. Під владою царя Хутрантемпті еламіти почали здійснювати набіги на територію Межиріччя і незабаром змогли помститися Уру за їх панування в Еламі. Останній цар III династії Ура Іббі-Сін був позбавлений влади за допомогою еламських військ, після чого еламські гарнізони були розміщені в Урі та інших великих містах Шумеру. Тим не менше, їм довелося піти звідти через декілька років. За царя Ідатту I правителі Симашку підпорядкували своїй владі весь Елам. Однак процвітання еламського держави тривало менше півстоліття. Незабаром царі Симашко стали втрачати свою могутність, і приблизно в першій половині XIX століття до н. е. влада над Еламом перейшла до нової династії Суккаль-махів.

Засновник династії — Епарті — був вихідцем із низів, який отримав владу над країною не у спадщину, а в результаті боротьби. Нащадки Епарті, особливо цариця Шільхаха, зуміли істотно зміцнити царську владу і посилити еламську державу. Структура влади в Еламі представляла тоді свого роду тріумвірат. У країні існувало одночасно три правителі: 1) суккаль Суз, 2) суккаль Еламу і Симашку, 3) суккаль-мах. Царем країни фактично вважався суккаль-мах, його резиденція знаходилася в Сузах. Після його смерті на еламський престол зазвичай вступав суккаль Еламу і Симашку. Зазвичай це був брат покійного. А суккалем Суз (правителем столиці) суккаль-мах ставив свого старшого сина. Таким чином, влада в Еламі переходила не від батька до сина, як це було прийнято тоді в інших державах, а від старшого брата до молодшого. Про політичну історію династії Суккаль-махів до нас дійшли тільки уривчасті відомості. Елам тоді вів війни з Вавилонським і Аккадським царством зі змінним успіхом. На початку XV століття до н. е. династія Суккаль-махів раптово обірвалася. Невідомо чому, але можна припустити, що Елам був завойований каситами. Тільки через століття Елам зміг знову повернути собі незалежність під владою царів Аншана і Суз.

Це, безсумнівно, найславніший період еламської історії, який залишив також найбільшу кількість археологічних пам'яток, зокрема, знаменитий зикурат Дур-Унташ (нині Чога-Замбіль), побудований за царя Унташ-Напіріша.

Ново-еламській династії, мабуть, вдалося в цей час зламати сепаратизм місцевої знаті і зміцнити центральну владу. З початку XIII ст. до н. е. починається нова серія еламських завоювань. Еламіти вдалося захопити велику область на річці Діяль, в тому числі і місто Ешнунну (за царя Унташ-Напіріша (вступив на царство в 1275 до н. е.). Через цю область проходили караванні шляхи з Дворіччя на нагір'я Ірану. Ці перемоги еламітів сприяли кризі касситської династії у Вавилонії і повного визволення Еламу з-під вавилонської влади.

За царя Кітен-Хутрані (почав царювати в 1225 до н. е.) було здійснено два завойовницьких походу на Вавилонію, взято Ніппур, а потім Ісин. Але всі спроби еламського правителя зміцнитися в Вавилонії були зірвані ассирійським царем Тукульті-Нінурта I, який сам був зацікавлений у гегемонії над Вавилоном, в чому досяг успіху набагато більше еламського царя. Незабаром після смерті Кітен-Хутрана в Елам до влади приходить нова династія — Шутрукідів, названа по імені царя Шутрук-Наххунте I. Цей цар в 1160 році здійснив переможний похід на Вавилон, повністю розоривши місто, узявши з Вавилонії величезну данину. Серед військової здобичі була взята знаменита стела з законами Хамураппі, знайдена потім в Сузах археологами. У 1157 до н. е. касситська династія у Вавилоні закінчила своє існування, але Еламу не вдалося повністю підкорити Вавилонію.

Найвищого розвитку Еламська держава досягла за царя Шільхак-Іншушінака, який значно розширив еламські володіння, особливо в горах Загра і на схід від них. Йому вдалося вторгнутися і в Ассирію, де він зайняв південне ассирійське місто Екаллате.

