И

Літера И
Кирилиця
А Б В Г Ґ Д Ѓ
Ђ Е Ѐ Є Ё Ж З
З́ Ѕ И Ѝ І Ї Й
Ј К Л Љ М Н Њ
О П Р С С́ Т Ћ
Ќ У Ў Ф Х Ц Ч
Џ Ш Щ Ъ Ы Ь Э
Ю Я
Неслов'янські літери
А̄ А́ А̀ Ӑ А̂ А̊ Ӓ
Ӓ̄ А̃ А̨ Ә Ә́ Ә̃ Ӛ
Ӕ В̌ Ғ Г̧ Г̑ Г̄ Ӻ
Ӷ Ԁ Ԃ Ꚃ Ꚁ Ꚉ Ԫ
Ԭ Ӗ Е̄ Е̃ Ё̄ Є̈ Ӂ
Җ Ꚅ Ӝ Ԅ Ҙ Ӟ Ԑ
Ԑ̈ Ӡ Ԇ Ӣ И̃ Ҋ Ӥ
Қ Ӄ Ҡ Ҟ Ҝ Ԟ Ԛ
Ӆ Ԯ Ԓ Ԡ Ԉ Ԕ Ӎ
Ӊ Ң Ԩ Ӈ Ҥ Ԣ Ԋ
О̆ О̃ О̄ Ӧ Ө Ө̄ Ӫ
Ҩ Ԥ Ҧ Р̌ Ҏ Ԗ Ҫ
Ԍ Ꚑ Ҭ Ꚋ Ꚍ Ԏ У̃
Ӯ Ӱ Ӱ́ Ӳ Ү Ү́ Ұ
Х̑ Ҳ Ӽ Ӿ Һ Һ̈ Ԧ
Ꚕ Ҵ Ꚏ Ҷ Ӵ Ӌ Ҹ
Ꚓ Ꚗ Ꚇ Ҽ Ҿ Ы̆ Ы̄
Ӹ Ҍ Э̆ Э̄ Э̇ Ӭ Ӭ́
Ӭ̄ Ю̆ Ю̈ Ю̈́ Ю̄ Я̆ Я̄
Я̈ Ԙ Ԝ Ӏ  
Застарілі літери
Ꙁ Ꙇ Ҁ Ѻ Ѹ Ѡ Ѽ
Ѿ Ѣ Ꙑ Ꙗ Ѥ Юси Ѧ
Ѫ Ѩ Ѭ Ѯ Ѱ Ѳ Ѵ
Ѷ Ꙟ Ꙡ Ꙣ Ꙥ Ꙧ Ꙩ
Ꙫ Ꙭ ꙮ Ꚙ Ꚛ Ꚏ̆ Ꙏ
Ꙉ
Літери кирилиці

И, и — літера кирилиці. Присутня майже в усіх слов'янських кириличних абетках (дев'ята літера болгарської абетки, десята — російської та сербської, одинадцята української та македонської абеток, у білоруській абетці відсутня). Має велику й малу, рукописну й друковану форми.

Історія

Иже

Походить від літери («иже») старослов'янської кириличної абетки, у якій утворена від грецької літери — Η, η («ета», що в середньогрецькому й новогрецькому варіанті вимовляється близько до [і] (у зв'язку з чим у сучасній грецькій називається «іта»). У первісному варіанті мала вигляд, ідентичний великій грецькій «еті/іті» (Η). У глаголиці мала накреслення Izhe, I чи (нема однозначної думки). Числове значення у кириличній цифрі — 8 (через що в «гражданці» звалась «и вісімковим» — на відміну від «і» — «десяткового»), у глаголичній — 10 (Izhe, I) чи 20 ().

У XV—XVI століттях від літери «иже» розвилася літера «Й», первісно будучи поєднанням «иже» і запозиченого з грецької писемності знака стислості («кратки»). Систематично розмежовувати зображення «И» та «Й» стали на початку XVII століття, спочатку в українському друці, а з середини XVII ст. — і в московському. У старообрядців збереглась стара система, у якій іноді замість «Й» пишуть «И» (свѧтыи небесныи владыка).

В українському письмі

У давньоруській писемності літера первісно передавала неогублений голосний переднього ряду високого підняття [і] (досі вживається в цьому фонетичному значенні в російській абетці), надалі, після злиття [і] з голосним середнього ряду [ɨ] («ы») стала передавати новий звук [ɪ] (про нього див. нижче). З XI ст. починаються помилки у вживанні літер, пов'язані з процесом злиття [і] та [ɨ]. Так, рыбы могли записувати як рибы, а риза — як рыза[1].

