HMS Bellerophon (1786)

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: HMS Bellerophon.
«Беллерофон»
HMS Bellerophon
«Беллерофон» у 1815 році з Наполеоном на борту
Служба
Тип/клас Лінійний корабель класу «Арроґант»
Держава прапора Велика Британія Велика Британія
Належність Королівський флот
На честь Беллерофонт
Корабельня Edward Greaves and Company, Кент
Замовлено 11 січня 1782
Закладено травень 1782
Спущено на воду 6 жовтня 1786
Введено в експлуатацію серпень 1790
Перейменований Captivity (1824)
Перекваліфікований Корабель-в'язниця (з 1815)
Виведений зі складу флоту 1815
Статус проданий на металобрухт у 1836
Бойовий досвід Французькі революційні війни, Наполеонівські війни
Ідентифікація
Параметри
Тоннаж 1612 78⁄94 bm
Довжина 51,2 м (гарматна палуба)
42,1 (кіль)
Ширина 14,3 м
Осадка 6 м
Технічні дані
Рухова установка повне вітрильне оснащення
Екіпаж 590
Озброєння
Артилерія 74 гармати:
  • 28 × 32-фунтових
  • 28 × 18-фунтових
  • 18 × 9-фунтових

«Беллерофон» (англ. HMS Bellerophon) — вітрильний лінійний корабель класу «Арроґант» Королівського флоту Великої Британії, спущений на воду 1786 року. Озброєний 74 гарматами, він належав до третього рангу за британською класифікацією. Названий на честь міфічного давньогрецького воїна Беллерофонта.

«Беллерофон» ввели в експлуатацію 1790 року. Він служив під час Французької революції та Наполеонівських війн, здебільшого для утримання блокад, патрулювання та супроводження конвоїв. Брав активну участь у трьох значних морських баталіях: Битві першого червня (1794), Абукірській битві (1798) та Трафальгарській битві (1805), де зажив бойової слави, представленої у творах мистецтва й народній творчості.

Найбільшу відомість отримав завдяки капітуляції французького імператора Наполеона, який 15 липня 1815 року піднявся на борт корабля, щоб здатися його капітану, поклавши край 22 рокам майже безперервної війни між Британією та Францією.

1815 року був виведений з експлуатації та перебудований на корабель-в'язницю, 1824 перейменований на HMS Captivity, а 1836 остаточно списаний і проданий на брухт.

Побудова

«Беллерофон» було замовлено 11 січня 1782 року в комерційного суднобудівного заводу Edward Greaves and Company з Фріндсбері, графство Кент. Контракт підписали 19 лютого.[1][2][3] Він був одним із десяти кораблів, побудованих за модифікованим проєктом класу «Арроґант», що його розробив сюрвеєр флоту Томас Слейд у 1758 році. За ним 1761 року збудували кораблі HMS Arrogant і HMS Cornwall.[1] Проєкт було відновлено та дещо змінено 1774 року, 25 серпня його схвалило Адміралтейство[прим. 1]. Кіль заклали у Фріндсбері у травні 1782 року.[4]

Корабель мав довжину 51 метр за верхньою палубою та 42 метри за кілем, ширину 14 м та тоннажність 1612 78⁄94 bm. Він отримав 74 гармати[1]:

  • 28 × 32-фунтових (14,5 кг; 155 мм)[прим. 2] гармат на нижній гарматній палубі,
  • 28 × 18-фунтових (10,9 кг; 141 мм) на верхній гарматній палубі,
  • 14 × 9-фунтових (4,1 кг; 102 мм) на шканцях та 4 × 9-фунтових на баку.
«Беллерофон» на верфі у Фріндсбері (1786, невідомий автор)

На момент спуску «Беллерофона» на воду вже не було нагальної потреби в нових бойових кораблях. Підписання Паризького договору (1783) поклало край Американській війні за незалежність, поки корабель ще будували. Хоча за умовами контракту суднобудівник мав підготувати його до квітня 1784 року, корабель провів ще два роки на стапелі: ймовірно, Рада Флоту наказала відкласти будівельні роботи для витримки деревини, що стало доступною тепер розкішшю, коли не було нагальних військових потреб.[6] Спуск на воду кілька разів відкладали. Він відбувся 7 жовтня 1786 року, під час сильних осінніх штормів, та пройшов без особливих церемоній під наглядом комісара Чарльза Пробі з верфі Чатем.[1][7][8] Потім корабель відбуксирували через річку Медвей і поставили на якір неподалік корабельні. 7 березня 1787 року його доставили до сухого доку, де корпус обшили міддю та облаштували для резервної служби (англ. in ordinary).[2] Остаточна вартість будівництва склала 30 232 фунти стерлінгів, сплачені Едварду Ґрівзу за будівництво, а також 8376 фунтів, витрачених на підготовку до експлуатації.[1][2] Ця сума еквівалентна приблизно 5,3 млн фунтів стерлінгів станом на 2026 рік.[9]

На будівництво та підготування до експлуатації знадобилося 2000 дерев (50 акрів), 100 тонн залізних болтів, 30 тонн мідних болтів, 30 тисяч тибелів, 4000 мідних пластин, 12 тонн дьогтю, 1800 літрів лляної олії, 5 тонн фарби, 10 тисяч квадратних ярдів тканини, 80 тонн гарматних ядер, 20 тонн пороху, 200 тонн провізії та 260 тонн питної води.[10]

Назва

Корабель отримав назву на честь міфічного грецького воїна Беллерофонта, який вбив потвору Химеру. У квітні 1782 року найменування було зафіксоване у протоколі засідання Офісу сюрвеєра. Перший лорд Адміралтейства Джон Монтаґу, вочевидь, обрав цю назву з «Класичного словника» Джона Лемпрієра, який він тримав як настільну книжку.[11] На честь свого героя корабель отримав відповідну носову фігуру.[2]

Вимова назви виявилася заскладною для пересічних моряків того часу, тож «Беллерофон» був широко відомий за спотвореними версіями на кшталт «Біллі Раффіан» (англ. Billy Ruffian) або «Біллі Раффен» (англ. Billy Ruff'n). «Беллі Рафф Ван» (англ. Billy Ruff One) фігурує на сатиричній гравюрі 1810 року Томаса Роуландсона, а «Белліраффрон» (англ. Bellyruffron) — у романі «Бідний Джек» Фредеріка Марріата.[12][13]

Початок експлуатації

Томас Паслі, перший капітан корабля (портрет 1795 року)

Протриманий у Чатемі в мирні роки, корабель ввели в експлуатацію в липні 1790 року, після виникнення кризи в затоці Нутка: з огляду на загрозу війни з Іспанією, резервні військові кораблі почали вводити в стрій та готувати до виходу в море. Першим командиром став капітан Томас Паслі, який прибув 19 липня та розпочав підготовку корабля до служби.[2][14] Після місяця, проведеного за набором екіпажу та оснащенням корабля гарматами, щоглами, припасами й такелажем, Паслі наказав своїй команді відчалити 16 серпня, відтак «Беллерофон» вирушив Медвеєм до якірної стоянки Нор в естуарії Темзи.[15]

З Нора «Беллерофон» вирушив до стоянки Даунс і приєднався до дислокованих там кораблів. Він провів три тижні на рейді, перш ніж перебратися до стоянки Спітгед.[16] Дипломатична криза з Іспанією більшою мірою вщухла до жовтня 1790 року, тому наприкінці листопада «Беллерофон» був відправлений до Ширнесса.[17] Він залишався в строю під командуванням Паслі під час «російського озброєння» 1791 року[прим. 3], але коли цей період напруженості також минув без переходу у відкриту війну, «Беллерофон» був направлений назад до Чатема, де призупинив службу 9 вересня 1791 року.[1][2]

