Дахут

Дахут
Еваріст-Віталь Люміне, «Втеча короля Градлона», приблизно 1884 (деталь)
Міфологія	Артуріана і Breton mythologyd
Місцевість	Бретань, Франція
Пов'язані персонажі	Ахес
Медіафайли у Вікісховищі

Дахут, або Дахуд, яку іноді плутають з Ахес, є головною фігурою в легенді про місто Іс, одній з найвідоміших історій бретонського фольклору. Походячи від жіночої постаті Потойбічного світу, характерної для кельтської міфології, Дахут, безумовно, була жінкою, натхненною богинею - матір'ю або феєю - охоронцем шлюзових воріт, яка запобігала затопленню міста, над яким вона правила. Її роль і природа пізніше частково змінилися під впливом християнства та літератури, особливо коли з'явилися сучасні фантазії. Тому необхідно звертатися до найдавніших усних переказів, як вони існують.

Перероблена легенда про неї представляє її єдиною дочкою Градлона, короля Корнуайлю. Вона будує (або збудувала) місто Іс, де панує розкіш і насолода, що викликає гнів священика. Як принцеса цього міста, Дахут зрештою спричиняє затоплення Іса океаном через власні гріхи. Згідно з різними пізнішими бретонськими збірками, вона не помирає і продовжує переслідувати затоку Дуарнене та узбережжя Трегору у вигляді русалки. Дахут також з’являється в оповіді про короля Марча. Еміль Сувестр у своїй версії легенди вводить численні літературні деталі, зокрема мотив її хтивості та ніч, проведену з дияволом, що й призводить до затоплення Іса. Версія Шарля Гюйо, створена на початку XX століття, робить її дочкою Мальгвен, «Королеви Півночі». Саме ця остання версія від середини XX століття зазвичай сприймається як канонічна, зокрема в інтерпретаціях Жана Маркаля та Мішеля Ле Бріса.

Дахут стала символом зла в поширених версіях її легенди. Однак інші аналізи розглядають її як втілення жіночої духовної сили, якій протистоїть християнство, або як алегорію моря. Кілька художників повторюють це бачення та пропонують язичницьку інтерпретацію Дахут, у якій вона народжує дитину і з того часу ховається у своєму затонулому місті. Її легенда користується великим літературним успіхом з XIX століття. Вона залишається дуже популярним і сьогодні. Дахут з'являється в численних операх, піснях, романах, виставах та коміксах.

Існують два написання імені: Dahut і Dahud. Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Жозеф Гійонварк використовують варіант Dahud. Протягом часу було висунуто різні етимологічні гіпотези. Гвенаель Ле Дюк, професор бретонської та кельтських мов в Університеті Ренна II, пропонує розкласти ім’я Dahud на da («добрий») і hud — слово, пов’язане із заклинанням або дивовижним. Він також зазначає, що кінцева літера «d» є нетиповою для бретонської мови й мала б бути замінена на «z», якщо ім’я справді бретонського походження^[1]. Водночас засвідчено похідне hudour, як і валлійське hud.

Ле Ру та Гійонварк пропонують зіставлення з ірландськими словами dag/deg («добрий»), ban/ben («жінка»), bodba («небезпечна») та badhbh («стерв’ятник», «та, що проклинає») — терміном, який еволюціонував, але первісно стосувався прокляття та чаклунства богинь-воїтельок^[2]. Жозеф Лот проводить паралель із валлійським aches, що означає річкову воду або шум хвиль на березі^[3]. Жан Маркаль висловив припущення, що ім’я «Дахут» може походити від кельтського dagosoitis^[4], що тлумачиться як «добра магія»^[5][6] або «добра відьма»^[7]. Таке пояснення підкреслює надприродну природу персонажа.

Існує також плутанина між Дахут і іншим персонажем бретонської легендарної традиції — Ахес. Поль-Ів Себійо висунув гіпотезу, що дорога Ахес, яка з’єднує Дуарнене з Каре, згодом була ототожнена з Дахут^[8]. Водночас існує інше пояснення, пов’язане з бретонською вимовою топоніма Пульдавід, який, як і багато інших у Бретані (Ла-Віль-Давід, Ла-Ное-Давід, Сен-Давід, Кердавід тощо), походить від імені біблійного царя Давида^[9][10].

Згідно з цим тлумаченням, образ Дахуди міг виникнути внаслідок хибної етимології — механізму, добре відомого в топоніміці. Так, бретонський топонім San logod («долина мишей») місцеві жителі, а також деякі дослідники, інтерпретували як sant Logod, що призвело до уявлення про святого Логота^[11][12]. Це не має прямого зв’язку з ім’ям Дахуд. У випадку з Дахудою її поява могла бути пов’язана з Альбером Ле Граном, який у праці «Житія святих Армориканської Бретані» 1637 року вперше згадав цього персонажа, пов’язавши його в примітці з топонімом Pouldavid(Пульдавід)^[13]. Згодом ця версія набула поширення, однак таке пояснення вважається сконструйованим і не враховує особливостей самого образу Дахуди.

Крім того, ім’я Дахут або Дахуд у різних працях^[14][15] та на окремих вебресурсах^[16] подається як бретонське жіноче ім’я кельтського походження, іменини якого відзначаються 6 серпня.

 Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Ж. Гійонварк у фільмі «Легенда про місто Іс»: [...] справжня туристична історія була буквально вигадана коштом Дахуди (і правди), і ми обережно намагаємося не дізнатися, що вона датується лише першою чвертю ХХ століття^[17].

Дахут — центральна постать найвідомішої бретонської легенди, легенди про місто Іс^[18]. Вона має особливе значення в Бретані^[19]. Первісно це був архаїчний персонаж без чіткої генеалогії, споріднений із феями^[20], однак згодом його образ був переосмислений агіографами, письменниками та збирачами бретонських народних традицій. У їхніх інтерпретаціях Дахут стала символом складного переходу між «друїдською релігією» та християнством^[21].

Найпоширеніша сьогодні популярна версія, яка змальовує Дахут як повію — у протиставленні до Діви Марії, — є результатом послідовних літературних трансформацій її первісного міфу^[22]. У цих оповідях, сформованих під впливом бретонської літератури, вона проводить ночі з численними коханцями, яких убиває вранці. Зрештою до неї в ліжко приходить Диявол і переконує її відчинити шлюзові ворота, що захищають місто (або ж сам викрадає ключ і відчиняє їх), що спричиняє загибель Іса^[18].

