Verein für Raumschiffahrt

Verein für Raumschiffahrt
Абревіатура	VfR(нім.)
Тип	клуб
Засновник	Johannes Winklerd Макс Вальє Walter Neubertd
Засновано	5 червня 1927  Вроцлав
Розпущено	січень 1934
Правовий статус	зареєстроване об'єднанняd
Країна	Німеччина
Штаб-квартира	Вроцлав
Керівник	Johannes Winklerd і Герман Оберт
Членів	500

Товариство міжпланетних сполучень (нім. Verein für Raumschiffahrt, VfR) — німецька організація ентузіастів ракетно-космічної техніки, заснована в 1927-му році у Бреслау (нині Вроцлав, Польща).

По закінченню Першої світової війни Версальський мирний договір обмежив загальний розмір німецької армії разом із загальною кількістю та типами зброї.

Перед приходом Гітлера до влади німецькі військові намагалися діяти в рамках обмежень, скориставшись будь-якими недоглядами у договорі. Це сприяло дослідженням інноваційних технологій озброєння, зокрема ракет. Прогрес аматорського ракетобудування двадцятих років привернув увагу кількох ключових учасників досліджень німецької зброї. Ракети розглядалися як потенційно потужніше озброєння для артилерії, з більшою дальністю і більшою мобільністю. Ракети на рідкому паливі мали значно більшу дальність дії з важчими корисними навантаженнями, ніж твердопаливні ракети.

1923-го року студент-медик з Мюнхена Герман Оберт опублікував книгу «Ракета в міжпланетний простір» (нім. Die Rakete zu den Planetenräumen). У книзі з науковими і математичними доведеннями йшлося про реальну фізику та аеродинаміку ракети з використанням рідкого палива, подачу якого можна було б регулювати.

У 1924-му році австрієць Макс Вальє, автор наукових статей для журналів того часу, написав книгу «Рух у відкритому космосі» (нім. Der Vorstross in Weltraum), скориставшись успіхом Оберта кількома місяцями раніше. Твір містив багато помилок і був менш науковим, ніж робота Оберта. Однак захват у тексті та нетехнічна мова зробили книгу більш привабливою для звичайних ентузіастів космосу. Зі зростанням популярності Макс Вальє запропонував створити ракетні автомобілі, вагони та планери. У співпраці з Фріцом фон Опелем (з німецької автомобільної компанії Opel), Макс Вальє побудував експериментальні ракетні апарати багатьох різновидів.

1926-го року опубліковано книгу «Подорож у космос» (нім. Die fhart ins Weltall) Віллі Лея, засновану на реальності з чудовими поясненнями теорії ракетобудування.

5 липня 1927-го року група ентузіастів — інженерів, теоретиків і студентів-науковців сформувала асоціацію для реальних досліджень з проєктування ракет і їхнього застосування «Товариство космічних подорожей» (нім. Verein für Raumschiffahrt). Група поставила за мету побудувати типи рідинних ракет, описані в книзі Оберта. Група зросла приблизно до 500-800 членів і мала власний журнал «Ракета» (нім. Die Rakete).

15 жовтня 1929 року в німецьких кінотеатрах відбулася прем'єра фільму «Жінка на Місяці» режисера Фріца Ланге. Ланге найняв Германа Оберта технічним радником, щоб його історія про першу експедицію на Місяць була технологічно правдоподібною. Оберт допоміг Ланге спроєктувати місячну ракету, яка була надзвичайно точною до дрібних деталей. Фільм представив на екрані багато елементів, знайомих ентузіастам космосу, таких як ракета, і наслідки прискорення й невагомості. Найбільш тривалою спадщиною цього фільму був пристрій зворотного відліку останніх секунд перед запалюванням ракети. Фільм викликав уяву тисяч молодих німецьких школярів.

У 1929 році за наполяганням Віллі Лея до Товариства приєднався Рудольф Небель. Небель раніше працював із Обертом у невдалому проєкті, і відтоді вони не спілкувалися. Небель додав практичну інженерну точку зору до ракетних дискусій Товариства. Він запропонував створити невелику рідинну ракету. Пропозиція була прийнята членами, за винятком Оберта, який вважав розробку занадто простою. Проєкт назвали Mirak.

17 травня 1930-го року Макс Вальє загинув під час експериментального випробування ракетного двигуна в Берліні. Після цього громадська думка щодо ракетобудування змінилася, і група вирішила проводити випробування без глядачів. Небель і Клаус Рідель переїхали на ферму в Саксонії для ракетних випробувань.

У кінці 1930-го року Товариство орендувало покинуте військове сховище боєприпасів площею 4 км² з дорогами і будівлями у Райнікендорфі, північному передмісті Берліна поблизу нинішнього аеропорту Берлін-Тегель, для тестування своїх проєктів. Орендна плата становила 10 райхсмарок щорічно.

Ракетодром Товариства відкрито 27 вересня 1930-го року. До березня наступного року полігон оновлено, зокрема збудовано базовий випробний стенд для статичних вогневих випробувань

У травні 1931 року Клаус Рідель розробив нову ракету Mirak II або Repulsor, використавши камеру згорання, розроблену для Mirak, що живилася двома довгими резервуарами з рідким киснем і бензином, які утворювали напрямні стійки для двигуна згори. 10 травня 1931-го року Рідель наодинці проводив впробування на польотному варіанті ракети, на його подив, ракета повільно злетіла приблизно на 18 метрів. Потім двигун відключився, і вона впала на землю, з невеликим пошкодженням. Репульсор відремонтовано і 14 травня 1931 року відбувся перший офіційний запуск.