Французькі революційні війни

З початком Французьких революційних війн «Беллерофон» знову ввели в експлуатацію в березні 1793 року під командуванням капітана Томаса Паслі. Той підготував корабель до плавання та відплив, щоб приєднатися до Флоту Протоки під командуванням адмірала Річарда Гау.[19] Флот вийшов у плавання 14 липня з наказом патрулювати біля Бреста в надії перехопити та знищити розташований там французький флот. 18 липня, перебувавши на південний захід від островів Сіллі, корабель зіткнувся з лінкором HMS Majestic в умовах штормового вітру.[2] «Беллерофон» втратив бушприт, фок-щоглу та головну стеньгу, а також пошкодив носову фігуру та форштевень, що вимагало ремонту в Плімуті.[2][19]

Після ремонту корабель повернувся до складу Флоту Протоки, який патрулював Західні підходи. Під час виконання цих обов'язків він заслужив репутацію швидкого корабля та отримав прізвисько «Летючий Беллерофон».[20] У вересні 1793 року Гау призначив його до «летючої ескадри», яка складалася з найшвидших лінійних кораблів, і доручив командування ескадрою Паслі з тимчасовим званням командора. 27 листопада 1793 року кораблі ескадри Паслі захопили французький корвет Blond, який був озброєний 28 гарматами та мав екіпаж із 210 осіб.[21] Грошову винагороду розділили з «Беллерофоном» британські кораблі Vanguard, Phoenix, Latona та Phaeton.[22]

Оскільки Паслі тепер відповідав за ескадру, в січні 1794 року «Беллерофон» отримав нового командира, капітана Вільяма Джонстона Гоупа, тоді як командор Паслі продовжував нести на його борту свій офіцерський брейд-вимпел.[2] Протягом наступних п'яти місяців Флот Протоки патрулював узбережжя Вессана та Бретані.[23]

«Славне перше червня»

«Славне перше червня», акватинта з роботи Ніколаса Покока (1799). На передньому плані флагман адмірала Гау Queen Charlotte перетинає французьку лінію, за ним «Беллерофон» веде поздовжній обстріл

Флот Протоки відіграв важливу роль на завершальних етапах Атлантичної кампанії травня 1794 року, коли адмірал Гау вийшов у Атлантику в надії перехопити французький конвой. Британцям було відомо, що основний французький бойовий флот перебував у морі під командуванням контрадмірала Луї Тома Вілларе-Жуаєза. На розвідку Гау відрядив Паслі, нещодавно підвищеного до контрадмірала, з його «летючою ескадрою», що складалася з «Беллерофона» та 74-гарматних кораблів Russell, Thunderer та Marlborough.[24] О 6 ранку 28 травня приряджений фрегат HMS Phaeton подав сигнал про спостереження дивної групи кораблів. Паслі повів ескадру на південний схід для розслідування й о 9 ранку побачив велику групу з 33 кораблів, з яких щонайменше 23, ймовірно, були лінійними.[25] До полудня було підтверджено, що вони французькі, тож Паслі повідомив про це Гау.[26] Адмірал наказав їх переслідувати, й до вечора британські кораблі з ескадрою Паслі в авангарді вступили в бій з ар'єргардними французькими кораблями. Першим вступив у бій «Беллерофон», коли 110-гарматний Révolutionnaire відступив, щоб перерізати підхід. Паслі зробив оверштаг для зближення, після чого розпочався обмін бортовими залпами.[2][27] Сильний вогонь більшого французького корабля завдав значної шкоди, зокрема щоглі «Беллерофона». Останній бився один, поки решта ескадри та два кораблі з основного флоту, HMS Audacious та HMS Leviathan, прибули на допомогу.[28][29] Пошкоджений «Беллерофон» відійшов, а вночі Гау наказав флоту перебудуватися в лінійну формацію та чекати на ранок перед відновленням битви.[28]

Наступного ранку баталія відновилася, коли Гау наблизився до французів, а потім прорвався крізь їхню лінію. «Беллерофон» слідував за флагманським кораблем Гау, 100-гарматним HMS Queen Charlotte, й зазнав пошкоджень від французького вогню.[30] Гау ізолював кілька французьких кораблів у тилу та обстріляв їх бортовими залпами, але Вілларе-Жуаєз зміг підвести свій авангард на порятунок, і два флоти знову розійшлися на ніч, щоб перебудувати свої бойові лінії та відремонтувати пошкодження.[31] Погана погода 30 та 31 травня завадила флотам битись, але вже наступного дня, 1 червня, Гау зміг розпочати вирішальний бій, пізніше відомий як «Славне перше червня». Британці підійшли лінією борт-до-борта з «Беллерофоном» у її кінці. Коли вони наблизилися, кораблі були сильно обстріляні французами. Паслі був поранений у ногу гарматним ядром, коли стояв на шканцях, про що повідомив мічман Метью Фліндерс.[32] Паслі відвели вниз, де ампутували розтрощену ногу.[32] Капітан Гоуп тримав корабель у бою, обстрілюючи 74-гарматний Éole, доки французький корабель не був витіснений з лінії.[33] «Беллерофон» на той час втратив усі три стеньги, а його грот та нижні ванти були розірвані на шматки.[29] Потім Гоуп подав сигнал фрегату HMS Latona, щоб той відтягнув «Беллерофон» з місця бою.[33][34] Попри перебування під сильним вогнем, втрати «Беллерофона» були порівняно незначними: четверо вбитих та 27-30 поранених.[29]

Після битви «Беллерофон» повернувся з флотом до Англії, де поранений Паслі покинув корабель. «Беллерофон» був доставлений на Портсмутську верф для ремонту, а потім відновив патрулювання на Західних підходах з Флотом Протоки.[35] 1 грудня 1794 року він отримав нового командувача, капітана Джеймса Кренстоуна.[1][2]

Відхід Корнволліса

Відхід Корнволліса

«Беллерофон» повернувся в море у травні 1795 року після трьох місяців стоянки на якорі в Соленті. Він був у Спітгеді 1 травня, коли 98-гарматний HMS Boyne загорівся та вибухнув, тож «Беллерофон» вирушив на допомогу та врятував дванадцятьох членів екіпажу.[34] Все ще в складі Флоту Протоки він приєднався до ескадри під командуванням віцеадмірала сера Вільяма Корнволліса, яка патрулювала біля Вессана. Ескадра прибула на станцію 7 червня, а наступного дня захопила конвой із восьми французьких торгових кораблів біля острова Бель-Іль.[36] Ескадра залишалася в цьому районі до 16 червня, коли спостерігач на «Беллерофоні» помітив великий флот на південному сході. Це був Брестський флот, що складався з тринадцяти лінійних кораблів, двох фрегатів, двох бригів та кутера, під командуванням Вілларе-Жуаєза.[29] Значно поступавшись за чисельністю, Корнволліс наказав відступити, але французи наздоганяли.[37] Він наказав «Беллерофону» зайняти позицію на чолі лінії, що пізніше пояснив: «Я був певною мірою радий залишити “Беллерофон” як резерв, початково мавши підстави припускати, що будуть усі можливості для кожного докласти максимум зусиль… Я вважав цей корабель справжнім скарбом, чувши про його колишні звершення та спостерігавши за духом, який панував на його борту, коли він пропливав повз мене, приєднавшись до завзяття та активності, які виявляв лорд Кренстоун протягом усього круїзу.»[38]

Після цілого дня переслідування чільні французькі кораблі спробували відрізати шлях лінкора HMS Mars, який ішов у британському тилу. Корнволліс відійшов назад на підтримку Mars, тоді як HMS Phaeton почав подавати сигнали про британський флот неподалік. Коли французькі спостерігачі помітили віддалені вітрила, Вілларе-Жуаєз вирішив, що це британський флот наближався на підтримку Корнволліса, відтак припинив переслідування. Насправді поблизу не було британського флоту: це були марселі конвою британських торгових суден.[39]

Ірландські води

Генрі Д'Естер Дарбі, капітан під час Абукірської битви (портрет 1805 року)