Після поразки Еламу, завданого йому Навуходоносором I, царем Вавилона в 1130 до н. е. (Битва на річці Улай), а потім після поразки Вавилонії, завданого їй ассирійським царем Тіглатпаласаром I в кінці XII століття до н. е., обидві країни, Елам і Вавилон, переживають період занепаду. У Еламі відновлюється або зберігається панування місцевої знаті; відсутність міцної централізованої держави і крайня неміцність царської влади, яка перетворилася на іграшку у боротьбі фракцій знаті, ми зустрічаємо і в I тисячолітті до н. е. як характерні риси історії Еламу.

Зикурат (Дур-Унташ) 1300 до н. е.

Про цей період відомо дуже мало. Були невдалі союзи еламітів, вавилонян, халдеїв та інших народів проти могутньої Новоассирійської імперії. Еламський цар Мар-біті-апла-уцур у 984 році до н.е. захопив Вавилонію й невдало воював проти ассирійців.

Пізніший новоеламський період характеризується значною міграцією іранських племен. Серед цих племен, що чинили тиск, були парси, вперше зафіксовані в 844 році до н.е. Ці новоприбулі іранські народи також були завойовані Ассирією і здебільшого вважалися васалами Новоассирійської імперії до кінця VII століття до н.е. З кінця VIII століття до н.е. еламіти об'єдналися з вавилонським царем Мардук-апла-іддіною II. Але Хумбан-нікаш I зазнав поразки від ассирійського царя Саргона II. Його наступник Шутрук-Наххунте III був розбитий військами Саргона II під час походу в 710 році до н.е., а ще одна поразка еламітів від військ Саргона зафіксована в 708 році до н.е. Ще раз еламіти зазнали поразки від ассирійського царя Сін-аххе-еріби у 700 році до н.е. Але Халлутуш-Іншушинак II і Хумбан-нумена III у 694 і 691 роках до н.е. виступали проти Ассирії на допомогу повсталим вавилонянам, але зрештою зазнали поразок.

За правління Хумбан-Халташа I та Хумбан-Халташа II еламіто-вавилонські відносини погіршилися, і обидва царі здійснили набіги на Сіппар. Уртаґу деякий час мудро підтримував добрі стосунки з ассирійським царем Ашшурбаніпалом, який посилав пшеницю до Сузіани під час голоду. Але ці дружні стосунки були лише тимчасовими, і Уртагу загинув у бою під час невдалого нападу еламів на Ассирію. Його наступник Темпті-Хумбан-Іншушинак напав на Ассирію, але був розбитий і вбитий Ашшурбаніпалом після битви на Улаї в 653 році до н. е., а самі Сузи було розграбовано ассирійцями. Цим скористався Теїсп, вождь персів (парсів), що перед тим звільнився від залежності від Мідії й поновив напади на Елам.

Еламітське царство було значно ослаблене повстаннями та громадянськими війнами; царі з 651 по 640 рік мали коротке правління, перш ніж бути узурпованими, поваленими або захопленими ассирійцями. У 646 році до н. е. Ашшурбаніпал знову сплюндрував Сузіану та розграбував Сузи. Він поставив на трон кількох васальних царів. Близько 643 року до н.е. скористався поразкою від ассирійців еламського царя Шутур-Наххунте III, захопивши східний Елам зі столицею Аншан. Саме з цього часу починає утворюватися власне Перське (Аншанське) царство, а перси остаточно переходять від напівкочового способу життя до осілого. Хумбан-Кітін зазнав поразки від персів й втратив центральний Елам.

Халлутуш-Іншушинак III скористався занепадом Ассирії, проти якої успішно стали діяти вавилонський цар Набопаласар і мідійці на чолі із Хувахштрою. Це дозволило Халлутуш-Іншушинаку III відвоювати увесь західний Елам з містом Сузи. На честь цього прийняв титул «цар Аншана і Суз» Ймовірно після 612 року до н. е. визнав зверхність Мідійського царства. Втім 609 року до н. е. вавилонське військо, відправлене царем Набопаласаром, завдало поразки Халлутуш-Іншушинаку III, захопивши західний Елам з містом Сузи. Новим царем було поставлено Уммануну, що став засновником Аяпірської династії.