Популярна традиція Нижньої Бретані кінця XIX століття стверджує, що вона не загинула під час катастрофи, і зображує Дахут (або Ахес) як водночас прекрасну й страшну сирену — Марі Морган, яка заманює моряків і викликає шторми^[23]. Віра в її виживання залишається поширеною і сьогодні; багато бретонців не сприймають версію про її смерть в океані, засвідчену в агіографічних текстах^[24][25]. Таким чином, інтерпретація народної традиції певною мірою переосмислює висновок, нав’язаний агіографією: Дахут не зазнає остаточної поразки перед християнською владою, а, навпаки, здобуває вічне життя й чарівність у Потойбіччі — у місті Іс, яке тепер поглинене морем^[25].

Хоча окремі дослідники, зокрема Луї Ожес (1949), припускали, що Дахут є пізнім винаходом християнських проповідників, покликаним підтримати народну ортодоксію^[26][27], подальші дослідження з порівняльної кельтської міфології засвідчили, що цей образ належить до архетипу «жінок Потойбічного світу». Ірландські та валлійські міфи про потоп виявляють можливий спільний сюжет: фея або жінка Потойбіччя, яка охороняє шлюз і перешкоджає повені, зрештою спричиняє затоплення великого міста^[21][18]. Отже, Дахут могла первісно бути феєю, яка стерегла брами Потойбічного світу^[27].

Неповна християнізація персонажа в найдавніших версіях легенди згодом спричинила його маргіналізацію, залишивши лише окремі залишки в бретонському фольклорі^[23]. Існує також гіпотеза про вплив образу кельтської богині-матері: місто Іс можна зіставити з Потойбіччям, де панують процвітання, багатство та достаток, як і в більшості володінь кельтських богинь^[28].

Анатоль Ле Браз зібрав свідчення, що пов’язують Дахут з кельтською міфологією: у подобі сирени або Марі Морган, яка губить моряків, вона постає істотою Потойбіччя, своєрідним відповідником «посланців богів» або «ангелів смерті»^[22]. Лі Бан — жінка або фея з ірландського фольклору, перетворена Богом на сирену, — має виразні паралелі з Дахут і може пов’язувати її з групою сирен^[29], відомих у кельтських традиціях принаймні з VI століття^[30]. Також простежено зв’язок між Дахут в образі сирени та так званими «мелюзинськими» феями, для яких характерна мінливість тілесної форми^[31][32].

Водночас Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Жозеф Гійонварк вважали, що Дахут не пов’язана ані з сиренами, ані з образом Мелюзіни, хоча, як і вони, належить до дуже архаїчного міфологічного шару^[33]

Спочатку Дахут не мала чітко визначеної генеалогії. Вважати її дочкою короля Градлона (як це подається в агіографічних версіях, операх і літературних обробках легенди) суперечить як кельтській міфології, так і найдавнішим відомим джерелам^[7][34]. У картулярії Ландевеннека королю Градлону приписується лише одна дитина — син, на ім’я Ріваллон, який, за переказом, помер у ранньому віці^[34]. На думку Франсуази Ле Ру та Крістіана-Жозефа Гійонварка, Дахут є кельтською постаттю «без віку й походження»^[22]. Водночас бретонські історичні тексти не згадують її матері^[7].

Персонаж Малгвени — валькірії, «королеви Півночі», яку часто називають матір’ю Дахут, — був популяризований Шарлем Гюйо на початку XX століття. Дослідниці Емі Варін та Хіроко Амемія визнають його внесок у надання Дахут «надприродного» й фейного походження, ближчого до її первісної природи. У відомих версіях, де Дахут постає дочкою Градлона, саме фейне материнське походження пояснює, чому вона стає на «проклятий» шлях і зазнає Божої кари, тоді як її батько зображений побожним правителем^[35][25].

Матьє Бойд заперечує висновок Ле Ру та Гійонварка про те, що Мальгвен є суто літературним винаходом Гюйо, оскільки цей персонаж згадується вже в п’єсі 1903 року. Ймовірно, її образ походить із праці Едуара Шуре «Великі легенди Франції», де викладено усну традицію, записану поблизу мису Сізун, за якою Градлон вирушає на пошуки принцеси з Гібернії (тобто Ірландії). Ця традиція має спільні риси з міфом про Трістана та Ізольду^[36]. Додаткове свідчення можливого зв’язку міститься в «Lai de Graelent-Meur»(«Пісня про Гралент-Мер»), зібраному Ла Вільмарке: у ньому Градлон (хоча його ототожнення залишається дискусійним, як і питання автентичності тексту) вступає у зв’язок із жінкою Потойбічного світу^[35]. Жан Маркаль, чиї теорії різко критикували Ле Ру та Гійонварк^[37], висунув припущення на підставі цього лею,що «лицар Градлон» повернувся разом із Дахут — «маленькою дівчинкою з довгим волоссям»^[38]. Жодне джерело прямо не встановлює походження Дахут, однак у кельтській традиції жінки Потойбіччя приносять своїм обранцям удачу й можуть народжувати від них дітей, що може слугувати непрямою вказівкою^[39].

Дахут іноді ототожнюють з іншою постаттю бретонського фольклору — принцесою, феєю або велетнею, на ім’я Ахес. Ця помилка може походити від Альбера Ле Грана, який пов’язував заснування міста Каре (або Кераес) із принцесою на ім’я Ахес. Жан-Батіст Оже посилив цю інтерпретацію, розглядаючи Кераес як «Кер-І стародавніх». У виданні «Історії Бретані» 1826 року прямо ототожнено Ахес із Дахут: згадується принцеса Ахес, грішниця й засновниця замку Кер-Аес, що згодом став містом Каре^[40].

Це змішування образів вплинуло й на усну традицію. У казці, записаній Янном ар Флохом 1905 року, йдеться про «Ахес, дочку короля Градлона», яка постає феєю, здатною перетворюватися на оленя або білу лань^[41]. Така характеристика зближує Дахут/Ахес із класичним образом кельтської феї, якій притаманна здатність до метаморфози^[39].