«Беллерофон» повернувся до Англії в червні, перш ніж вирушити патрулювати Західні підходи до вересня. В жовтні він знову зайшов до Портсмутської корабельні та пройшов ремонт вартістю 8103 фунти.[1][40] Він відновив службу на Західних підходах у січні 1796 року, спочатку під командуванням Кренстоуна, а з квітня — з виконувачем обов'язки капітана, лейтенантом Джоном Лорінґом.[1][41] Заступник Кренстоуна, капітан Генрі Д'Естер Дарбі, прибув для прийняття командування у вересні. Служба при блокаді тривала до початку січня 1797 року, коли флот дійшов до звістки про появу французької експедиції біля Ірланді. Заскочене зненацька, Адміралтейство наказало «Беллерофону» та низці інших кораблів патрулювати біля затоки Бантрі. На той час французька експедиція була розсіяна негодою, після трьох тижнів патрулювання «Беллерофонт» прибув до Кова, де зустрівся з ірландською ескадрою під командуванням адмірала Роберта Кінґсмілла.[29][42] Невдовзі після повернення до Спітгеда на початку березня, «Беллерофон» отримав нові накази від Адміралтейства. 17 березня він відплив до Кадіса в Іспанії, щоб приєднатися до Середземноморського флоту, який блокував порт під командуванням адмірала Джона Джервіса.[29]

Середземноморська служба

Блокада Кадіса в червні 1797. Зліва направо: Bellerophon, Orion, Theseus, Colossus, Irrestible

30 травня 1797 року «Беллерофон» зустрівся з флотом Джервіса в Кадіській бухті.[29] Через три дні його вперше відвідав Гораціо Нельсон, тоді контрадмірал і командувач прибережної ескадри в блокаді.[43] «Беллерофон» перебував з флотом у затоці до жовтня, коли Джервіс вивів його в море для патрулювання між мисами Трафальгар і Сент-Вінсент. Ці завдання тривали до кінця травня 1798 року, коли «Беллерофон» був призначений до окремої ескадри, яку очолював капітан Томас Троубрідж, та отримав наказ підсилити флотилію Нельсона в Середземному морі, яка полювала на великий французький флот, що відплив з Тулона з військами.[44]

Французи розпочали складну сухопутну та морську кампанію в Середземному морі з кінцевою метою вторгнення та окупації Єгипту. Британці знали про велику армію на чолі з генералом Наполеоном Бонапартом, але її місце призначення було невідоме. Зустрівшись з ескадрою Троубріджа 7 червня, Нельсон мав достатні сили для бою з французами та почав прочісувати Середземне море.[45] Пошуки тривали майже два місяці, британські сили рухалися на захід, а потім назад на схід, іноді розминавшись із французькими силами на кілька днів. Французи, захопивши Мальту, прибули до Александрії 1 липня та почали висаджувати війська. Лише 25 липня до Нельсона, який на той час стояв на якорі біля Сицилії, дійшла звістка про появу французького флоту біля Єгипту. Він вивів свій флот у море та прибув до Александрії 1 серпня, але побачив лише порожню гавань. Рухавшись на схід, він виявив французький флот з 13 лінійних кораблів, 4 фрегатів та кількох канонерських човнів, що стояли на якорі в затоці Абукір.[46]

Абукірська битва

Абукірська битва 1798 року. По центру палаючий Orient, за ним розбитий «Беллерофон» без щогл

Ввечері 1 серпня, коли британський флот з'явився в затоці, французи зайняли надійну оборонну позицію на якорі, проте французький командувач, віцеадмірал Франсуа-Поль де Брюе, не чекав на нічну атаку.[47] Нельсон наказав своїм кораблям вишикуватися й атакувати французький авангард, скориставшись сприятливим вітром, який дозволив його кораблям пливти вздовж ворожої лінії, водночас не даючи французькому тилу підкріпити авангард і центр.[48] «Беллерофон» був восьмим кораблем у лінії, і коли почалася битва, капітан Дарбі повернув його до французького центру, зрештою ставши на якір о 19:00 поруч із французьким флагманським кораблем — 120-гарматним L'Orient. Достеменно не відомо, чому він опинився навпроти значно більшого корабля: причиною могли стати помилка екіпажу або протягування якоря по дну. Також існує версія, що капітан намагався проскочити перед L'Orient, щоб вести поздовжній вогонь по флагману та меншому 80-гарматному лінкору Franklin.[49][50]

Відтак «Беллерофон» опинився у відчайдушному становищі. Набагато потужніший трипалубний L'Orient випустив кілька бортових залпів по «Беллерофону», чим розбив його шлюпки, зірвав частину гармат та порвав такелаж.[29][51] Французькі морські піхотинці на верхніх палубах обстрілювали відкриті верхні палуби з мушкетів. На перших етапах бою загинули або отримали поранення 60-70 членів екіпажу, а капітан Дарбі втратив свідомість через поранення в голову. Командування перейшло до першого лейтенанта Роберта Севеджа Денієла. Денієл та другий лейтенант Філіп Вотсон Лондер були поранені, але змогли керувати боєм, поки постріл не відірвав Денієлу ліву ногу. Поки його несли вниз, він був убитий картеччю.[52] Четвертий лейтенант Джон Гедавей був поранений, і його доставили вниз до хірурга, а п'ятий лейтенант Джордж Джоліфф був убитий на палубі.[51] Після години бою на самоті з L'Orient обвалилась бізань-щогла, а невдовзі після неї — грот-щогла. Падіння щогли вбило Лондера, після чого командування перейшло до неушкодженого третього лейтенанта Роберта Каткарта.[53] На «Беллерофоні» та L'Orient спалахнули кілька пожеж. Згідно з вахтовим журналом «Беллерофона», о 21:00, коли на L'Orient спалахнула ще одна пожежа, а Каткарт займався проблемами внизу, 13-річний мічман Джон Гіндмарш протягом певного часу був старшим офіцером на палубі.[54] Він наказав перерізати якірний трос і підняти шпринтове вітрило для руху, але через завелике навантаження обвалилась і фок-щогла.[55] Втративши всі щогли та якір, «Беллерофон» дрейфував, віддалявшись від битви, водночас його екіпаж боровся з пожежами.[56] Під час цього корабель отримав ще кілька далекобійних пострілів від французького Tonnant.[57][58]

Поки «Беллерофон» дрейфував, його помітив 74-гарматний HMS Swiftsure, який саме наближався до центру. Було близько 21:00, в темряві його капітан не зміг ідентифікувати корабель без щогл і припустив, що це був пошкоджений французький корабель, який намагався втекти. Він розмірковував, чи слід стріляти по ньому, проте вирішив не відкривати вогонь і просуватися до французького центру, де врешті-решт став на якір позаду L'Orient, неподалік від початкової позиції «Беллерофона».[59] Невдовзі L'Orient припинив своє існування внаслідок катастрофічної детонації порохових погребів. На цей час капітан Дарбі оговтався й відновив командування, за його наказом важко ушкоджений корабель став на якір у східному кінці затоки, а екіпаж почав ремонт.[60] Битва тривала всю ніч та зрештою закінчилася вирішальною перемогою британців.[61] Наступні п'ять днів були витрачені на ремонт корабля, такелажні роботи й поховання загиблих. На «Беллерофоні» 49 людей загинули й 148 отримали поранення; ще вісім померли від ран протягом наступного тижня. «Беллерофон» зазнав найбільших втрат з-поміж британських кораблів, вони становили майже чверть від усіх британських втрат у битві.[53][62][63]

Служба у Великій Британії та Вест-Індії

Після проведення базового ремонту в затоці Абукір, «Беллерофон» підняв тимчасові щогли та, відбуксирувавши захоплений Spartiate за допомогою HMS Majestic, відплив до Гібралтару на ремонт.[64] Після нього корабель повернувся до Британії, прибувши до Спітгеда 2 квітня 1800 року, був виведений з експлуатації та пішов на корабельню для капітального ремонту.[53] Ці роботи тривали до серпня 1801 року й коштували 32 608 фунтів. Він знову був уведений в експлуатацію 25 червня 1801 року під командуванням капітана Лорда Ґарліса й відплив у серпні, щоб приєднатися до Флоту Протоки, який блокував Брест.[1] 25 листопада Ґарліса замінив капітан Джон Лорінґ і «Беллерофон» продовжив блокаду.[53]