За панування Шілках-Іншушинака III царство розпалося на декілька частин. Саме в цей час значення Елам стало відноситися до земель колишнього Західного Еламу. 550 року до н.е. останнього царя Халкаташа було повалено перським царем Киром II, а Елам було приєднано до імперії Ахеменідів. Останньою спробою Еламу відновити незалежність стало повстання 522 року до н.е. під орудою Ассини проти царя Дарія I.

Нову династію заснував Камнаскір I Сотер царство Елімаїду 147 року до н.е., скориставшись послабленням Держави Селевкідів. 140 року до н.е. Камнаскір II Никифор визнав зверхність Парфянської імперії, але продовжував таємно підтримувати Селевкідів. Лише з 124 року до н.е. за панування царя Дарія тут встановлюється влада Парфії. У 80—78 роках до н.е. Камнаскір III відновив незалежність. З занепадом Парфії у III ст. стало фактично незалежним. Ліквідовано Державою Сасанідів.

У 25 році після смерті Камнаскіра IX на трон було поставлено бічного представника династії Аршакидів — Орода I. 125 році парфянський цар Хосрой приєднав Елемаїду до імперії. Після смерті останнього 129 року окремішність царства відновилася. 191 року цар Елемаїди Вологез став володарем Парфянської імперії. Останнім був Ород VI Никуфар, що панував до 221 чи 224 року, його було повалено Ардаширом І, засновником Держави Сасанідів.

Мав багато сходою з утроєм шумерським міст-держав. був східною деспотією, де світська влада поєднувалася зі жрецькою. Перші представники Аванської династії носили титул «Жрець Суз, володар Хатамті». За династі Симашкі до цього титулу було додано «цар Симашкі і Хатамті», династії Аншан — «цар Аншана і Суз». У II тис. до н.е. все ще зберігаєтсья вплив ради старійшин (хамуштум) на місцях.

За Аншанської династії встановлюється «система трицарства». На чолі стояв верховний цар, що мав титул суккулмах («великий посланець») з резиденцією у Сузах. Йому допомагав його «заступник» — суккал («посланець»), що був офіційним спадкоємцем трону, його призначалися з кола синів або небожів суккулмаха. Третьою за важливістю особою був намісник області Сузіана, яким був зазвичай син верховного царя. У випадку смерті суккала він обіймав його місце. Було поширені шлюби між братами і сестрами правлячої династії, а також левірат. Тому царі і спадкоємці часто мали додатковий титул «син сестри». У середньоеламітський період скасовується принцип трицарства, навпаки встановлюється абсолютна влада царя.

У протоеламський період основною формою соціальної організації була територіальна громада (алум), до якої входили усі вільні особи, незалежно від їхніх родинних відносин, що колективно володіли землею і спільно обробляли її. Ці громади керувалися старійшинами, що обиралися народними зборами. З кін. IV тис. до н.е. відбувається соціальне розшарування, виокремлюється общинна знать на чолі із вождями. Поховання останніх в гробницях нагадує обряд поховання в царстві Ур.

З II ти. до н.е. стали інтенсивно розвиватися приватні господарства з використанням рабської праці. Це призвело до майнового розшапування, розпаду територіальної громади і розорення вільних общинників. На зміну сусідсько-територіальним громадам стали приходити великосімейні. З часом до складу останніх могли увійти особи, що не були родичами. Для цього було достатньо укласти угоду про «братерство» і передати свою землю в обш=щинне користування. Поступово ці угоди стали укладатися на надання збіднілим общинникам чатсини врожаю в обмін на землю. Зрештою незаможні землероби стали опинятися у борговому рабстві. Наступним процесом стало розскладання великосімейних громад^[7][8].

