ОСО 3

ОСО 3
Третя орбітальна сонячна обсерваторія, ОСО 3. Видно «вітрило» (вгорі) з приладами, спрямованими на Сонце, і обертове «колесо» (внизу) з двома інструментами для сканування неба: приладом дослідження жорстких рентгенівських променів UCSD і гамма-телескопом MIT
Основні параметри
COSPAR ID1967-020A
ВиготівникBBRC
ОператорНАСА
Штучний супутникЗемлі
Дата запуску16:19:00, 8 березня 1967 (UTC) (1967-03-08T16:19:00Z)
Ракета-носійDelta C
КосмодромКанаверал SLC-17
Схід з орбіти4 квітня 1982
Технічні параметри
Маса281 кг
Час активного існування2 роки 8 місяців
Орбітальні дані
Тип орбітигеоцентрична
Ексцентриситет0.002164
Нахил орбіти32.87°
Період обертання95.53 хв
Апоцентр564 км
Перицентр534 км
Обертів за добу15,07
Висота орбітинизька навколоземна

ОСО 3 (Орбітальна сонячна обсерваторія 3; англ. OSO 3, Orbiting Solar Observatory 3), або Третя орбітальна сонячна обсерваторія (до запуску відома як ОСО E2) — штучний супутник Землі, запущений 8 березня 1967 року на майже колову орбіту зі середньою висотою 550 км, нахилену під кутом 33° до екваторіальної площини. 28 червня 1968 року вийшов з ладу її бортовий магнітофон, що дало змогу отримувати лише розріджені дані в режимі реального часу під час наступних проходів станції; останні дані отримано 10 листопада 1969 року. ОСО 3 повернулася в атмосферу Землі та згоріла 4 квітня 1982 року.

Як і всі супутники американської серії «Орбітальна сонячна обсерваторія» (ОСО), мав дві основні частини: перша, «вітрило», була стабілізована, спрямована до Сонця, і несла як сонячні панелі, так і прилади для експериментів із фізики Сонця; друга, «колесо», оберталася для забезпечення загальної гіроскопічної стабільності, а також несла інструменти для сканування неба, які проходили по небу під час обертання колеса приблизно кожні 2 с.

Прилади

Експерименти на борту ОСО 3
Назва Ціль Головний дослідник
Гамма-промені високої енергії (> 50 МеВ) протисонячне Вільям Краушар (William L. Kraushaar), Массачусетський технологічний інститут
Детектор спектра космічних променів та аналізатор гамма-променів Сонце, все небо Мортон Каплон (Morton F. Kaplon), Університет Рочестера
Експеримент зі спрямованим радіометром Земля Карр Ніл-молодший (Neel, Carr B Jr), Дослідницький центр Еймса
Альбедо Землі (від 0,32 до 0,78 мкм) Земля Карр Ніл-молодший, Дослідницький центр Еймса
Сонячний спектрометр екстремальних ультрафіолетових променів (EUV) від 0,1 до 40,0 нм Сонце Вернер Нойперт (Werner M. Neupert), Центр космічних польотів імені Ґоддарда
Сонячна рентгенівська (від 0,8 до 1,2 нм) іонізаційна камера Сонце Річард Теске (Richard G. Teske), Мічиганський університет
Сонячний та небесний гамма-телескоп (7,7–200 кеВ) Сонце, все небо Лоуренс Петерсон,Каліфорнійський університет, Сан-Дієго
Теплове випромінювання навколоземне космічне середовище Карр Ніл-молодший, Дослідницький центр Еймса
Спектрометр екстремальних ультрафіолетових променів Сонце Ганс Гінтереггер (Hans E. Hinteregger), Лабораторія Філліпса

«Вітрило» несло прилад із Університету Каліфорнії в Сан-Дієго (УКСД) для вивчення жорстких рентгенівських променів, у якому використовувався один тонкий сцинтиляційний кристал NaI(Tl) та фототрубка, уміщені для захисту від випадкових збігів у колімаційний екран із CsI(Tl). Енергетична роздільність становила 45 % за 30 кеВ. Прилад працював у 6 каналах у діапазоні від 7,7 до 210 кеВ. Керував дослідженням професор Лоуренс Петерсон із УКСД.

Наукові результати

За допомогою ОСО-3 проведено розширені спостереження сонячних спалахів у жорсткому рентгенівському діапазоні, космічного дифузного рентгенівського фону та численні спостереження Скорпіона X-1 — перші спостереження позасонячного джерела рентгенівських променів супутником-обсерваторією.[1][2][3]

Гамма-інструмент МТІ вперше ідентифікував високоенергетичні космічні гамма-промені, що виходять як із галактичних, так і з позагалактичних джерел.[4]

Див. також

Примітки

  1. ↑ Peterson, Laurence E.; Jacobson, Allan S.; Pelling, R. M. (24 січня 1966). Spectrum of Crab Nebula X Rays to 120 keV. Physical Review Letters. American Physical Society (APS). 16 (4): 142—144. doi:10.1103/physrevlett.16.142. ISSN 0031-9007. {{cite journal}}: |hdl-access= вимагає |hdl= (довідка)
  2. ↑ Peterson, Laurence E.; Jacobson, Allan S. (1966). The Spectrum of Scorpius XR-1 to 50 KEV. The Astrophysical Journal. American Astronomical Society. 145: 962. Bibcode:1966ApJ...145..962P. doi:10.1086/148848. ISSN 0004-637X.
  3. ↑ Hudson, Hugh S.; Peterson, Laurence E.; Schwartz, Daniel A. (1970). Simultaneous X-Ray and Optical Observations of SCO X-1 Flares. The Astrophysical Journal. American Astronomical Society. 159: L51. Bibcode:1970ApJ...159L..51H. doi:10.1086/180476. ISSN 0004-637X.
  4. ↑ Kraushaar, W. L.; Clark, G. W.; Garmire, G. P.; Borken, R.; Higbie, P.; Leong, V.; Thorsos, T. (1972). High-Energy Cosmic Gamma-Ray Observations from the OSO-3 Satellite. The Astrophysical Journal. American Astronomical Society. 177: 341-363. Bibcode:1972ApJ...177..341K. doi:10.1086/151713. ISSN 0004-637X.

Посилання

Зміст цієї статті адаптовано та розширено з даних архіву НАСА HEASARC: Обсерваторії OSO 3 та Національного центру даних космічних наук НАСА: OSO 3 (суспільне надбання)

This article is issued from Вікіпедія. The text is available under Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 unless otherwise noted. Additional terms may apply for the media files.