Equus ovodovi

?Equus ovodovi
Реставрований вигляд Equus ovodovi
Реставрований вигляд Equus ovodovi
Охоронний статус

Вимерлий  (МСОП 3.1)
Біологічна класифікація
Домен:Еукаріоти (Eukaryota)
Царство:Тварини (Animalia)
Тип:Хордові (Chordata)
Клас:Ссавці (Mammalia)
Ряд:Непарнокопитні (Perissodactyla)
Родина:Коневі (Equidae)
Рід:Кінь (Equus)
Вид:Equus ovodovi
Біноміальна назва
Equus ovodovi
Eisenmann and Vasiliev, 2011
Посилання
Вікісховище:Equus ovodovi

Equus ovodovi або Кінь Оводова — вимерлий вид коневих, відомий з пізнього плейстоцену та голоцену Північної та Східної Азії (Над'обське плато, Гірський Алтай, Кузнецький Алатау) і північному сході Китаю. Радіовуглецеве датування, проведене по кістках, дало дати в інтервалі від 45 до 23 тис. років тому. До вимирання виду, найімовірніше, призвело до погіршення погодних умов — похолодання, що почалося.

Вперше E. ovodovi описав у 2009 році палеонтолог М. Д. Оводов, на честь якого вид найменовано.

Опис

E. ovodovi був трохи більшим за кулана, [1] особина з печери Проскурякова мала вагу приблизно 196,5 кг. [2] E. ovodovi можна відрізнити від диких віслюків за більшими та міцнішими кістками кінцівок. [3]

E. ovodovi — вимерлий вид некабалоїдного [4][5] коня Північної Євразії пізнього плейстоцену [6], який був «коротконогим, маленьким і не таким граціозним, як звичайні коні» [7]. E. ovodovi не є спорідненою формою нині живих некабалоїдних коней [5][8]. Вважалося, що E. ovodovi відноситься до окремої монофілетичної групи коней, близьких до куланів (підрід Hemionus) та віслюкам (підрід Asinus) як морфологічно, так і генетично [6]. Дослідження, проведені за допомогою філогенетичної реконструкції на основі мітогеномних даних, показали, що E. ovodovi філогенетично близький до підроду зебри (Hippotigris) [9][10][11].

Знайдені кісткові залишки E. ovodovi датуються каргінським інтерстадіалом (58 — 24 тис. років тому), найпізніші знахідки з радіовуглецевого датування мали вік не пізніше 23 тис. років тому [6]. Вважається, що до вимирання виду, найімовірніше, призвело похолодання, що почалося [12]. Радіовуглецеве датування, проведене по кістках E. ovodovi, дає інтервал від 45 до 23 тис. років тому [13]. Вважається, що E. ovodovi мешкав на території Західного Сибіру до другої половини пізнього плейстоцену (24 тис. років тому) [4][14]. Проведені генетичні дослідження китайських вчених відсунули час вимирання E. ovodovi до кінця пізнього плейстоцену — 12,8 тис. років тому і розширили ареал до північного сходу Китаю [10][15].

Вперше E. ovodovi, за матеріалами з грота Проскурякова (Хакасія), описав у 2009 році палеонтолог М. Д. Оводов [7][8], на честь якого він пізніше отримав свою назву [16][17]. E. ovodovi виділено в новий вид завдяки генетичному аналізу [7][10].

Ареал

Ареал E. ovodovi охоплював південний схід Західного Сибіру (пізній плейстоцен) і північний схід Китаю (ранній голоцен) [4][13][18], E. ovodovi полюбляв степові ландшафти і був дуже теплолюбний [13][19][20]. Кісткові залишки E. ovodovi відомі з місцезнаходжень, розташованих південніше 56 паралелі [13][21], на території Над'обського плато, Гірського Алтаю та Кузнецького Алатау [6][14]. Пізніше ареал розширився до північного сходу Китаю [10]. Східна межа проживання E. ovodovi обмежена річкою Єнісей, достовірних відомостей про знахідки залишків на захід від Над'обського плато не зафіксовано. Більшість знахідок кісток зроблено з місцезнаходжень Над'обського плато [13]. Кісткові залишки знайдено в Денисовій печері, Камінній печері, печері Логово Гієни, печері Окладникова, Страшній печері, Чагирській печері, гроті Проскурякова, на місцезнаходженнях Тараданове, Чик і Чумиш, а також у низці інших печер і місць. [22][23] Точні межі ареалу E. ovodovi мало вивчені [5].