В еламі досить високий статус мала жінка. Відомо про декілька випадків призначення представниць правлячої династії намісницями. Жінка могла виступати у суді як свідок, позивачка, і відповідачка. Доньки отримували рівну з синами частку спадщини.

Базувалася на поєднанні розвиненого іригаційного землеробства в долинах (річки Карун, Керхе) та скотарства в гірських районах. Еламіти активно займалися ремеслами (металургія, гончарство) та контролювали важливі торговельні шляхи між Месопотамією та Іранським нагір'ям. Економічне життя було зосереджене навколо міст, центром яких були храми, що контролювали земельні та людські ресурси, займалися торгівельними й лихварськими операціями. Поряд з ними були царські і приватновласницькі господарства.

Основу землеробства складали зернові культури, які вирощували завдяки штучному зрошенню. Важливу роль відігравало скотарство, особливо розведення овець для отримання вовни.

Металеві статуетки виготовлялися ще в протоеламітський період, як з бронзи, так і зі срібла. Починаючи з середньоеламітського періоду, виготовлялися більші металеві вироби. Еламські майстри славилися виготовленням зброї. З часів Унташ-Напіріші відомо про численні металеві артефакти, такі як срібна та електрумова сокира з вигравіруваним його іменем, знайдена в храмі богині Кіріріші в Чога-Занбіл.

Значного розвитку набуло виробництво кераміки. Різні поширені типи кераміки еламських періодів досить добре визначені для Сузіани та Аншана, що підкреслює як розбіжності, так і культурний обмін між двома основними еламськими регіонами. Червоноземна, нефарбована кераміка з Лапуя у Фарсі (бл. 4000-3500 рр. до н. е.) має паралелі в Сузі. Згодом її замінює кераміка Банеша (бл. 3500-2800 рр. до н. е.), характерна для протоеламітського періоду, яка є чорною, сірою або червоною і може бути розписана геометричними візерунками або гравійована. Кераміка Сузіани середнього періоду 3-го тисячоліття до н. е. розписана монохромними геометричними та тваринними мотивами, що має схожість з тими, що знаходяться в сучасному Лорестані. Кераміка Кафтарі, яка пізніше розвинулася у Східному Еламі (близько 2200–1600 рр. до н. е., староеламітський період), зазвичай коричневого або червоного кольору та розписана геометричними візерунками, такими як смуги, іноді з рослинними мотивами та птахами, або залишається нефарбованою. Сузька кераміка цього періоду позначена месопотамським впливом, наслідком окупації Аккадською імперією та Уром III, до розвитку більш оригінальних форм розфарбованої або нефарбованої сірої кераміки, які показують паралелі з кафтарійською керамікою. Там знайдено багато мисок, глечиків з плечима та видовжених склянок^[9].

Сузька кераміка раннього середньоеламітського періоду, представлена ​​переважно склянками та глечиками, та наступних фаз, характеризується видовженою формою склянок. Помітна втрата різноманітності форм. Месопотамський вплив загалом сильний у Сузіані. Новоеламська кераміка є продовженням кераміки пізнього середньоеламського періоду, зокрема «еламітського кубка»^[10]. У період Ахеменідів сузіанська кераміка урізноманітнилася: порвала з попередніми традиціями, черпаючи більше натхнення з месопотамських форм, тоді як кераміка інших пам'яток, таких як Чога-Міш або рівнина Де-Лоран, походить від кераміки Загроса попередніх періодів^[11].

Дослідники припускають, що в Еламі набуло розвиток виготовлення ювелірних прикрас. Прикладом є золотий предмет невизначеного походження, з гравіруванням двох грифонів, що стоять один навпроти одного з камерної гробниці ​​в Арджані (поблизу сучасного Бехбахана)^[12]. Також було знайдено різні золоті речі (браслети, намиста, шпильки, перстень, розетки тощо) у похованні двох еламських принцес, що датується пізнім новоеламським періодом (бл. 575 до н.е.), поблизу Джубаджі, неподалік від Рамхормоза^[13].