На першу річницю полігону прибула знімальна група, щоб зняти запуск однопаличного Репульсора з новим двигуном. Після підйому ракети на понад 1200 м після розгортання парашут відірвався від ракети, і ракета впала на дах стайні місцевого відділу поліції, приблизно 900 м через дорогу. Рештки розігрітого палива запалили дах, виникла невелика пожежа. Незабаром після цього начальник місцевої поліції заборонив усі ракетні польоти. До середини жовтня Небель переконав владу дозволити продовжити експерименти за трохи жорсткішими правилами безпеки. Незабаром випробування продовжилися, і до кінця першого року група запустила понад 80 ракет і провела понад 250 статичних запусків двигунів різних конструкцій.

Наприкінці 1931-го року один з головних спонсорів товариства припинив фінансування. Взимку погіршилися економічні умови, що сприяло повільному розпуску товариства. На початку 1932-го року залишилося приблизно 300 членів. У відчаї Рудольф Небель написав доповідь, в якій рекламував переваги використання ракет великої дальності як артилерії. Через кілька днів доктор Карл Бекер, полковник Райхсверу, керівник відділу балістики та боєприпасів Управління озброєнь сухопутних військ разом з капітаном Дорнбергером вирушили на Ракетодром у Рейнікендорфі. Їм показали маленькі прості ракети і не змогли надати зібрані дані, такі як криві тяги, споживання палива та внутрішні температури. 23 квітня 1932-го року військові знову відвідала Ракетодром і запропонувала Небелю невеликий контракт на 1367 марок, якщо він зможе побудувати ракету, яка успішно досягне висоти 3000 метрів і виконає червоний спалах, який відстежать армійськими інструментами.

Запуск планувався на Версахстел-Вест (Західна експериментальна станція), новому випробному армійському полігоні в Куммерсдорфі з необхідною логістикою та безпекою.

На початку 1931-го року на артилерійському полігоні почали зведити випробний стенд для твердопаливних ракетних двигунів, після чого встановлено новітнє вимірювальне обладнання.

У липні 1932-го року кілька членів Товариства, зокрема фон Браун, зранку прибули до Куммерсдорфа, де зустріли капітана Дорнбергера. Група побачила численні наукові вимірювальні прилади, деякі з них були невідомі ракетним аматорам. Ракету Товариства заправляли до середини дня. Ракета піднялася у повітря на кілька сотень метрів, потім різко повернула горизонтально. Ракета розбилася перш ніж парашут розкрився. Бекер відмовився сплатити Небелю узгоджену ціну, заявивши, що ефективність ракети не відповідає передбаченим вимогам випробування.

Навесні 1932-го року Вернер фон Браун отримав ступінь бакалавра з авіаційної техніки в Шарлоттенбурзькому технологічному інституті.

1 листопада 1932-го року фон Браун підписав контракт з райхсвером на дослідження розробки ракет як військової зброї і почав працювати з капітаном Дорнбергером. Того ж року за грантом Вермахту фон Браун вступив до Університету Фрідріха-Вільгельма, який він закінчив через два роки доктором філософії з фізики. У докторській дисертації розглянуто теоретичні та практичні проблеми рідинних ракетних двигунів. Дорнбергер також почав набирати інших видатних членів Товариства, таких як винятковий механік Генріх Грюнов, колишній колега Макса Вальє та конструктор двигунів Артур Рудольф, і досвідчений дослідник Вальтер Рідель, який раніше працював у компанії Heylandt.

У 1933-му році полковника Бекера підвищили до керівника Департаменту зброї. Він відповідав за виділення коштів різним випробним підрозділам, що трохи збільшило фінансування Куммерсдорфу.

Запропоновано створити нову випробну ракету «Збірка № 1» (Aggregat-1, A-1). В статичних випробуваннях вивчали паливну суміш, подачу палива, охолодження та запалювання. У запропонованій конструкції ракети була ідея, що ракета або частина ракети обертатиметься, щоб підтримувати стабільність. Ракета висотою 1,4 м і 0,304 м в діаметрі масою приблизно 150 кг.

Взимку 1933/1934 років Товариство не змогло виконати фінансові зобов'язання і вимушено припинило діяльність.

У січні 1934-го року на Ракетодромі припинилися ракетні випробування і територія відновила роботу як склад боєприпасів. Після розпуску Товариства в Німеччині припинилися всі приватні ракетні випробування.

• Йоханнес Вінклер (член-засновник, перший голова з 1927 по 1929)
• Герман Оберт (голова з 1929 по 1930)
• Ганс фон Дікхут (голова з 1930 по 1934)
• Хедвіг Бернхард (член-засновник)
• Макс Вальє (член-засновник)
• Вальтер Нойберт (член-засновник)
• Ханс-Ульріх Беркнер (з 1930)
• Вернер фон Браун
• Курт Гайніш
• Вальтер Гохман
• Франц фон Гоффт
• Рольф Енгель
• Віллі Лей
• Рудольф Небель
• Герман Нордунг
• Гвідо фон Пірке
• Клаус Рідель
• Микола Ринін

• Група вивчення реактивного руху

• Doctor Space [Архівовано 26 лютого 2012 у Wayback Machine.]
• The Nazi Rocketeers: Dreams of Space and Crimes of War
• Ранні роки ентузіастів — Дорога до Пенемюнде(англ.)
• Кліфф Летбрідж. Історія рокетобудування.Розділ 3(англ.)