У староукраїнській графіці вживалося паралельно з літерами і та ы — всіма трьома позначали звук [ɪ], причому і з XV ст. писали перед голосними, а и, ы — в інших позиціях. Через наявність різних писемних шкіл і типів письма (устав, півустав, скоропис) мало кілька варіантів, що допомагає визначити час і місце написання пам'яток; зокрема, рання форма цієї літери має майже горизонтальний середній штрих (як великі грецька Η, латинська H і сучасна кирилична Н). Сучасного вигляду набула в XIV столітті, через поворот риски проти годинникової стрілки (аналогічним чином змінився нахил риски в літери ). У XVI столітті, з розвитком друкування, з'явилася друкована форма літери поряд з рукописною.

Літера — И

У слов'янських кириличних абетках

  • У болгарській абетці й сербській вуковиці передає звук, середній між [ɪ] та [і], але ближчий до [і] — внаслідок злиття звуків [і] і [ɨ]. Поряд з «и» у болгарському письмі використовують її варіант «ѝ», який не входить до складу абетки, а вважається надрядковим знаком[2]. Він слугує для розрізнення омонімів (так, наприклад, «ѝ» означає присвійний займенник «її» і особовий займенник «їй», а «и» — сполучник «і», «й»), а також для позначення наголосу. З технічних причин «ѝ» іноді замінюють на «й», що є графічною помилкою[3]. У сербській кирилиці «и» з діакритичними знаками акут (´), гравіс (`), циркумфлекс (ˆ) можуть вживати для позначення різних тонів наголосу, а зі знаком довготи (макроном) — для розрізнення слів з різною довготою голосних (до̏бри — «добрі», до̏брӣ — «добрії»).
  • У білоруській абетці відсутня, замість неї використовують літери «і» та «ы».
  • У російській абетці зазвичай передає звук [і], але в низці випадків може передавати також [ɨ]: 1) на початку слів, якщо їх вимовляють без паузи, а попереднє закінчується на твердий приголосний (без имени [безымени], Иван Ильич [Иван Ыльич]); 2) після «ж», «ш», «ч» (мужик [мужык], машина [машына], цифра [цыфра]). Ненаголошене «и» у вимові збігається з «е» або «я»: лиса́ вимовляють так само як леса́; смо́трит — так само як смо́трят.
  • У церковнослов'янській абетці «и» співіснує з літерами та («іжицею»). Вимова може різнитися залежно від місцевої традиції читання церковнослов'янських текстів.

У сучасній українській мові

У сучасній українській мові цією літерою позначають звук [ɪ] — специфічний голосний передньо-середнього ряду середньо-високого підняття, який у ненаголошеній позиції наближається до е: [диети́на], [жиеву́], [пиешу]. Він утворився злиттям праслов'янських звуків [i] (у транскрипції праслов'янської мови *i) та [ɨ] (у транскрипції *y). Втім, у деяких випадках він може походити й від інших звуків.

Літера «и» (звук [ɪ]) походить:

  • Від праслов'янського [i] (видіти, вира, лисиця, читати, шипіти, шити).
  • Від праслов'янського звука [ɨ] (риба, рись, лико). Рефлекси праслов'янських *i та *y збіглися в більшості слов'янських мов, зберігшись як окремі фонеми лише в деяких (білоруській, польській, російській, деяких українських і чеських діалектах.
  • Від нового звука [ў] (у староукраїнській графіці ы, ще раніше ъі, ъи), що утворився на стику морфем: давньої короткої форми прикметника (малъ, легъкъ, кысьлъ, новъ) з формами займенника и, і («він», «той»). Він був редукованим голосним, за вимовою наближавшись до [ъ]. Надалі в сильній позиції він перейшов в [ɪ]. Саме таке походження має «и» у закінченнях повних форм прикметників (малий, легкий, кислий, новий). Відбулося злиття редукованого [ъ] з наступним [i] в [ў], а надалі і його перехід в [ɪ] (сучасний «и»). Звук [ў] також перейшов у [ɪ] у словах мити, рити.
  • Від редукованого [ĭ], близького за вимовою до [ь], у сильній позиції. Це відбувалося у разі ствердіння попереднього приголосного (шия при д.-рус. шия, прасл.: *šija).
  • Від редукованого [ъ] — це траплялося у середині слова після сонорних [r], [l] (укр. глитати, гриміти, кривавий при д.-рус. глътати, гръмѣти, кръвавыи), у цьому випадку характерним для них є чергування з «о» (глитати — глотка, гриміти — грому, кривавий — кров).
  • У давніх запозиченнях праслов'янського періоду на місці *i та *y.
  • У старих запозиченнях може бути в різних позиціях — на місці звуків, позначуваних грецькими ι, η, υ (Вифлеєм, єпископ, миро), латинськими i, y (лицар, линва, карниз).
  • У нових запозиченнях на місці звуків, позначуваних грецькими ι, η, υ, латинськими i, y — відповідно до «правила дев'ятки».