У 1802 році «Беллерофон» разом з п'ятьма іншими кораблям вирушив до ескадри адмірала Джона Дакворта у Вест-Індії. Після завантаження припасів він відплив з Торбея 2 березня 1802 року.[53][65] На момент його прибуття 27 березня було підписано Ам'єнський договір, що означав мир між Британією та Францією. Протягом наступних 18 місяців корабель курсував Ямайською протокою та супроводжував торгівельні конвої між Ямайкою та Галіфаксом.[66]

Наполеонівські війни

Вест-Індія та повернення до Британії

Джон Кук, капітан корабля в Трафальгарській битві (портрет ~1800 року)

Коли у травні 1803 року спалахнули Наполеонівські війни, «Беллерофон» перебував у Вест-Індії. Його капітана Джона Лорінґа було призначено командором британської ескадри, яка швидко перейшла в наступ проти французьких кораблів під час блокади Сан-Домінго. В середині 1803 року ескадра під командуванням капітана Генрі Вільяма Бейнтена, що складалася з «Беллерофона», Cumberland, Hercule, Elephant та Vanguard, захопила французькі капери Poisson Volant та Supérieure.[67] Королівський флот прийняв обидва кораблі на службу. Корвет Mignonne та бриг були захоплені наприкінці червня, після чого британці патрулювали біля Кап-Франсуа.[53] 24 липня ескадра, що складалася з «Беллерофона» та 74-гарматних кораблів Elephant, Theseus та Vanguard, натрапила на два французькі 74-гарматні Duquesne та Duguay-Trouin, а також фрегат Guerrière, які намагалися втекти з Кап-Франсуа.[68] Ескадра переслідувала кораблі та 25 липня після кількох пострілів захопила Duquesne, тоді як Duguay-Trouin та Guerrière вдалося уникнути переслідувачів та втекти до Франції.[53] Під час переслідування на борту «Беллерофона» загинула одна людина.[68] Корабель блокував Кап-Франсуа до листопада, коли французький командир гарнізону Донасьєн де Рошамбо звернувся до Лорінґа з проханням про дозвіл на евакуацію його людей, які перебували під облогою місцевих гаїтянських сил на чолі з Жан-Жаком Дессаліном. Щоб запобігти втечі Рошамбо, Лорінг відрядив людей з «Беллерофона» та «Елефанта» в протоку Караколь, де вони 22—23 листопада відсікли шлях французькій шхуні Découverte. Французи офіційно капітулювали 30 листопада та отримали дозвіл на евакуацію на трьох фрегатах і кількох менших кораблях, після чого ескадра супроводила їх до Ямайки.[1][53]

Сильний спалах малярії уразив корабель на початку лютого 1804 року. 212 членів екіпажу захворіли, з них 17 померли на борту корабля, а 100 довелося перевести до берегової лікарні, де померли ще 40.[53][69] У червні кораблю наказали повернутися до Британії разом з великим конвоєм, і 11 серпня він прибув до Даунса. Корабель ненадовго вивели з експлуатації й доправили на Портсмутську верф для ремонту. 27 вересня четверо кораблебудівників, які працювали в погребі при світлі свічок, ненароком підпалили рештки пороху й загинули від вибуху.[70]

Після цього «Беллерофон» знову приєднався до Флоту Протоки, яким командував адмірал Корнволліс.[71] Служба тривала до початку 1805 року, коли 24 квітня Лорінґа замінив капітан Джон Кук.[53][72]

Трафальгарська битва

«Беллерофон» (по центру) в Трафальгарській битві, затиснутий між.французькими кораблями

У травні 1805 року великий французький флот під командуванням віцеадмірала П'єра-Шарля Вільнева втік з Тулона. «Беллерофон» відрядили з ескадрою під командуванням віцеадмірала Катберта Коллінґвуда для патрулювання Гібралтарської протоки. Перш ніж вони прибули, Вільнев підібрав іспанські підкріплення під командуванням адмірала Федеріко Гравіни та відплив в Атлантику, переслідуваний Середземноморським флотом адмірала Гораціо Нельсона.[73] Поки Нельсон переслідував Вільнева навколо Вест-Індії, не вступавши в бій, Коллінґвуд встановив блокаду Кадіса. Його ескадра все ще була там у середині серпня, коли Вільнев з'явився з об'єднаним франко-іспанським флотом. Мавши замало кораблів для перехоплення об'єднаного флоту, адмірал дозволив йому ввійти до Кадіса, після чого повернув блокаду. Протягом наступних кількох місяців він отримав підкріплення кількома кораблями, а 28 вересня командування взяв на себе Нельсон.[74]

Нельсон налаштував блокаду об'єднаного флоту, тримавши більшу частину своїх кораблів поза полем зору противника, але з лінією фрегатів та лінкорів, розташованих на визначених інтервалах між ним та Кадісом.[75] 19 жовтня, коли об'єднаний флот розпочав вихід у море, сигнал про це передали вздовж лінії кораблів. Вільям Прайс Камбі, перший лейтенант «Беллерофона», найпершим з основного флоту помітив сигнал від HMS Mars.[76][77] Британці почали переслідувати ворожий флот, коли він попрямував до Гібралтарської протоки, та побачили його вранці 21 жовтня. Офіцери та матроси «Беллерофона» готувалися до бою, деякі гарматні розрахунки писали крейдою слова «перемога або смерть» (англ. Victory or Death) на стволах своїх гармат.[78][79] Об 11 ранку сигнальний мічман Джон Франклін відзначив, що Нельсон підняв прапорцевий сигнал «Англія очікує, що кожен чоловік виконає свій обов'язок» , й через півтори години «Беллерофон» вступив у бій як п'ятий корабель у підвітряній колоні Коллінґвуда. Він перебував позаду 80-гарматного HMS Tonnant (колишній французький корабель), попереду 74-гарматного HMS Achille і з 74-гарматним HMS Colossus попід лівим бортом.[80][81]

О 12:30 дня «Беллерофон» прорізав ворожу лінію, прослизнувши за корму іспанського 74-гарматного корабля Monarca та випустивши в нього два бортові залпи. Проходячи повз іспанський корабель, «Беллерофон» зіштовхнувся з французьким 74-гарматним Aigle, влучивши носовою частиною правого борту в лівий борт корми.[81] Їхні реї зчепились, тож надалі вони обмінювалися бортовими залпами впритул, а солдати на борту Aigle атакували палуби мушкетним вогнем та гранатами. Перший лейтенант Камбі помітив, що офіцери стали пріоритетними мішенями французів, й що характерні еполети капітана Кука виділяли його. Камбі наполягав, щоб той їх позбувся, але Кук відповів: «Вже надто пізно їх знімати. Я розумію свою ситуацію, але я помру як чоловік».[82] «Беллерофон» тепер перебував під вогнем Aigle та трьох інших кораблів: іспанських San Juan Nepomuceno та Bahama, а також французького (колишнього британського) Swiftsure. Грот-щогла та бізань-щогла «Беллерофона» були відстрілені о 13:00, а о 13:11 капітан Кук був убитий. [83] Очевидець зафіксував[84]:

Він дуже часто стріляв зі своїх пістолетів у ворога, який так само часто намагався видертися на абордаж, і вбив французького офіцера на його власних шканцях. Він саме перезаряджав свої пістолети… коли він отримав дві мушкетні кулі в груди. Він одразу впав, а коли квартирмейстер підійшов і спитав його, чи слід спустити його вниз, його відповідь була: «Ні, дайте мені спокійно полежати хвилинку. Скажіть лейтенанту Камбі ніколи не спускати прапор.»