Дахут зазнала значних агіографічних, театральних і літературних нашарувань — як через усунення первісних елементів, так і через додавання нових^[33]. За словами Франсуази Морван, «її легенда розвивалася протягом століть, перш ніж стала предметом інтенсивної літературної експлуатації»^[30]. Дахут відсутня в найдавнішій відомій згадці про місто Іс у П’єра Ле Бо наприкінці XV століття^[42][43]. Вона майже не фігурує й у джерелах XVI століття^[34][44].

У ранніх текстах її подано як уособлення зла, що вражає місто Іс. Таке трактування, ймовірно, сприяло популяризації легенди, надаючи їй романтичного виміру та стимулюючи численні переписування й переосмислення. На думку Хіроко Аменії, «принцеса Дахут відображає уяву бретонців протягом століть». Існує також гіпотеза, що вона могла ще на ранньому етапі перебрати певні риси язичницької богині води Ани, пізніше ототожненої зі Святою Анною^[45], що сприяло поширенню усних традицій про її «безсмертя» в образі русалки поблизу затонулого міста Іс^[46].

За свідченням Поля-Іва Себійо, у найдавніших версіях житія святого Геноле не згадуються ані Дахут, ані Іс^[47]. Місто Іс пов’язується зі святим Корантеном уже у XV столітті, однак без будь-якої згадки про Дахут^[48]. Лише в агіографічній версії Альбера Ле Грана 1636 року під назвою «Життя святого Геноле» (у збірці «Житія святих Армориканської Бретані») вперше з’являється Дахут^[18]. Саме ця редакція завершує християнізацію міфу про Іс, вводячи мотив божественного покарання^[49]:

«Головна причина — принцеса Дахуд, безсоромна дочка доброго короля, яка загинула в цій безодні […]».

У тексті також зазначено, що король Градлон загинув у місці, яке називають Туль-Дахут (Діра Дахута) або Туль-аль-К’юез, тобто Пертюї-Дахут чи Криниця Ключа, оскільки Дахут викрала в батька ключ, який він носив на шиї як символ своєї королівської влади^[50]. Альбер Ле Гран наділяє персонажку виразними рисами: вона — безсоромна дочка Градлона, що спричиняє загибель Іса, намагається вбити батька, краде ключі від міста, які символізують його суверенітет, і зрештою гине під час руйнування міста^[41].

Попри новизну цих елементів у міфі про Іс, Альбер Ле Гран, імовірно, не вигадав ані саму Дахут, ані основний сюжет. Як бретонський католик, він прагнув узгодити почуті усні перекази зі своїми релігійними переконаннями. Його текст постає як спроба впорядкувати й канонізувати традицію, яку він вважав «справжньою версією» міфу, а не художнім твором^[18]]. Можливим є також вплив біблійних оповідей, зокрема Книги Плачу Єремії, де пророк говорить про знищення Вавилона морем, називаючи місто «дочкою Юди»^[19].

Пізніша бретонська література значною мірою спирається на агіографічну версію Альбера Ле Грана^[23]. У цій оповіді вже чітко простежується мотив ключів від міста, який згодом набуває особливої ваги^[51]. Починаючи з XVII століття, «класична» версія історії Дахут зображує її як зухвалу грішницю, що підлягає покаранню^[49]. Її вважають відповідальною за затоплення Іса через власні провини. Король Градлон намагається врятувати її від утоплення, однак Божий чоловік, який супроводжує його (святий Геноле або святий Корантен залежно від версії), примушує її впасти у воду^[23].

У цих агіографічних редакціях саме святий постає головним героєм. Дахут, яка, попри це, є єдиним справді кельтським і первісним персонажем міфу, іноді навіть відсувається на другий план або зовсім не згадується^[23]. У примітці Кердане до видання «Житій бретонських святих» 1837 року зазначено, що Іс був захищений від моря дамбою, а король Градлон володів ключами та щомісяця перевіряв рівень води в місті. Ахес/Дахут замислює змову і викрадає в нього ключі, однак під час заворушень, що настають після захоплення влади, їх відбирають у неї «варвари», які відчиняють дамбу й затоплюють місто^[52].

З кінця XVIII  до початку XX століття  численні збірки усних оповідань, зібрані в Нижній Бретані, містили розповіді про Дахут/ Ахес. Найдавніші фрагменти усної традиції походять від Жака Камбрі, який відвідав Фіністер 1794 року та почув про місто Іс, яким правив король Гралон, де його дочка, «принцеса Дахут, дочка короля, забувши про скромність та помірність, властиві її статі, подала приклад усілякої розбещеності». Вона гине від руки свого батька, якому «Вічний» радить позбутися диявола, який переслідує її. Дахут тоне в Пуль-Дахут (Пульдавід)^[53]

Згодом численні перекази описують її як русалку. Популярні традиції на північних узбережжях Нижньої Бретані, особливо в регіоні Трегор, сповнені попереджень про те, що слід остерігатися Дахут, яка швидко хапає молодих і красивих хлопців і кидає їх у хвилі ^[30]. За словами Г. Ле Кальвеса (1897), багато моряків з Трегора стверджують, що бачили її в такому вигляді. Вважається, що вона народила всіх русалок регіону. Легенда говорить, що її мелодійна пісня вабить моряків на загибель, що король Градлон скинув її в море біля пляжу Треву-Трегінек ^[54].

Гіацинт Ле Карге (1847-1924) першим записав переказ про те, що Даху вижила після затоплення Іса, у вигляді своєрідної русалки на ім'я Марі Моргана ^[41]. Він також зазначив, що «в Дуарнене дочку Градлона називають Дахут, безсумнівно, через близькість Пульдавіда, або Даху»^[55]. У квітні 1888 року він зібрав легенду, згідно з якою Дахут приречена вічно блукати морем у цій формі над затонулим містом Іс. Якщо вона комусь з'являється, це означає, що назріває шторм^[56]. В описах тих, хто стверджує, що бачив її, завжди приписують їй привабливу зовнішність: «довге світле волосся, плечі, як у найкрасивішої жінки, пружні білі груди» та нижня частина тіла, як у риби. Вона оплакувала свої гріхи поблизу Тевенека ^[57]. В іншому описі їй приписують набряклі груди, як у матері-годувальниці, та довгий, тонкий хвіст, як у морського вугра ^[56]. Така еволюція характеру зближує Дахут з феєю та твариною, іноді приписуючи їй риси морського чудовиська ^[30].