Послідовне вживання літери и для позначення цього звука (без паралельного вживання ы) запровадили укладачі альманаху «Русалка Дністровая» (1837) Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.

Для позначення звука [i], що виник з інших звуків ([ě], закритого [o], [e] перед колишнім складом з випалим редукованим), узвичаїли кириличну літеру і, що походить від грецької ι («йоти»), для передавання йотованого [i], що зберіг свою праслов'янську вимову (прасл.: strojiti, stojitь) — літеру ї.

Літера и представляє схожі з [ɪ] звуки в запозиченнях:

При транслітерації українських слів латинкою и заведено передавати латинським y — так само як для російської ы.

Слова з початковим «и»

На початку слів літера и в українській мові присутня вкрай рідко. Виняток становлять кілька слів, здебільшого власних назв, іншомовних запозичень, а також деякі українські діалектні слова[4].

Проєкт правопису 1999 пропонував вживати «и» на початку не тільки запозичених власних назв, але й українських питомих словах перед приголосними «н» та «р» (икати, инакший, иний). Прихильники проєкту звертають увагу на наявність у живому мовленні слів із початковим «и», а також на приклади вживання її у зазначених випадках класиками української літератури до реформи правопису 1927 р.

Згідно з правописом 2019 року, літера и вживається на початку окремих вигуків (ич!), часток (ич який хитрий), дієслова и́кати («вимовляти и замість і») та похідного від нього іменника и́кання, в деяких загальних і власних назвах, що походять із тюркських та інших мов, відповідно до їхньої вимови в цих мовах: ийбен, ир, Ич-оба́, Кім Чен Ин. Деякі слова мають варіанти з початковою и: і́рій та и́рій, і́род та и́род («дуже жорстока людина»)[5].

Інше використовування

Нині використовується також при класифікаційних позначеннях і означає «одинадцятий» (до введення в абетку літери ґ мало значення «десятий»): пункт «и» розділу 2. При цифровій нумерації може вживатися як додаткова диференційна ознака, коли низка предметів має такий самий номер: шифр № 8-и та подібних.

Таблиця кодів

Кодування Регістр Десятковий
код 		16-ковий
код 		Вісімковий
код 		Двійковий код
Юнікод Велика 1048 0418 002030 00000100 00011000
Мала 1080 0438 002070 00000100 00111000
ISO 8859-5 Велика 184 B8 270 10111000
Мала 216 D8 330 11011000
KOI 8 Велика 233 E9 351 11101001
Мала 201 C9 311 11001001
Windows 1251 Велика 200 C8 310 11001000
Мала 232 E8 350 11101000

Примітки

  1. ↑ Зоряна Купчинська, Володимир Пілецький. Історична граматика української мови [Архівовано 23 квітня 2017 у Wayback Machine.]. Навчальний посібник для студентів філологічних факультетів. — Видання друге, виправлене та доповнене
  2. ↑ Згідно орфографічним словникам Болгарської АН.
  3. ↑ Проф. д-р Стефан Брезински, Й не е И, не е и И с ударение [Архівовано 29 січня 2016 у Wayback Machine.], в. «Труд», 16 май 2011.
  4. ↑ Етимологічний словник української мови у 7 томах. К.: Наукова думка, 1982—2009.
  5. ↑ https://mon.gov.ua/storage/app/media/zagalna%20serednya/05062019-onovl-pravo.pdf [Архівовано 17 вересня 2019 у Wayback Machine.] § 2. Уживання І, И на початку слова

Джерела

Література

Посилання

This article is issued from Вікіпедія. The text is available under Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 unless otherwise noted. Additional terms may apply for the media files.