Оригінальний текст (англ.)
He had discharged his pistols very frequently at the enemy, who as often attempted to board, and he had killed a French officer on his own quarterdeck. He was in the act of reloading his pistols ... when he received two musket-balls in the breast. He immediately fell, and upon the quartermaster going up and asking him if he should take him down below, his answer was "No, let me lie quietly one minute. Tell Lieutenant Cumby never to strike."

Після смерті Кука командування прийняв перший лейтенант Камбі. Палуби були значною мірою спустошені французьким вогнем, абордажні групи почали пробиратися на корабель. Кілька французьких моряків вилізли на рею, але член екіпажу «Беллерофона» відпустив її кріплення і ті впали в море. Кормовий прапор «Беллерофона» тричі відстрілювали, й це так розлютило сигнального мічмана Крістофера Біті, що він узяв найбільший британський прапор, який тільки зміг знайти, виліз на такелаж бізані та підняв його на вантах. Подейкували, що французькі стрільці на Aigle припинили вогонь, захоплюючись його хоробрістю.[85][86] Два кораблі були так близько один до одного, що гармаші на нижніх палубах билися врукопаш біля гарматних портів, а гранати, які кидали крізь порти, завдавали серйозних втрат. Одна граната мало не спричинила катастрофічний вибух порохового льоха, зайнявши пожежу біля входу до нього, проте її швидко загасили.[87][88]

О 13:40, перебувавши під сильним вогнем понад годину, Aigle опустив гарматні порти та повільно відійшов.[89] Коли дим розвіявся, Камбі помітив на іспанському Monarca, з яким «Беллерофон» першим вступив у бій, спущений прапор, що означав капітуляцію. Він послав офіцера на шлюпці для прийняття капітуляції.[90] Екіпаж тепер працював над ремонтом та розчищенням уламків. «Беллерофон» знову відкрив вогонь, коли авангард об'єднаного флоту під командуванням контрадмірала П'єра Дюмануара ле Пеллі зробив запізнілу спробу прийти на допомогу центру й тилу.[91] Атаку було відбито, о 17:00 гармати «Беллерофона» припинили вогонь.[92] О 17:30 Камбі послав човен, щоб захопити Bahama, який також подавав сигнал капітуляції. До кінця битви «Беллерофон» втратив 27 людей убитими та 123 пораненими. Серед загиблих були стерновий Джон Овертон та мічман Джон Сіммонс.[80][93]

Служба 1805—1815 років

Протягом наступних семи днів екіпаж був зайнятий ремонтом пошкоджень та спробами пережити шторм, який розпочався одразу після битви. Корабель прибув до Гібралтару 28 жовтня 1805 року та пройшов екстрений ремонт, щоб повернутися до Англії як ескорт для HMS Victory разом з HMS Belleisle.[78] Вони нагально потребували обслуговування, але зрештою отримали честь супроводжувати назад до Британії тіло загиблого в бою Нельсона, яке перебувало на борту його флагмана «Вікторі».[94] 3 листопада, за день до початку повернення додому, Камбі замінили на Річарда Томаса, а наступного дня Томаса замінив капітан Едвард Ротерам, який у битві командував флагманським кораблем Коллінґвуда HMS Royal Sovereign.[80] Камбі після цього отримав підвищення до командора й отримав у розпорядження інший корабель.[95]

Три кораблі разом дійшли до Корнволла, де 2 грудня «Вікторі» відокремився в бік Портсмута, тоді як «Беллерофон» і «Беллайл» прибули до затоки Коусенд. Потім «Беллерофон» доставили на Плімутську верф для ремонту, а 26 лютого він повернувся на службу під командуванням Ротерама.[80][96] Знову приєднавшись до Флоту Протоки, «Беллерофон» відновив свої звичайні обов'язки блокади й патрулювання біля Вессана та Бреста.[96][97]

Командування Ротерама тривало два з половиною роки, доки 8 червня 1808 року його не замінив капітан Семюел Воррен. Йому було наказано приєднатися до флоту в Північному морі для блокади нідерландських портів. Корабель увійшов до складу ескадри контрадмірала Алана Ґарднера.[97] До 1809 року стратегічна ситуація на Балтиці погіршилася після того, як Росія підписала Тільзітські договори та почала підтримувати Францію. «Беллерофону» наказали приєднатися до флоту, розміщеного на Балтиці, під командуванням адмірала Джеймса Сомареза.[97] Сомарез відправив «Беллерофон» і HMS Minotaur на північ до Фінської затоки, а 19 червня два кораблі натрапили на три підозрілі люгери, що стояли на якорі біля Ганко.[98] Вода була занадто мілкою для лінкора, тому капітан відправив групу шлюпок під командуванням лейтенанта Роберта Пілча з «Беллерофона». Британці захопили люгери, які виявились пасткою: російські берегові батареї та кілька канонерських човнів відкрили по них вогонь.[99] Пілч негайно наказав спалити люгери, знову посадив своїх людей на борт і висадив їх поруч із найближчою російською береговою батареєю. Батарею, яку захищали 100 моряків, взяли штурмом і захопили, ціною лише п'яти поранених. Британці заклепали гармати та знищили артилерійський льох, перш ніж повернутися на кораблі.[97][100][99]

До липня «Беллерофон» був частиною ескадри під командуванням капітана Томаса Баяма Мартіна з HMS Implacable.[98] 7 липня біля мису Перкола вони помітили групу з восьми російських канонерських човнів. Того вечора група човнів під керівництвом лейтенанта Гокі з «Імплакабла» спробувала відрізати судна.[97] Після того, як Гокі загинув, командування вилазкою взяв на себе лейтенант Чарльз Аллен з «Беллерофона». Вони захопили 6 канонерок, одну знищили, а також викрали 12 суден з припасами для російської армії.[101] Протягом решти року «Беллерофон» здійснив кілька плавань, відвідавши Аландські острови та Карлскруну, перш ніж повернутися до Британії з конвоєм у листопаді 1809 року.[102]

«Беллерофон» був швидко переобладнаний у січні 1810 року, після чого його поставили на якір біля Нора. Пізніше його повернули до блокади Північному морі. 23 серпня Воррена змінив капітан Джон Галстед, а 5 листопада — капітан Оґастес Брайн.[1] Командування Брайна тривало до лютого 1813 року, протягом якого «Беллерофон» залишався з блокадною ескадрою в Північному морі. Капітан Едвард Гокер взяв на себе командування 11 лютого 1813 року.[103][103]

7 квітня розпочався збір конвою до Північної Америки. Невдовзі на «Беллерофон» прибув віцеадмірал Річард Ґудвін Кітс, новопризначений губернатор Ньюфаундленда, й конвой відплив. Після того як у Торбеї вони підібрали менший конвой, група складалась із 84 суден, усі з яких благополучно прибули до Сент-Джонса 31 травня.[103][97]

З плином Англо-американської війни 1812 року «Беллерофон» відплив на південь до Бермудських островів як ескорт конвою. Повернувшись до Сент-Джонса влітку, він захопив кілька американських кораблів, включаючи 16-гарматний капер Genie.[1][104] Решту року він патрулював біля мису Кейп-Рейс. Потребувавши обслуговування в доках, корабель супроводжував Річарда Ґудвіна Кітса під час його повернення до Британії в листопаді 1813 року.[97][103] Протягом 1814 року завдання були аналогічні: «Беллерофон» перевіз губернатора Кітса назад до Ньюфаундленда, супроводжувавши конвой до Сент-Джонса з квітня по червень, а потім патрулював біля Кейп-Рейса до грудня. Потім він перемістився до Нора, а 9 квітня 1815 року Гокера замінив капітан Фредерік Льюїс Мейтланд — останній капітан корабля.[104]

Капітуляція Наполеона

Капітуляція на «Беллерофоні»

Фредерік Мейтланд — останній капітан корабля, який прийняв капітуляцію Наполеона (портрет 1815 року)
Капітуляція Наполеона на борту