Завдяки своїм колекціям, Поль Себійо стверджує, що легенду про Іс переповідали та оспівували наприкінці XIX століття у багатьох селах Нижньої Бретані ^[51]. Він також вважає, що Дахут не згадувалася в письмових джерелах до кінця XVI століття ^[51]. За його словами, народна традиція мало що говорить про безсоромні надмірності Дахут/Ахес, так присутні в письмових агіографічних версіях ^[58]. Однак він зазначає дуже схожу легенду в Сен-Мало. За словами моряків того регіону, дочка короля (ім'я якого не називається) задумала там викрасти ключі від свого міста, яке було поглинуте морем ^[51].

Анатоль Ле Браз зібрав кілька розповідей про те, як Дахут вижила після того, як місто Іс затонуло. Вона співала «голосом сирени», сповіщаючи про наближення шторму. У скелях навколо Сен-Жільда, в ясну ніч, можна почути спів сирени, і «ця сирена — Ахес, дочка короля Градлона»^[59]. Він також цитує старий гверц (бретонський плач), зібраний Тіном Фуке на острові Сен:

« Ahes, breman Mari Morgan E-skeud al loar, d’an noz, a gan»^[60].

«Ахес, тепер Марі Моргана, у місячному сяйві, співає вночі».

—  Переклад Франсуази Морван, яка, однак, використовує написання Мері Морган^[61]   Згідно з колекціями Ле Браза, перший міст, який намагалися побудувати в Дуарнене, обвалився, оскільки він знаходився над місцем, де Дахут була відкинута назад у хвилі її батьком ^[62].

У казці, записаній Янном ар Флоком 1905 року, яка є найдовшою усною традицією, що оточує короля Марка, він цілиться з лука в білу лань, але його стріла повертається назад і вбиває його коня, Морваркха. Лань перетворюється на прекрасну молоду жінку, і у відповідь Дахут (бо це вона) змушує вуха та гриву Морваркха виростити на голові Марка. Розкривши його таємницю, король соромно тікає та вбиває себе на скелях. За словами Гаеля Міліна, ця історія є етапом об'єднання легенди про місто Іс та легенди про короля Марка ^[63].

Літературні версії легенди містять численні деталі щодо звичок і характеру Дахут. За спостереженнями Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Жозеф Гюйонварк, зокрема у працях Еміль Сувестр і Шарль Гюйо, з’являється епізод, у якому сатана запрошує Дахут до ложа, описується шалений танець і задушення молодого пажа чарівною маскою^[22]. Жорж-Гюстав Тудуз запропонував постромантичну версію у творі Les Derniers Jours de la ville d’Ys ("Останні дні міста Іс", 1902), де Дахут постає володаркою власного міста й стверджує своє право на нього ^[20].

Еміль Сувестр переповів версію легенди про Іс у своїй відомій праці Le Foyer breton ("Бретонський дім", 1844) під назвою «Keris». Дахут представлена там як дочка короля Градлона, яка «через непередбачувану поведінку, щоб уникнути нагляду батька, оселилася в Керісі, за кілька льє від Кемпера»^[64]. Вона постає «великою чарівницею», що збудувала чудове місто й наказала корріганам^[65] служити їй, сприяючи його багатству та розкошам. Вона носить срібні ключі від шлюзів, які захищають Іс від моря, і приручає морських чудовиськ для служби мешканцям ^[64]. За цією версією, Дахут влаштовує безперервні бенкети. Якщо їй сподобався юнак, вона дарує йому чарівну маску, що дозволяє піднятися до її вежі. Наступного ранку маска стискається й душить обранця, після чого його тіло скидають у море ^[64]. Одного разу з’являється незнайомець, який залучає мешканців до шаленого танцю, викрадає срібні ключі й відкриває шлюзи міста^[64]. Святий Корентен попереджає короля Градлона про загрозу. Під час втечі Дахут чіпляється за круп його коня^[64], але за наказом святого її скидають у море; вона зникає в безодні, що отримала назву «Прірва Ахес»^[64].

Сюжет Сувестра, імовірно, спирається на «Житія святих» Альбера Ле Грана, зокрема на видання Les Vies des Saints de la Bretagne Armorique ("Житія святих Армориканських Бретані", 1637) ^[34]. Образ Дахут як нескромної молодої жінки, ймовірно, зазнав літературної обробки. Водночас неможливо точно визначити, які елементи походять з усної традиції, що побутувала між XVII та XIX століттями.

Поль Себійо вважав, що мотив утоплення коханців виник зі спотворення народної традиції, згідно з якою Дахут виходила заміж за чоловіків у прірві поблизу Юельгоа, після чого ті гинули ^[51]. Для нього, як і для Ле Ру та Гюйонварка, мотив чарівної маски та диявола-танцюриста є літературним нашаруванням. Натомість символіка ключів від міста відповідає давнішій традиції, у якій вони часто належать самому Градлону ^[58].

На початку XX століття Шарль Гюйо опублікував у видавництві H. Piazza працю «Легенда про місто Іс за давніми текстами», яка мала значний успіх; одинадцяте видання вийшло 1926 року ^[23]. Протягом XX століття регулярно з’являлися перевидання, зокрема 1987, 1998 та 1999 року (видавництво Flammarion)^[66] [82], а також англійський переклад 1979 року ^[67].

У цій версії принц Градлон Корнуольський вирушає на війну до Норвегії. Там він зустрічає королеву Малгвен, яка освідчується йому в коханні та вирушає з ним верхи на коні Морваркх. Від їхнього союзу народжується Дахут, однак Малгвен помирає під час пологів ^[68]. Пізніше Градлон будує місто Іс, щоб догодити своїй дочці, яка нагадує Малгвен і сповідує кельтську релігію ^[68].Дахут, змальована як чаклунка, наказує корріганам збудувати для неї замок, вищий за всі християнські споруди ^[68]. Вона вступає в короткий зв’язок із пажем свого батька та дарує йому маску, що стискається й душить його. Після цього слуга кидає тіло в море ^[68]. Згодом Дахут вступає в конфлікт із Геноле з Ландевеннека; поширюються чутки про її хтивість і гріхи ^[68]. До міста Іс прибуває чоловік у червоному, який зачаровує мешканців грою на волинці^[68]. Він переконує Дахут викрасти срібні ключі від шлюзової брами, яку охороняє її батько ^[68]. Через дії цього незнайомця місто затоплює море. Під час втечі Дахут чіпляється за батька, який мчить верхи на Морваркху, але Геноле скидає її в океан^[68].