Економіка була тісно пов'язана з постійними спробами контролювати торговельні шляхи та протистоянням з Месопотамією, що відображало потребу в забезпеченні стабільного торговельного балансу. Елам виступав посередником, постачаючи в Месопотамію деревину, камінь, метали (особливо олово, мідь, срібло) та рабів в обмін на зерно, вовну та готові текстильні вироби. Існували місцеві торгівельні об'єднання (карум)^[14].

Релігія еламітів — політеїзм, мала багато рис, які наближають її до релігій сусідньої Месопотамії. Головним божеством в III тисячолітті до н. е. була богиня Піненкір (існували ще 2 богині-матері — Парті і Кіріріша), через тисячу років «на престолі» її змінив чоловічий бог Хумпан. Велике значення грав також культ бога міста Сузи Іншушінака. Інші відомі боги — Хутран, Манзат, Наххунте, Нарунді.

За віруваннями еламітів, кожне божество мало надприроду ауру Кітен, яка могла перетворюватися у металевий або кам'яний знак — табу.

Богам приносили жертви і поклонялися у храмах, побудованих на зразок месопотамських на вершинах східчастих пірамід — зикуратів. Такий зикурат зберігся у нинішньому Чога-Занбілі, він побудований за часів царя Унташ-Напіріші. Крім того, відомі обряди поклоніння богам у священних гаях, які росли біля храмів.

Еламське мистецтво найбільш відоме завдяки розкопкам у Сузах, під час яких було знайдено велику кількість артефактів, хоча й не пам'яток, через практику найдавніших археологів цього місця, які нехтували будівлями. Розкопки в іншій столиці Еламії, Аньшані, були набагато менш плідними. Серед інших важливих пам'яток - Чога-Занбіл та Хафт-Таппех, обидва з яких датуються середньоеламським періодом. Мистецтво еламських пам'яток постійно характеризується сильним месопотамським впливом, особливо в Сузіані, тоді як мистецтво високогір'я демонструє певні відмінні риси, які, можливо, були перейняті Сузіаною в певний час. Ця дискусія зосередиться на деяких визначних аспектах еламського мистецтва та тому, що воно розкриває про культурну та політичну еволюцію цих регіонів.

Елам – один із найстаріших урбанізованих регіонів Близького Сходу. У Сузіані ще в 6 тисячолітті до нашої ери було засновано кілька протоурбанізованих пам'яток, що контактували з Месопотамією. В Аншані були розкопані адміністративні будівлі, що датуються протоеламітським періодом та кінцем середньоеламітського періоду (XII століття до н.е.). Деякі з них також були виявлені в Хафт-Таппе. Чога Занбіл включав кілька царських резиденцій, яким бракувало конкретного плану, але вони були лише більшими за типові резиденції.

У Сузах було розкопано кілька храмів, зокрема Нінхурсаг, але, як це типово для цього місця, їхня архітектура залишається невідомою. Тому храм Іншушінака, розташований під ападаною епохи Ахеменідів, міг бути розкопаний лише частково. Втім, вони дали кам'яні барельєфи та численні написи на фундаменті. Тексти вказують на те, що еламські храми знаходилися поруч зі священними гаями, які ще не були знайдено археологічними розвідками.

У Хафт-Таппе (Кабнак) було виявлено поховальний комплекс царської родини. Релігійне святилище Чога Занбіл, засноване в XIV столітті до н.е. Унташ-Напірішею, дало вражаючу релігійну архітектуру. Кілька храмів було побудовано в тому, що мало стати головним релігійним центром Еламу. Деякі з них мали оригінальне планування: чотири храми мали окремі келії в головному дворі, тоді як храм Нуску (храм вогню) ймовірно був просто неба та мав центральний вівтар, а пізніші мідійські й перські храми вогню нагадували останній. Найвеличнішим пам'ятником на цьому місці є його зиккурат із квадратною основою розміром 105 м з кожного боку. Він був присвячений Іншушінаку та Напіріші. Хоча це єдиний зиккурат, знайдений в Еламі, і найкраще зберігся з усіх, відомо, що ще один існував у Сузах, хоча його руїни зникли. Про нього відомо з текстів, зокрема з розповіді про руйнування міста ассирійськими арміями, а також з барельєфа в Ніневії, що зображує цю подію. Вважається, що він був увінчаний «рогами».