У травні 1815 року «Беллерофон» відплив до Плімута, де приєднався до ескадри під командуванням контрадмірала Генрі Готема з наказом блокувати французькі атлантичні порти. Готем відрядив капітана Мейтланда на «Беллерофоні» спостерігати за містом Рошфор, де в гавані стояли два французькі фрегати, бриг і корвет.[105] «Беллерофон» провів на стоянці понад місяць, патрулювавши підходи до порту та перехоплюваши прибережні судна. Тим часом французький імператор Наполеон зазнав поразки в битві при Ватерлоо 18 червня.[106] Після краху своїх армій він очікував на швидку реставрацію монархії Бурбонів, тому сподівався відплисти у вигнання до Сполучених Штатів і 2 липня прибув до Рошфора.[107] На початку липня до Мейтланда дійшла звістка про перебування Наполеона в Рошфорі. Два 20-гарматні кораблі, HMS Myrmidon та HMS Slaney, були відправлені на підкріплення до «Беллерофона» та патрулювання інших входів до порту.[108][109]

Перехідна влада змусила Наполеона покинути територію Франції. Зволікання могло призвести до ув'язнення Бурбонами, пруссами або австрійцями. Іншим варіантом було здатись британцям і попросити про політичний прихисток. 10 липня Наполеон відіслав двох перемовників, генерала Рене Саварі та графа Емманюеля де Лас Каза, щоб обговорити можливість еміграції до США.[108][110][111] Мейтланду було наказано запобігти такому розвитку подій, тож він запропонував Наполеону зайти на борт корабля та відбути до Британії.[112] Після дискусій і перемовин протягом наступних днів Наполеон усвідомив, що не мав інших варіантів. 14 липня Мейтланд отримав листа про те, що Наполеон має намір здатись йому.[113][114]

Рано вранці 15 липня Наполеон піднявся на борт брига Épervier та вирушив до «Беллерофона». Коли він наближався, на «Беллерофоні» помітили лінкор HMS Superb під прапором контрадмірала Готема. Стурбований тим, що Готем сам може прийняти Наполеона, Мейтланд відправив човен, щоб забрати колишнього імператора та перевезти його на корабель.[115] Між 6 та 7 ранку човен повернувся, й на борт зійшов спочатку генерал Анрі Ґатьєн Бертран, а за ним і сам Наполеон. Він вийшов на шканці, зняв капелюха перед Мейтландом і французькою мовою оголосив: «Я прийшов, щоб віддати себе під захист вашого принца та ваших законів», Мейтланд вклонився у відповідь.[116][117] Поки колишній імператор перебував під вартою на борту британського корабля, Наполеонівські війни нарешті закінчилися.[118] Морський історик Девід Кордінґлі вважав, що для «Беллерофона» цей момент став «вінцем слави, коли через шість тижнів після битви при Ватерлоо… Наполеон, замкнений у Рошфорі, здався капітану корабля, який вистежував його понад двадцять років.»[119]

Перебування Наполеона на борті

Наполеон спостерігає за віддаленням французького берега

Мейтланд надав Наполеону велику каюту та провів екскурсію кораблем.[120] О 10:30 ранку «Суперб» кинув якір на рейді, після чого Мейтланд пішов йому звітувати. Готем схвалив його дії та погодився з перевезенням Наполеона на борту «Беллерофона» до Англії. Він сам піднявся на борт для зустрічі з колишнім імператором, у великій каюті відбувся великий обід, на якому були присутні свита Наполеона та британські офіцери.[121] Наступного дня Наполеон відвідав Готема на «Супербі», а після його повернення Мейтланд розпочав подорож до Англії в супроводі HMS Myrmidon.[122] Невдовзі було встановлено розпорядок дня: Наполеон зазвичай прогулювався палубою близько 17:00, о 18:00 відбувався обід. Моряки та офіцери знімали капелюхи та трималися на відстані, коли Наполеон виходив на палубу, розмовляючи з ним лише на його запрошення.[123] Розпорядок дня був дещо порушений рано вранці 23 липня, коли Наполеон з'явився на світанку, щоб побачити Вессан — останній шматок французької землі, видимий до кінця подорожі. Він піднявся на ют в супроводі мічмана та провів ранок за спогляданням берегової лінії, що повільно зникала з поля зору. До нього приєдналися члени його свити, але він ні з ким не розмовляв.[124]

Вранці 24 липня «Беллерофон» кинув якір біля Бріксема, Торбей. Там Мейтланд отримав наказ від адмірала Лорда Кіта не допустити на борт корабля жодної особи, окрім членів екіпажу.[125] Попри відхилення всіх човнів, які пропонували хліб і фрукти на продаж, зрештою на землі поширилась чутка про те, що на борту корабля перебував Наполеон.[126] Новина викликала сенсацію, велика кількість човнів з туристами незабаром оточила корабель. Час від часу Наполеон виходив подивитися на них, але, попри благання деяких людей про дозвіл піднятися на борт, Мейтланд відмовився від будь-якого контакту між кораблем і берегом.[127] 26 липня «Беллерофон» отримав наказ проплисти до гавані Плімута, де Лорд Кіт стояв на якорі на борту свого флагмана HMS Ville de Paris. Наполеон лишався на борту «Беллерофона», корабель був ізольований від натовпів цікавих туристів двома вартовими кораблями HMS Liffey та HMS Eurotas.[128]

Човни в гавані навколо «Беллерофона» з Наполеоном

«Беллерофон» провів два тижні в гавані, поки влада планувала подальші дії щодо Наполеона — рішенням стало заслання на віддалений острів Святої Єлени, про яке йому повідомили 31 липня. Йому дозволяли взяти з собою трьох офіцерів, хірурга та дванадцять слуг.[129] Наполеон сподівався на спокійне оселення в Британії, тому був гірко розчарований цією новиною.[129][130] «Беллерофон» не міг виконати цей рейс, оскільки Адміралтейство було стурбоване станом старого корабля, тож для цього завдання обрали лінкор HMS Northumberland.[131] 4 серпня Лорд Кіт наказав «Беллерофону» вийти в море та чекати на прибуття HMS Northumberland. 7 серпня Наполеон подякував Мейтланду та його екіпажу за їхню доброту та гостинність, після чого покинув корабель, на якому провів понад три тижні, так і не висадившись в Англії.[132] Він зійшов на борт HMS Northumberland, який невдовзі відплив до острова Святої Єлени.[133][134] Розповідь капітана Мейтланда про час, проведений Наполеоном на борту корабля, була опублікована 1826 року.[135]

Плавуча в'язниця та утилізація

Drawing of the hull of sailing ship without masts, with barred windows, washing strung between poles, a raised superstructure and a barge alongside filled with people.
Корабель-в'язниця, зроблена з 74-гарматного HMS York, подібного до «Беллерофона»

Після Наполеона «Беллерофон» відплив до Ширнесса й 2 вересня 1815 року став на якір. Там його востаннє вивели з експлуатації, позбавили гармат і щогл.[136] Оскільки після закінчення Наполеонівських війн більше не було потреби у великій кількості кораблів, «Беллерофон» приєднався до низки кораблів, що залишилися стояти без діла. У звіті від 16 жовтня 1815 року було рекомендовано перемістити кількох каторжників, які раніше розміщувалися на борту колишнього HMS Portland, у кращі умови. У звіті зазначали, що «клас корабля, який я дозволю собі вважати найбільш підходящим для цієї служби, був би сімдесятчетвіркою, приблизно таких самих розмірів, як “Беллерофон” на річці Медвей, з легкою осадкою та високим проміжком між палубами». Після схвалення звіту «Беллерофон» доставили на верф Ширнесса в грудні 1815 року, де він перебував дев'ять місяців під час переоблаштування на блокшив для плавучої в'язниці.[1][137]