На думку низки дослідників, персонаж Малгвен — «королева Півночі» та мати Дахут (а також власниця коня Морваркха, за інтерпретацією Ле Ру та Гійонварка) — є літературним винаходом Шарля Гюйо^[69][35]. Водночас саме ця версія легенди про Іс, що включає Малгвен і Морваркха, з середини XX століття сприймається як «канонічна»^[69][7]. Текст Гюйо становить своєрідну вульгату попередніх версій із власними доповненнями. Йому приписують уведення мотиву про те, що Іс був збудований Градлоном на догоду дочці, чого не зафіксовано в раніших джерелах. Він також вводить елементи, натхненні кельтською тематикою, зокрема мотив друїдес, які «стежать за останніми шанувальниками Тевтата»^[70]. До твору включено «Пісню Дахут» — звернення до океану, яке є авторською вигадкою. Мотив чарівної маски та прибуття чоловіка в червоному запозичено з версії Еміля Сувестра; останній образ інтерпретується як алюзія на сатану^[71]. Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Ж. Гійонварк характеризували цю працю як «фальсифікацію бретонської легенди в комерційних цілях», критикуючи її за «невиправдану скандальність» ^[72].

З кінця XX століття серед митців, письменників і представників неоязичницьких течій з’явилася тенденція до переосмислення образу Дахут і заперечення її демонізації під впливом християнської традиції ^[27]. Різні художні твори намагаються реконструювати «язичницьку легенду» про цей персонаж. Малопоширена версія легенди про Іс приписує Дахут материнство; вона надихнула створення коміксу «Бран Руз», скульптури «Морваркх Аргол» та низки театральних постановок^[73]. Марсіал Карофф згадує існування язичницької версії легенди у праці «Іс в осінній час» ^[74], імовірно, під впливом скульптури з Аргола. Джерело версій, у яких Дахут постає матір’ю, пов’язують із бретонською казкою «Крістоф», опублікованою 1870 року Амаблем-Еммануелем Трудом і Габріелем Міліном; згодом її переклав Жан Маркаль у книзі «Кельтська традиція в Армориканській Бретані» ^[75]. У глосі Маркаль висловив припущення, що первісна легенда про Іс «говорила про зникнення Крістофа» і що цей персонаж ототожнюється з «чоловіком у червоному» — сатаною із версії Сувестра «Керіс»^[76].

У реконструкціях язичницького спрямування Крістофа наділяють рудим волоссям, що зближує його з образом диявола в агіографічних версіях і в «Керіс»^[75]. Під впливом творів Жоржа-Гюстава Тудуза («Останні дні міста Іс») і Шарля Гюйо Градлону приписують безмежну любов до Дахут. Мішель Ле Брі, Ален Ле Гофф і Патріг ар Гоарніг (скульптор Морваркха з Аргола) розвивають цю інтерпретацію, висуваючи мотив можливого інцестуального бажання Градлона та прагнення Дахут залишити Іс^[36]. Дахут постає матір’ю в романі «Бран Руз» (1981), а також у творах «Заповіді неба» (1983), «Вогні Бельтену» (1992) та в оповіданні Алена Ле Гоффа «Легенда про місто Іс», де син Дахут і Червоного Принца має «очі сині, як море, і волосся червоне, як сонце на заході» ^[75].

У «історичному есе» про уявні світи Мішель Удіані стверджує, що Дахут «поклонялася (язичницькому) богові Цернунносу» в Арморіці V століття, хоча згодом зазначає, що легенда про Іс є «чистою фантазією»^[77]. У праці з фейрі-вікки, написаній ірландкою Едейн Маккой, Дахут постає як богиня-матір «старої релігії», яка повстала проти нових правил, нав’язаних патріархатом^[78]. Згідно з цією інтерпретацією, коррігани сховали Іс під водою на її прохання, щоб місто могло з’явитися знову у світі, вільному від релігійних переслідувань. Подібні мотиви містяться в езотеричній праці Робера-Жака Тібо, який твердить, що Дахут була посвячена в «таємниці друїдів» і зникла уві сні в місті Іс, «як Мерлін на острові Авалон»^[79]. У цих інтерпретаціях відбувається перехід від історико-легендарного наративу до сфери авторських реконструкцій та спекулятивних побудов..

Дахут важко аналізувати через постійну еволюцію її легенди. Образ сатани, згадки про її хтивість та опис як нечестивої грішниці й символу зла, ймовірно, є агіографічними доповненнями^[80]. За словами Франсуази Ле Ру та Крістіана Ж. Гійонварха, агіографи демонізували Дахут, навіть викреслюючи її з первісного міфу через неможливість зобразити її як розкаяну жінку, яка приймає християнство та усвідомлює свою колишню природу. На їхню думку, було легше змінити початковий міф, ніж суперечити нормам християнської моралі^[23]. Дослідники також вважають, що в цьому простежується протиставлення добра, уособленого святою, та зла, уособленого Дахут, з огляду на те, що літописці XVIII століття, ймовірно, вже не знали про її первісний міфологічний образ^[6].

Раймон Аскуає (Raymond Hascouët) зазначає, що демонізація Дахут передусім є наслідком діяльності агіографів і авторів-чоловіків^[20], які звеличували короля Градлона як патріархальний ідеал, взірець чесноти, ошуканий власною дочкою^[27]. Натомість образ Дахут частіше позитивно інтерпретують жінки й митці, які вбачають у ній утілення «священної та неприборканої музи»^[20].

Етнопсихіатр Філіп Каррер зазначає, що Градлон у літературних версіях легенди фактично виконує роль матері для Дахут, оскільки згадки про материнську постать відсутні. Він додає, що вона уособлює виразно жіночий елемент бунту^[81] та демонструє риси, які сучасні інтерпретації приписують кельтським жінкам, зокрема войовничість, «перетворюючи Іс на піратське місто та наділяючи кожного його мешканця жахливим драконом». Каррер також проводить паралель між її стосунками з «червоним принцом» і міфом про Трістана та Ізольду^[82].

На думку Франсуази Ле Ру та Крістіана Ж. Гійонварха, Дахут первісно постає як жінка з кельтського Потойбічного світу, відомого в ірландській міфології як Сид (ірлландською Síd). Посланницями цього світу є бансід (ірландською ban síd, «жінка з пагорба», звідси англійською banshee)^[83], які з’являються, зокрема, в оповідях про Конле та Брана Мак Фебайла^[84][85]. Мотив затонулого міста також присутній у валлійській поемі з Чорної книги Кармартена, де йдеться про місто, знищене з вини безіменної молодої жінки^[86].