Скульптура була визначною формою мистецтва протягом усієї історії еламітів, починаючи від протоеламітських статуеток, що зображували людей, а потім тварин у молитовних позах, таких як «Левиця з Геннола», вирізьблена з магнезиту. В останні століття III тисячоліття до н.е. розвинулося барельєфне мистецтво, вирізьблене на затверділих бітумних основах, що імітує камені, такі як хлорит, чиє оздоблення міфічних тварин було натхненне предметами з Кермана (регіон Джирофт). Невдовзі після цього Пузур-Іншушинак покровительствував мистецтву, подібному до сучасної «неошумерської» моделі (статуї Гудеа), але менш вдало виконаному, яке можна знайти, зокрема, у статуї богині, що сидить Нарунді, та левах-охоронцях храму^[15]. Даньоеламський період відзначений створенням кількох бронзових статуеток божеств або поклонників, виявлених у Сузах, але перш за все розвитком наскельної скульптури у барельєфі у святилищі Курангун (а також у Накш-е Ростам, яке збереглося гірше), що зображує ритуальні сцени, в яких домінують божества та царське подружжя, перед групами жерців та інших високопосадовців, у стилі, що нагадує сучасну гліптику та скульптуру^[16].

За правління Унташ-Напіріши було створено кілька визначних творів: фрагментарну стелу, що зображує в кількох регістрах царя, який віддає шану божеству та міфологічним істотам, натхненним вавілонськими мотивами, але з дуже вираженим еламським характером, що очевидний в оригінальності міфологічних символів; та статую цариці Напір-асу в натуральну величину, але без голови, виготовлену з бронзи за технікою втраченого воску, чиє вбрання та руки зображені з великою кількістю деталей^[17].

Династія Шутрукідів також стала свідком створення деяких високоякісних творів, знайдених у Сузах, таких як бронзова модель ритуалу «сходу сонця» (сіт шамші), натхненний вавілонськими мотивами ліпний цегляний рельєф з храму Іншушинак, що зображує богинь та духів-захисників, та золоту та бронзову статуетку оранти^[18]. Кінець середньоеламітського періоду ознаменувався будівництвом нового скельного святилища в Ізе, прикрашеного барельєфами, зокрема в ущелині Куль-е Фарах.

Датовані десь XII століттям до н.е., зображені золоті та срібні фігурки еламських вірян, що несуть жертовну козу. Ці божественні та царські статуї мали на меті гарантувати царю тривалий захист божества, благополуччя та довге життя. Вироби, що зображували правителя та виконання ним ритуальної дії, мали на меті увічнити ефективність таких вчинків. Знайдені поблизу храму Іншушінака в Сузах, ці статуетки вважалися наділеними благотворною силою^[19]. Хоча археологи не можуть бути впевнені, що місцезнаходження цих фігур вказує на дату, що передує або походить від часів еламського царя Шілхак-Іншушинака, стилістичні особливості можуть допомогти визначити дату існування фігур у певному часовому періоді. Зачіска та костюм фігур, всіяні цятками та облямовані короткою бахромою знизу, а також коштовні метали вказують на дату в другій половині II тисячоліття до н.е.