Роботи були завершені коштом 12 081 фунт, перших в'язнів перевели у січні 1817 року.[138] Корабель міг утримувати близько 435 в'язнів, однак через зміни в законодавстві 1823 року дорослих в'язнів вивели з «Беллерофона», а корабель замість цього використовували для розміщення хлопчиків-в'язнів, 320 з яких прибули на початку 1824 року.[139][140] 1824 року було прийнято рішення перейменувати HMS Waterloo — 80-гарматний корабель, спущений на воду 1818 року, на «HMS Bellerophon».[141][142] Щоб звільнити назву, колишній HMS Bellerophon 5 жовтня 1824 року перейменували на «HMS Captivity» (англ. captivity — «неволя»).[7][141] 23 листопада 1824 року його викинуло на берег під час шторму в Портсмуті. Він продовжував службу як тюремний корабель для хлопчиків до початку 1826 року, коли посадовці вирішили, що будова внутрішніх приміщень робить його непридатним для майстерень. Хлопчиків перевели на інший корабель-в'язницю — HMS Euryalus, а HMS Captivity відрядили до Плімута.[143][141] Він прибув туди в червні та провів останні вісім років свого існування як в'язниця для засуджених. До 1834 року більшого поширення набули заслання, тож старих кораблів можна було позбутися.[144]

Коли останні каторжники покинули корабель, його повернули у власність Королівського Флоту.[144] Рада Адміралтейства виставила корабель на продаж 21 січня 1836 року, описавши як судно тоннажністю 1613 тонн, розташоване в Плімуті. Того дня корпус було продано за 4030 фунтів стерлінгів (еквівалент 403 тис. фунтів станом на 2026 рік).[1][141][9] Металеві частини розібрали на брухт, а деревину продали на аукціоні у вересні 1836 року.[144][145]

У культурі

Перевезення Наполеона на HMS Northumberland

Частину деревини «Беллерофона» придбав Джордж Белламі, який служив судновим хірургом «Беллерофона» в Абукірській битві. Белламі використав її для будівництва котеджу в Плімстоку біля Плімута.[146] Наразі цей будинок є пам'яткою архітектури II ступеня.[147] Капітан Мейтланд придбав частину носової фігури та оздоблення корми, які пізніше передав до колекції того, що згодом стало Музеєм Королівського флоту. Національний морський музей зберігає кілька реліквій, пов'язаних з «Беллерофоном» та його екіпажем: кортик, меч та пістолет капітана Джона Кука, а також трофей, подарований адміралу Паслі «Лондонським Ллойдсом». У їхніх колекціях також є артефакти, пов'язані з перебуванням Наполеона, зокрема диван з каюти Мейтланда та череп кози, яка постачала молоко Наполеону та його свиті.[148]

Корабель та його екіпаж фігурують або згадуються в кількох історичних романах, дія яких відбувається під час Французької революції та Наполеонівських війн, зокрема в кількох романах із серії «Обрі та Мейчурін» Патріка О'Браяна[149] та в романі «Трафальгар Шарпа» Бернарда Корнвелла.[150] В історичному фільмі Рідлі Скотта «Наполеон» (2023) наявна вигадана сцена, де Артур Веллслі, герцог Веллінґтон, зустрічається з Наполеоном на кораблі.[151]

«Беллерофон» зображений на багатьох картинах, зокрема, пов'язаних з капітуляцією Наполеона. Вільям Квіллер Орчардсон намалював «Наполеона на Беллерофоні», зображуючи колишнього імператора, який стоїть на юті та споглядає віддалення французького узбережжя, поки за ним спостерігає його свита.[152] Чарльз Лок Істлейк створив портрет Наполеона в уніформі, що стоїть на палубі корабля, а Джон Джеймс Чалон написав «Сцену в Плімутській затоці в серпні 1815 року» — морський пейзаж, де «Беллерофон» оточений натовпом у невеликих човнах.[153][154] Томас Луні намалював подібну сцену, де корабель запливає в Торбей на зустріч з HMS Northumberland.[155] Існували численні популярні гравюри та друковані видання, що зображують моменти від прибуття Наполеона на «Беллерофон» для капітуляції до його переведення на інший корабель для вигнання. Корабель також з'являється на гравюрах та картинах, присвячених битвам, у яких він брав участь: блокада Кадіса в роботі Томаса Баттерсворта, «Славне перше червня» у Ніколаса Покока, відступ Корнволліса у Вільяма Андерсона та Абукірська й Трафальгарська битви на картинах Томаса Віткомба.[155]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: HMS Bellerophon (1786)

«Беллерофон» згадується в кількох куплетах пісеньки, присвяченої відступу Корнволліса та «Славному першому червня», яка прославляє як самого адмірала, так і «Беллерофон»: «З їхньою [кораблів] славетною безстрашністю / та везучістю “Біллі Раффена” / я битиму стільки французів, скільки забажаєте!» (англ. With their name for dauntless pluck / and the Billy Ruff'n's luck / I will fight as many Frenchmen as you please!).[36] Народна пісня «Боні був воїном» про життя Наполеона містить куплет, що оспівує зв'язок корабля з його остаточною капітуляцією: «Боні вирушив у круїз… на борту “Біллі Раффіана”» (англ. Boney went a-cruisin' / Way-aye-yah! / Aboard the Billy Ruffian).[156]

«Беллерофон» називають одним з іконічних кораблів Епохи вітрильників завдяки його незвичній службі, що включала активну участь у перших лавах визначних битв і капітуляцію Наполеона.[157]