З точки зору Ле Ру та Гійонварха, Дахут має спільні риси з Лі Бан та Морганою ле Фей: усі троє постають як «дочки моря», що протистоять християнізації ^[87]. Дослідники також пов’язують Дахут з кельтською варіацією міфу про Ероса і Психею [33], адаптованою до морської стихії^[88]. Марк Десене вбачає в ній риси психопомпа^[89], однак цей зв’язок заперечують Ле Ру та Гійонварх [33]. Арно Гійо-Жаннен трактує жінок Потойбічного світу як вияв «вічної жіночності»^[90].

Низка аналізів, заснованих на пізніших літературних версіях образу Дахут, розглядає її як утілення жіночої духовної сили, якій протистоїть патріархальне християнство. Луї Ожес описує її як уособлення занепалого друїдизму, вигнаного Богом^[91]. Подібної інтерпретації дотримується і Жан Маркаль у праці La Femme celte («Кельтська жінка»), де він трактує Дахут як символ репресії кельтської культури, вигнаної з Бретані, але похованої в колективному несвідомому. Він висловлює сподівання на відродження цієї кельтської частини бретонської ідентичності: «Те, що поглинуто безоднею пам’яті, одного дня має знову стати свідомим. Те, що пригнічено й переможено, має проявитися та перемогти»^[92]. Це есе Маркаля зазнало вкрай різкої критики в академічних колах^[93]. Вважати Дахут символом язичництва, яке чинить опір християнству, на думку Франсуази Ле Ру та Крістіана Ж. Гійонварха, було б помилкою: у більшості версій легенди вона не поклоняється жодному язичницькому божеству, а в місті Іс відсутній храм^[6].

Водночас інтерпретацію Маркаля поділяють інші дослідники, зокрема Поль Саломон, яка говорить про «жіночий бунт» і «давній порядок, що лише чекає на своє відродження»^[94] після придушення «гінократичного та феміністичного суспільства», уособленого Дахут та її містом^[95]. За аналізом Офелії Клодель, «Дахут бореться проти нав’язування іншої релігії та воліє приректи місто на знищення вогнем, а не відмовитися від його суверенітету»^[96]. Вона порівнює Дахут, змальовану в романі Жоржа-Гюстава Тудуза «Останні дні міста Іс», із Саламбо — однойменною героїнею роману Гюстава Флобера, дія якого відбувається в Карфагені. «Дахут прагне повернути собі повний суверенітет. Вона не може бути підвладною власному місту, оскільки сама є містом, яке захищає». Подібно до цього, місто Карфаген у романі Флобера ототожнюється з жіночим образом Саламбо ^[97].

За Клодель, Дахут «втілює зло, оскільки є безсоромною та використовує власне тіло як храм», поєднуючи духовність і тілесність у спосіб, несумісний із християнською доктриною, яка пропагує стриманість і чистоту для жінок^[97] (а також для чоловіків, адже тіло осмислюється як храм Святого Духа, зокрема у 1 Коринтян 6:18–20). Вона «підривається владою чоловіка, який не дозволяє поставити під сумнів власну гегемонію»^[97]. Унаслідок бунту проти чоловічої влади та прагнення повернути собі суверенність Дахут зникає, а її світ похований разом із нею. Водночас надія на повторне відкриття жіночої сили, яку вона уособлює, зберігається: місто Іс і Дахут лише приховані під водою, збережені «ніби в символічній утробі». Людина, яка прагне знову відкрити цю жіночу силу, має символічно «промокнути»^[96].

Бретонські народні традиції пов’язують Дахут із русалками, однак сюжети про жінок, які перетворюються на русалок, трапляються рідко. Натомість кельтський фольклор частіше розповідає про русалок, що набувають жіночої подоби та одружуються з чоловіками^[29]. Також відомі оповіді про «озерних жінок», які збагачують своїх чоловіків, але згодом утрачають це багатство через воду^[98]. Хіроко Амемія пропонує інтерпретувати Дахут як уособлення моря та «безладу природи», що загрожує людській культурі^[25]. Поширеною є й інтерпретація Дахут як алегорії небезпек моря^[99]. Як зазначає Альбер Моксет, легенди про водних істот у Бретані особливо численні через географічне розташування регіону: території зі спільним легендарним підґрунтям, але без морського узбережжя, зокрема Арденни, природно мають менше таких оповідей. Згадка про Дахут як праматір усіх бретонських русалок наочно ілюструє значущість морської образності в бретонській традиції^[100].

У багатьох версіях легенди ключі від міста Іс мають для Дахут особливе значення. Мотив ключів, імовірно, був уведений до агіографічної версії Альберта Великого через порівняння із символом влади, який вони репрезентують для папства, однак із часом цей мотив закріпився: той, хто володіє ключами від Іс, володіє владою^[101]. Порівняно з іншими кельтськими оповідями, міф про походження припускає, що саме Дахут наділяє Градлона правами суверенітету над містом Іс^[98], і тому ключі від міста мали б належати їй, а не Градлону^[102].

Дахут залишається надзвичайно популярною постаттю в літературі, музиці та образотворчому мистецтві. Бретонський відомчий музей у Кемпері за участю кількох фахівців здійснив масштабну інвентаризацію культурних творів, пов’язаних із містом Іс і Дахут, для каталогу «Легенда про місто Іс: Бретонська Атлантида», опублікованого 2002 року^[103].

Найновіші літературні адаптації легенди про місто Іс зберігають образ Дахут у версії Шарля Гійо. Це, зокрема, праці Жана Маркаля («Затонуле місто або кельтський міф про походження» у книзі «Кельти», 1969), Мішеля Ле Бріса («Іс, у чутках хвиль», 1985) та Крістіана Керре («Легенда про місто Іс», 1996). Гвенк’лан Ле Скуезек використовує версію Сувестра в «Історіях та легендах таємничої Бретані» (1968)^[37] . Оповідач Янн Брекільєн також звертається до образу ймовірної матері — «феї Мальгвен, королеви Півночі»^[104] — та включає елементи фольклору, стверджуючи, що Дахут перетворилася на сирену, яка своїм співом заманює моряків на загибель^[24]. Паоль Кейнег опублікував поетичний роман «Спільні місця: далі Дахут» 1974 року у видавництві «Галлімар»^[105]. Едуар Бразей зображує пралю на ім’я Дахут у своєму романі «Пралі з Броселіанди»^[106]. Лоїг Пужоль переповідає легенду про Дахут, представляючи її молодою дівою, що є єдиним цілим зі змієм і зазнає ганьблення з боку християнської релігії^[107].