Печатки стали з'являтися з протоеламського періоду. Циліндричні печатки – це предмети, виготовлені з каменю (гематиту, стеатиту, халцедону тощо), бітуму або фаянсу тощо, гравіровані, а іноді й написи, циліндричної форми, щоб зображену на них сцену можна було розгорнути на глиняну табличку. Це дозволяло каменярам, ​​художникам, які їх створювали, зображувати складніші сцени, ніж на штемпельних печатках. Еламські печатки досягли свого піку складності в IV тисячолітті до н.е., коли їхня форма стала циліндричною, а не штампованою. Печатки в основному використовувалися як форма ідентифікації та часто виготовлялися з коштовного каміння. Оскільки печатки для різних періодів часу мали різні дизайни та теми, печатки та відбитки печаток можна використовувати для відстеження різних фаз Еламу^[20]. Протоеламітський період: зображення тварин у людських позах, у сценах, що нагадують ілюстрації до байок чи міфів, таких як леви, що несуть гори. Також є печатки, прикрашені геометричними візерунками; друга половина III тисячоліття та початок II тисячоліття: циліндричні печатки початку цього періоду дуже схожі на печатки сучасної Месопотамії, аккадського періоду: вони зображують міфологічні битви, джинів, що протистоять тваринам^[21]; На початку II тисячоліття до нашої ери класичним мотивом є людина в молитовній позі перед своїм особистим божеством, дуже поширений з періоду Ур III^[22]. Печатки з пам'яток, розташованих на схід від Еламу, з іншого боку, демонструють оригінальні риси, зокрема використання печаток-штампов із зображенням богинь-кринолінів, що сидять; середньоеламітський період: печатки походять переважно з Чога-Занбіля, і месопотамський вплив (каситські або нузійські печатки) очевидний; деякі зображують сцени поклоніння, зокрема бенкетів, або, знову ж таки, вірян перед своїм божеством; інші поширені мотиви - міфічні тварини. Новоеламський період: теми є продовженням попередніх періодів, але зростає значення зображень сцен полювання, деякі верхи на конях, можливо, під перським впливом; П. Амієт говорить про «еламо-перський» стиль, що ілюструє змішання двох громад^[23]; печатки періоду Ахеменідів, знайдені в Персії та Еламі, часто зображують героя, який приборкує диких тварин^[24].

• 
  Зикурат
• 
• 
  Срібний кубок
• 
  Дворога фігура бореться з богинею-змією
• 
  Голубка, 12 століття до н. е.
• 
  Ешкафт Салман. Зображення достойної жінки показує на важливість цього полу в імперії
• 
  Сфінкс Дарія із Суз, Лувр
• 
  Бехістунський напис Дарія Великого на еламській мові
• 
  Топор зі срібла та електруму має напис імені Унташ-Напіріша, Лувр
• 
  Лев-захисник, XX століття до н. е.
• 
  Статуетка бога
• 
  Частина стели Унташ-Напіріша, кінець XIV століття до н. е., Лувр
• 
  Бронзова статуя королеви Напір-асу, кінець XIV століття до н. е.
• 
• 
  Барельєф. Прядильниця. Лувр

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Елам

• Lengua e historia elamita [Архівовано 25 листопада 2011 у Wayback Machine.], by Enrique Quintana
• History of the Elamite Empire [Архівовано 7 листопада 2018 у Wayback Machine.]
• Elamite Art [Архівовано 1 березня 2016 у Wayback Machine.]
• All Empires — The Elamite Empire [Архівовано 27 вересня 2007 у Wayback Machine.]
• Elam in Ancient Southwest Iran [Архівовано 14 травня 2011 у Wayback Machine.]
• Persepolis Fortification Archive Project [Архівовано 21 грудня 2020 у Wayback Machine.]
• Iran Before Iranians
• Encyclopedia Iranica: Elam [Архівовано 17 листопада 2017 у Wayback Machine.]
• Modelling population dispersal and language origins during the last 120,000 years [Архівовано 15 грудня 2018 у Wayback Machine.]
• Hamid-Reza Hosseini, Shush at the foot of Louvre (Shush dar dāman-e Louvre), in Persian, Jadid Online, 10 March 2009, [1] [Архівовано 22 грудня 2016 у Wayback Machine.].
  Audio slideshow: [2] [Архівовано 25 серпня 2016 у Wayback Machine.] (6 min 31 sec)
• https://web.archive.org/web/20160222154459/http://www.elamit.net/