Примітки

  1. ↑ Оновлений проєкт іноді називають класом «Едґар» за HMS Edgar (1779)
  2. ↑ У ті часи гармати розрізняли не за калібром, а за масою чавунного ядра у фунтах. Тобто, 32-фунтова гармата стріляла чавунним ядром з середньою масою 32 фунта (фунт — приблизно 0,45 кг, тож це дорівнює 14,5 кг) та діаметром 154,9 мм. Тут і надалі в дужках указано масу снаряда в кілограмах і діаметр ядра в міліметрах.[5]
  3. ↑ Напружене ставлення Британії до Російської імперії 1791 року на тлі успіхів останньої в ході російсько-турецької війни — Британія підтримувала Туреччину, існувала ймовірність вступу у війну на її боці.[18]
  1. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с Winfield, 2007, p. 51.
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м Goodwin, 2005, p. 66.
  3. ↑ Lavery, 1983, p. 180.
  4. ↑ Winfield, 2007, p. 49, 51.
  5. ↑ British Cannonball Sizes. www.arc.id.au. Архів оригіналу за 23 лютого 2026. Процитовано 6 квітня 2026.
  6. ↑ Cordingly, 2004, p. 24.
  7. ↑ а б Colledge та Warlow, 2006, p. 36.
  8. ↑ Cordingly, 2004, p. 30.
  9. ↑ а б Inflation calculator. www.bankofengland.co.uk (англ.). Процитовано 6 квітня 2026.
  10. ↑ Adkin, 2007, p. 79.
  11. ↑ Cordingly, 2004, p. 17–18.
  12. ↑ Cordingly, 2004, p. 18.
  13. ↑ Adkins та Adkins, 2008, p. xxxiv.
  14. ↑ Cordingly, 2004, p. 47.
  15. ↑ Cordingly, 2004, p. 51–52.
  16. ↑ Cordingly, 2004, p. 53–54.
  17. ↑ Cordingly, 2004, p. 55.
  18. ↑ The Russian Armament – March to September 1791 | more than Nelson (амер.). Архів оригіналу за 16 лютого 2025. Процитовано 6 квітня 2026.
  19. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 59.
  20. ↑ Cordingly, 2004, p. 63.
  21. ↑ The London Gazette: no. 13601. p. 1100. 7 грудня 1793.
  22. ↑ The London Gazette: no. 13704. p. 946. 16 вересня 1794.
  23. ↑ Cordingly, 2004, p. 65.
  24. ↑ Cordingly, 2004, p. 68.
  25. ↑ Cordingly, 2004, p. 69.
  26. ↑ Cordingly, 2004, p. 72.
  27. ↑ Cordingly, 2004, p. 74.
  28. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 75.
  29. ↑ а б в г д е ж и Goodwin, 2005, p. 67.
  30. ↑ Mostert, 2008, p. 138.
  31. ↑ Cordingly, 2004, p. 77.
  32. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 81.
  33. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 82.
  34. ↑ а б Mackenzie, 2004, p. 198.
  35. ↑ Cordingly, 2004, p. 92.
  36. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 97.
  37. ↑ Lavery, 1983, p. 121.
  38. ↑ Cordingly, 2004, p. 99.
  39. ↑ Cordingly, 2004, p. 100.
  40. ↑ Cordingly, 2004, p. 101.
  41. ↑ Cordingly, 2004, p. 105.
  42. ↑ Cordingly, 2004, p. 108.
  43. ↑ Cordingly, 2004, p. 109.
  44. ↑ Cordingly, 2004, p. 118.
  45. ↑ Cordingly, 2004, p. 129–130.
  46. ↑ Cordingly, 2004, p. 136–138.
  47. ↑ Mostert, 2008, p. 261.
  48. ↑ Cordingly, 2004, p. 139.
  49. ↑ Cordingly, 2004, p. 145.
  50. ↑ Adkin, 2007, p. 290.
  51. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 147.
  52. ↑ Adkin, 2007, p. 291.
  53. ↑ а б в г д е ж и к л Goodwin, 2005, p. 68.
  54. ↑ From Powder Monkey to Governor: The Life of Rear Admiral Sir John Hindmarsh, Access Press, Australia, 1995 (ISBN 0949795887)
  55. ↑ Lavery, 2003, p. 196.
  56. ↑ Cordingly, 2004, p. 148.
  57. ↑ Lavery, 2003, p. 202.
  58. ↑ Mostert, 2008, p. 268.
  59. ↑ Cordingly, 2004, p. 149–150.
  60. ↑ Lavery, 2003, p. 205.
  61. ↑ Cordingly, 2004, p. 152–153.
  62. ↑ Cordingly, 2004, p. 154.
  63. ↑ Adkin, 2007, p. 294.
  64. ↑ Lavery, 2003, p. 244.
  65. ↑ Cordingly, 2004, p. 159.
  66. ↑ Cordingly, 2004, p. 163.
  67. ↑ The London Gazette: no. 15620. p. 1228. 13 вересня 1803.
  68. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 165.
  69. ↑ Cordingly, 2004, p. 166.
  70. ↑ Grocott, 1997, p. 179.
  71. ↑ Cordingly, 2004, p. 169.
  72. ↑ Cordingly, 2004, p. 178.
  73. ↑ Cordingly, 2004, p. 179.
  74. ↑ Cordingly, 2004, p. 180.
  75. ↑ Cordingly, 2004, p. 183.
  76. ↑ Adkin, 2007, p. 433.
  77. ↑ Cordingly, 2004, p. 184.
  78. ↑ а б Mackenzie, 2004, p. 200.
  79. ↑ Cordingly, 2004, p. 188.
  80. ↑ а б в г Goodwin, 2005, p. 69.
  81. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 193.
  82. ↑ Cordingly, 2004, p. 194.
  83. ↑ Cordingly, 2004, p. 195.
  84. ↑ Cordingly, 2004, с. 185.
  85. ↑ Mostert, 2008, p. 494–495.
  86. ↑ Cordingly, 2004, p. 196.
  87. ↑ Clayton та Craig, 2005, p. 192.
  88. ↑ Cordingly, 2004, p. 197.
  89. ↑ Adkins, 2005, p. 172.
  90. ↑ Cordingly, 2004, p. 198.
  91. ↑ Clayton та Craig, 2005, p. 243.
  92. ↑ Cordingly, 2004, p. 199.
  93. ↑ Cordingly, 2004, p. 202.
  94. ↑ Cordingly, 2004, p. 207.
  95. ↑ Cordingly, 2004, p. 337.
  96. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 208.
  97. ↑ а б в г д е ж Goodwin, 2005, p. 70.
  98. ↑ а б Woodman, 2005, p. 126.
  99. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 221.
  100. ↑ Woodman, 2005, p. 221.
  101. ↑ Cordingly, 2004, p. 222.
  102. ↑ Cordingly, 2004, p. 223.
  103. ↑ а б в г Hannah, P. (2021). A Treasure to the Service - Admiral Keats. Adelaide: Green Hill. с. 238. ISBN 978-1-922629-73-9.
  104. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 227.
  105. ↑ Cordingly, 2004, p. 232.
  106. ↑ Cordingly, 2004, p. 230.
  107. ↑ Rodger, 2005, p. 574.
  108. ↑ а б Mostert, 2008, p. 703.
  109. ↑ Cordingly, 2004, p. 233–234.
  110. ↑ Cordingly, 2004, p. 235.
  111. ↑ Giles, 2002, p. 5.
  112. ↑ Cordingly, 2004, p. 238.
  113. ↑ Cordingly, 2004, p. 244.
  114. ↑ Cordingly, 2004, p. 242.
  115. ↑ Cordingly, 2004, p. 245.
  116. ↑ Giles, 2002, p. 7.
  117. ↑ Cordingly, 2004, p. 249.
  118. ↑ Roberts, 2002, p. 228.
  119. ↑ Cordingly, 2004, Back cover.
  120. ↑ Lavery, 1989, p. 321.
  121. ↑ Cordingly, 2004, p. 251.
  122. ↑ Cordingly, 2004, p. 252–253.
  123. ↑ Cordingly, 2004, p. 254–255.
  124. ↑ Cordingly, 2004, p. 256–257.
  125. ↑ Cordingly, 2004, p. 259.
  126. ↑ Cordingly, 2004, p. 262.
  127. ↑ Mostert, 2008, p. 708.
  128. ↑ Cordingly, 2004, p. 264–265.
  129. ↑ а б Cordingly, 2004, p. 270.
  130. ↑ Mostert, 2008, p. 709.
  131. ↑ Cordingly, 2004, p. 273.
  132. ↑ Giles, 2002, p. 34.
  133. ↑ Adkins та Adkins, 2007, p. 469–470.
  134. ↑ Cordingly, 2004, p. 278.
  135. ↑ Maitland, F.L. (1826). Narrative of the surrender of Buonaparte and of his residence on board H.M.S. Bellerophon. London: Henry Colburn.
  136. ↑ Cordingly, 2004, p. 279.
  137. ↑ Cordingly, 2004, p. 288.
  138. ↑ Cordingly, 2004, p. 291.
  139. ↑ Goodwin, 2005, p. 71–72.
  140. ↑ Cordingly, 2004, p. 296.
  141. ↑ а б в г Goodwin, 2005, p. 72.
  142. ↑ Colledge та Warlow, 2006, p. 383.
  143. ↑ Cordingly, 2004, p. 299.
  144. ↑ а б в Cordingly, 2004, p. 300.
  145. ↑ The London Gazette: no. 19343. p. 10. 1 січня 1836.
  146. ↑ Cordingly, 2004, p. 301.
  147. ↑ Burrow Lodge. Historic England. Процитовано 12 липня 2021.
  148. ↑ Cordingly, 2004, p. 307.
  149. ↑ Brown та White, 2006, p. 60.
  150. ↑ З сюжету відповідних творів
  151. ↑ The truth behind Napoleon’s ‘meeting’ with the Duke of Wellington | National Museum of the Royal Navy. www.nmrn.org.uk. Архів оригіналу за 13 січня 2026. Процитовано 7 квітня 2026.
  152. ↑ Cordingly, 2004, p. 257.
  153. ↑ Cordingly, 2004, p. xiv.
  154. ↑ Giles, 2002, p. 21.
  155. ↑ а б Cordingly, 2004, p. xv.
  156. ↑ Cordingly, 2004, p. 316.
  157. ↑ Iconic Ships 7: The Billy Ruffian - HMS Bellerophon. SNR (амер.). Архів оригіналу за 12 липня 2024. Процитовано 7 квітня 2026.

Джерела

Посилання

Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.


This article is issued from Вікіпедія. The text is available under Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 unless otherwise noted. Additional terms may apply for the media files.