Образ розбещеної Дахут виходить за межі франкомовної літератури: вона з’являється також в англомовній поемі^[108]. В американському романі жахів Creep, Shadow! (1934) Абрахама Меррітта Дахут постає злою відьмою, яка втілюється в сучасності, щоб воскресити язичницьке божество та здобути абсолютну владу^[109] . Меррітт переосмислює персонаж Дахут і легенду про Іс, пов’язуючи їх з Атлантидою. Ален де Карнак, нащадок людини, яка колись відчинила шлюзи міста Іс, щоб утопити Дахут, перевтілюється разом зі своїм ворогом і мусить знову перемогти її, відтворюючи трагедію минулого. Дахут гине, потонувши^[110].

Американські автори Карен та Пол Андерсон створили тетралогію про короля Іса, загалом спираючись на агіографічну версію; третій том має назву «Дахут».

У романі «Одержимість» А. С. Байатт Леонора Стерн, британська феміністка-науковиця вікторіанської епохи, постає як Дахут — жінка, що є «примітивною, інстинктивною, втіленням земного язичництва, яке залишається зануреним»^[111]. Її порівнюють із могутньою жіночою постаттю, яка з позитивної фігури перетворюється на демонічного монстра з утвердженням патріархату^[112][113]. Дахут фігурує також у сюжеті гумористичного роману Гордона Золі «Вихід нестримних» (2008)^[114] . У романі Сюзанни Салмон «Вечірка в Корнебізі» шестеро відпочивальників практикують спіритизм і вступають у контакт із духом Дахут; один із них є реінкарнацією короля Градлона ^[115].

Комікс «Бран Руз» (1978–1981)^[116], на який значною мірою вплинули інтелектуальні течії після 1968 року, натхненний баченням Дахут, популяризованим Жаном Маркалем. У цій версії Бран Руз («рудий ворон») має дитину з Дахут і тікає разом із нею, коли його батько, король Градлон, хоче взяти її за дружину^[73]. Саме святий Гвеноле спричиняє затоплення міста Іс, а не Дахут^[117].

Серія коміксів про Мерліна поєднує легенду про Іс із легендою про Мерліна та іншими елементами бретонської міфології. У першому томі, «Гнів Ахес», принцеса Іс прагне помститися людям і наказує володарю сильфів запліднити найчистішу з людських жінок, щоб народити її чемпіона — Мерліна^[118]. Десятий том під назвою «Принцеса Іс» завершується протистоянням між Ахес, принцесою Іс, та її сином Мерліном. За словами критика Жана-Себастьяна Перона, Ахес зображено як чутливу й уразливу особу, а протистояння між Ахес і Мерліном надає історії драматичного виміру^[119]. У серії «Друїди» Тьєррі Жігуреля, Жан-Люка Істена та Жака Ламонтаня Дахут згадується у другому томі «Білизна» (2006), коли Гвенч’лан розслідує справу Дахут у легендарному місті на тлі напруженості між католиками та язичниками^[120].

Графічний роман «Сестри Іса: Прокляття затонулого королівства» М. Т. Андерсона з ілюстраціями Джо Ріу (французький переклад Аліси Деларбр) натхненний кількома версіями легенди про місто Іс. Двома головними героїнями є доньки короля Градлона — Розенн та Дахут.

Еваріст-Віталь Люміне зобразив падіння Дахут у хвилі на своїй картині «Втеча короля Градлона», написаній приблизно 1884 року. Художник обрав момент, коли король Градлон відпускає руку своєї доньки^[121]

Ратуша Арголу замовила скульптору Патрігу ар Гоарніку створення зображення легенди про Іс. Спочатку він створив композицію, керуючись власними «язичницькими переконаннями» та натхненний коміксом «Бран Руз»: принцеса Дахут тримає на руках дитину й рятується від морської стихії на коні Морварх, тоді як король Градлон намагається вхопитися за тварину. Звинувачений в антиклерикалізмі, ар Гоарнік викликав обурення багатьох парафіян міста, які вважали, що він порушує традиційну легенду про Іс. Зрештою він створив статую з двома різними обличчями: друге відповідало версії легенди, популяризованій Шарлем Гюйо^[122] . Водночас Патріг ар Гоарнік наполягав, що його язичницьке бачення легенди є «істинним»^[73].

З нагоди Міжнародного жіночого дня 2015 року виставка, представлена ​​в Дуарнене та на острові Сейн, запропонувала феміністичне бачення Дахут^[123][124].

Кілька музичних творів, зокрема дві опери, відсилають до легенди про Іс, підкреслюючи роль Дахут у ній.

Історичні та епічні аспекти легенди вплинули на створення опери Едуара Лало «Король Іс» у її першій версії 1875 року^[125]. Ця опера мала значний успіх і міцно утвердила тему Іс у культурному просторі. Повідомляється, що Клод Дебюссі був натхненний прочитанням відтворення легенди на початку твору «Спогади про дитинство та юність» Ернеста Ренана^[126] під час написання фортепіанної прелюдії «Затонулий собор» (1909–1910). Композитор прагнув музично відтворити світ легенди — з морською та майже середньовічною атмосферою, що нагадувала б місто Іс^[127].

У межах бардівського руху Бурго-Дюкудре згадує Ахес у «Пісні про Бретань»^[128]. Двоє композиторів, які 1912 року заснували Асамблею бретонських композиторів, Поль Мартіно та Поль Ле Флем, детальніше зверталися до образу Дахут. Однак Мартіно, який помер 1915 року у віці двадцяти п’яти років, не встиг написати заплановану оперу «Дахут». Водночас він створив балет «Під плавцями». Ця тема з’являється тричі у творчості Поля Ле Флема: 1908 року в Crépuscule d’Armor("Сутінки броні"), жіночому хорі; після Другої світової війни — в опері «La Magicienne de la mer»("Морська чарівниця"), завершеній 1947 року ^[129] і поставленій в Опері-Комік 1954 року; а також приблизно через двадцять років у творі «La Maudite»("Проклятий"), гверці( бретонська пісня), що бере витоки з Barzaz Breiz^[130].