Н. О. Пластеєва і С. К. Васильєв пишуть, що за результатами аналізу місцезнаходжень з кістковими залишками, популяція E. ovodovi була найчисленнішою в степових ландшафтах Алтаю, але вона також проникала і на територію Над'обського плато, доходячи аж до широт Новосибірська. Велика кількість знахідок кісткових залишків при цьому зменшується з півдня на північ [13].

Екологія

Ізотопний аналіз зразків із голоцену Китаю свідчить про те, що E. ovodovi харчувався головним чином рослинами C4. [24]

Еволюція і вимирання

Вважається, що E. ovodovi був останнім вцілілим представником підроду Sussemionus, який вперше з’явився в Північній Америці понад 2 мільйони років тому, а раніше був присутній у всій Афро-Євразії. [1][25] Деякі пізніші дослідження поставили під сумнів його зв'язок з підродом Sussemionus. [26] Відомі останки, що охоплюють південь Західного Сибіру до Північного Китаю, причому наймолодші останки датуються приблизно 3900 і 3400 роками тому (~1900 і 1400 до н. е.) у Монголії та Північному Китаї, відповідно. [27] Генетичні дані свідчать про те, що він був ближче до зебр і віслюків, ніж до коней. Початковий генетичний аналіз, заснований на мітохондріальній ДНК, виявив точний зв’язок невизначеним, але аналіз повного ядерного геному свідчить про те, що зебри та віслюки тісніше споріднені між собою, ніж з E. ovodovi, хоча існував потік генів до лінії E. ovodovi як від останнього спільного предка зебр і віслюків, так і від останнього спільного предка зебр, а також потік генів від лінії E. ovodovi з останнім спільним предком віслюків. [28]

Кладограма за Cai et al. 2022:[28]

Equus
 

Equus ferus

 
 
 

†Equus ovodovi

 
 
 

Subgenus Asinus

 
 

Subgenus Hippotigris

 
 
 
 


Його генетичне різноманіття поступово знизилося до дуже низьких рівнів протягом пізнього плейстоцену та голоцену до його вимирання. [28]