1942 року Ле Пенвен написав Teir C'hannen e stumm ar c'hanaouennou pobl («Три пісні в народному дусі») для тенора та фортепіано — збірку, яка відкривається Kannen Dahud, «Піснею Дахут» (слова Абеозена бретонською мовою KLT та музика, навіяна дорійським ладом Complainte sur la ville d’Ys)^[131].

Легенда про Іс надихнула гітариста Дена Ар Браза на створення його першого альбому Douar Nevez 1977 року — музичної сюїти, побудованої на природних і легендарних мотивах^[132]. Третя композиція альбому має назву Naissance de Dahud («Народження Дахут»). Жан-Ів Мальмассон поєднує Le Chant de Dahut (1985) з інструментом ondes Martenot(Хвилі Мартено), який вступає в діалог зі струнним оркестром, тоді як у віддаленні звучить бомбарда. Цей твір, виконаний оркестром Ренна (пізніше Orchestre de Bretagne), отримав нагороду SACEM 1986 року на фестивалі Les Tombées de la nuit у Ренні^[133].

Французький кельтський фолк-блек-метал гурт Heol Telwen також створив композицію під назвою Dahut^[134][134].

Ахес

Місто Іс

Градлон

Кантре'р Гваелод

Лі Бан

Морган ле Фей

Перуонто

Марі Морган

Банші

Едуар Шуре, Великі легенди Франції, Париж, Перрен,1908 рік, 298  сторінок (читати онлайн) [архів]

- [Гайо 1926] Шарль Гайо, Легенда про місто Іс: Згідно з давніми текстами, видання H. Piazza Art, збірник  «Епос та легенди»,1926 рік, 148  с. Перевидано 1998 року видавництвом Coop Breizh та 1999 року видавництвом Gallimard.

- [Жигурель 2005];Тьєррі Жигурель, Мерлін, Трістан, Іс та інші британські казки, Париж, видавець Жан Піколлек.2005 рік, 270  с. (ISBN  2-86477-213-2).

- [Le Braz 1928] Анатоль Ле Браз, Легенда про смерть серед армориканських бретонців, Париж, Оноре Чемпіон,1928 рік, 5-те видання. Розширене перевидання у двох томах.

- [Ле Карге 1902] Гіацинт Ле Карге, Легенди міста Іс, Кемпер, Котоннек,1902 рік (OCLC  23948365).

- [Ожес 1946] Луї Ожес, Легенда про місто Іс, Кемпер, Барґен, 1946 рік.

- [Себійо 2002] Поль Себійо, «Вторгнення моря», у «Повір’я, міфи та легенди країн Франції», Париж, Омнібус.Серпень 2002 року(1-е вид., 1904), 1568  с. (ISBN  2258059895).

- [Souvestre 1844] Еміль Сувестр, «Керіс», у Le foyer breton, В. Кокебер, 1844 рік (читати онлайн) [архів].;

- Колективна робота, Легенда міста Іс: Бретонська Атлантида, Кемпер, Бретонський відомчий музей, 2002 рік, 119  с. (ISBN  2-906633-20-8).

- [Бойд 2006] Матьє Бойд , «Дитина Ахез або казкова подорож графа Крістофа, легенди міста Іс», у книзі «Літератури Бретані: есе на честь Ян-Бера Піріу», університетське видавництво Ренна.2006 рік (ISBN  9782753502093).

- [Хіроко 2006] Хіроко Амемія, «Бретонська богиня моря» в Літературах Бретані. Essays in Honour of Yann-Ber Piriou , Rennes, Presses universitaires de Rennes, 2006 рік ( ISBN  9782753502093 ), стор.  253-266.

-[Хаскоет, 2012] Жоель Хаскоет, «У пошуках Кер-Іс», у «Путівнику по чудовій Франції», Париж, Пайо, 2012 рік, 306  с.

- [Ле Ру та Гійонварк'х 2000] Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Ж. Гійонварк'х, Легенда міста Іс, видання Західної Франції, збірник  «З пам'яті людини»,Травень 2000 року, 335  с. (ISBN  978-2-7373-1413-1). Тексти, яким передують 130 сторінок аналізу.

- [Морван 1999] Франсуаза Морван, «Ahès, Dahut or Marie-Morgane?» , у «Солодкому житті фей води» , Actes Sud,1999 рік, 339  с. (ISBN  9782742724062).

- Еммануель Салмон-Леганьєр, «Імена, що увійшли в історію Бретані», Coop Breizh/Культурний інститут Бретані, 1997 рік (ISBN  2-84346-032-8 та 2-86822-071-1).

- [Sébillot 1995] Paul-Yves Sébillot, Міфологія та фольклор Бретані, Ренн, Terre de Brume,1995 рік (1-е вид.. . 1968), 233  с. (ISBN  2-908021-43-9).

Colette Trublet , Dahud Ahès: A Psychoanalytic Study of the Myth of the City of Ys , Éditions Bécherel Cité du Livre,Січень 2006 року, 207  с. Неакадемічна робота.

- [Бойд 2013] (en) Матьє Бойд, «Що нового в Кер-Іс: ATU 675 у Бретані», Fabula , т.  54, № 3-4, Листопад 2013 року, с.  235–262 ( ISSN  1613-0464 , читати онлайн ) [ архів ].

- [Клодель 2014] Офелія Клодель, «Про первісне море двох берегів, Ісу та Карфагена, від міфу про затонуле місто до появи Матері глибин», Babel - plurielles littératures, №  29 ,2014 рік, с.  251-272.

- [Аше, 2002] Паскаль Аше, «Місто Ys, міфічна ілюстрація колективного шифрування», Уявне та несвідоме, Дух часу, № 7  .Березень 2002 року, с.  17-24 (ISBN  2913062970, DOI  10.3917/imin.007.0017, читати онлайн) [ архів ].

= [Ожес 1949] Луї Ожес, «Легенда міста Іс: Як народжується та прикрашається легенда», Nouvelle revue de Bretagne, № 2  .Березень 1949 року.

- [Варін 1982] (у) Емі Варін, «Дахут і Градлон» , у працях Гарвардського кельтського колоквіуму, том  2, кафедра кельтських мов та літератур, Гарвардський університет,1982 рік (читати онлайн) [ архів ] с.  19-30.