Примітки

  1. ↑ а б Eisenmann, Véra; Sergej, Vasiliev (Вересень 2011). Unexpected finding of a new Equus species (Mammalia, Perissodactyla) belonging to a supposedly extinct subgenus in late Pleistocene deposits of Khakassia (Southwestern Siberia). Geodiversitas (англ.). 33 (3): 519—530. doi:10.5252/g2011n3a5. ISSN 1280-9659. S2CID 128625427.
  2. ↑ Pushkina, Diana (19 листопада 2024). Paleoecology and body mass distribution of horses in northern Eurasia during the Pleistocene. Annales Zoologici Fennici. 61 (1). doi:10.5735/086.061.0118. ISSN 0003-455X.
  3. ↑ Plasteeva, N. A.; Vasiliev, S. K.; Klementiev, A. M.; Kosintsev, P. A. (Грудень 2021). Morphological Differentiation of Equids (Equus ovodovi, Equus hemionus) and Their Distribution Ranges in Western Siberia in the Late Pleistocene. Biology Bulletin (англ.). 48 (S1): S197—S207. Bibcode:2021BioBu..48S.197P. doi:10.1134/S1062359021140132. ISSN 1062-3590. S2CID 254283695.
  4. ↑ а б в Куслий, Маликов и др., 2024, с. 100.
  5. ↑ а б в Пластеева, Васильев и др., 2019, с. 1157.
  6. ↑ а б в г Пластеева, Васильев, 2017, с. 204.
  7. ↑ а б в Наука в Сибири, 2017.
  8. ↑ а б Druzhkova et al, 2017, с. 79.
  9. ↑ Druzhkova et al, 2017, с. 80.
  10. ↑ а б в г Куслий, Маликов и др., 2024, с. 101.
  11. ↑ Cai, Zhu, Gong et al, 2022, с. 6.
  12. ↑ Пластеева, Васильев, 2017, с. 210.
  13. ↑ а б в г д е Пластеева, Васильев, 2017, с. 209.
  14. ↑ а б Пластеева, Васильев и др., 2019, с. 1156.
  15. ↑ Cai, Zhu, Gong et al, 2022.
  16. ↑ Филиппов, Мартынович, Савинкина, 2017.
  17. ↑ Микола Оводов – мисливець за часом — Красноярський крайовий краєзнавчий музей. www.kkkm.ru (рос.). Процитовано 12 березня 2025.
  18. ↑ Cai, Zhu, Gong et al, 2022, с. 9.
  19. ↑ Пластеева, Васильев и др., 2019, с. 1163.
  20. ↑ Cai, Zhu, Gong et al, 2022, с. 10.
  21. ↑ Пластеева, Васильев и др., 2019, с. 1162.
  22. ↑ Пластеева, Васильев, 2017, с. 205—206.
  23. ↑ Cai, Zhu, Gong et al, 2022, с. 2—3.
  24. ↑ Liang, Qiyao; Chen, Quanjia; Zhang, Naifan; Zhang, Wei; Ning, Chao; Cai, Dawei (Березень 2023). Subsistence strategies in the Late Neolithic and Bronze Age in Nenjiang River Basin: A zooarchaeological and stable isotope analysis of faunal remains at Honghe site, Northeast China. International Journal of Osteoarchaeology (англ.). 33 (2): 271—284. doi:10.1002/oa.3212. ISSN 1047-482X. S2CID 257035576.
  25. ↑ Eisenmann, Véra (Березень 2010). Sussemionus, a new subgenus of Equus (Perissodactyla, Mammalia). Comptes Rendus Biologies (англ.). 333 (3): 235—240. doi:10.1016/j.crvi.2009.12.013. PMID 20338542.
  26. ↑ Eisenmann, Vera (11 вересня 2022). Old World Fossil Equus (Perissodactyla, Mammalia), Extant Wild Relatives and Incertae Sedis Forms. Quaternary (англ.). 5 (3): 38. doi:10.3390/quat5030038. ISSN 2571-550X.
  27. ↑ Pan, Jianfei; Liu, Xuexue; Baca, Mateusz; Calvière-Tonasso, Laure; Schiavinato, Stéphanie; Chauvey, Loreleï; Tressières, Gaétan; Perdereau, Aude; Aury, Jean-Marc; Oliveira, Pedro H.; Wincker, Patrick; Abdykanova, Aida; Arsuaga, Juan Luis; Bayarsaikhan, Jamsranjav; Belinskiy, Andrey B. (Жовтень 2024). Genome-wide population affinities and signatures of adaptation in hydruntines, sussemiones and Asian wild asses. Molecular Ecology (англ.). 33 (19). Bibcode:2024MolEc..33E7527P. doi:10.1111/mec.17527. ISSN 0962-1083. PMID 39279684.
  28. ↑ а б в Cai, Dawei; Zhu, Siqi; Gong, Mian; Zhang, Naifan; Wen, Jia; Liang, Qiyao; Sun, Weilu; Shao, Xinyue; Guo, Yaqi; Cai, Yudong; Zheng, Zhuqing; Zhang, Wei; Hu, Songmei; Wang, Xiaoyang; Tian, He (11 травня 2022). Radiocarbon and genomic evidence for the survival of Equus Sussemionus until the late Holocene. eLife (англ.). 11. doi:10.7554/eLife.73346. ISSN 2050-084X. PMC 9142152. PMID 35543411.
This article is issued from Вікіпедія. The text is available under Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 unless otherwise noted. Additional terms may apply for the media files.