Cuon alpinus sumatrensis

?Cuon alpinus sumatrensis
Охоронний статус
Під загрозою зникнення (МСОП 3.1)
Біологічна класифікація
Домен:	Еукаріоти (Eukaryota)
Царство:	Тварини (Animalia)
Тип:	Хордові (Chordata)
Клас:	Ссавці (Mammalia)
Ряд:	Хижі (Carnivora)
Родина:	Псові (Canidae)
Рід:	Куон (Cuon)
Вид:	Куон гірський (Cuon alpinus)
Підвид:	C. a. sumatrensis
Триноміальна назва
Cuon alpinus sumatrensis Hardwicke, 1821
Синоніми
Cuon alpinus javanicus (Desmarest, 1820) Cuon alpinus fumosus (Pocock, 1936) Cuon alpinus lepturus (Heude, 1892)
Посилання
Віківиди:	Cuon alpinus sumatrensis
ITIS:	726860

Cuon alpinus sumatrensis (суматранський дхол) — підвид дхола, поширений на островах Суматра та Ява в Індонезії. Його ареал дуже фрагментований, зосереджений переважно в межах кількох охоронюваних територій.^[1][2] Цей підвид перебуває в критичному стані через низку взаємопов’язаних загроз: втрата середовища існування через вирубку лісів для сільськогосподарських плантацій, скорочення популяцій здобичі та ризик зараження хворобами, які переносять свійські собаки.

Класифікація суматранського дхола як окремого підвиду була запропонована Гардвіком ще в 1821 році. Проте таксономічний статус різних підвидів C. alpinus історично викликає значні суперечки в науковій спільноті. Хоча деякі джерела визнають C. a. sumatrensis як дійсний підвид, інші вказують на його синонімічність з C. a. lepturus^[3].

C. a. javanicus іноді також розглядається як синонім C. a. sumatrensis, хоча статус підвидів дхолів в Індонезії залишається нез'ясованим і потребує подальших досліджень^[4].

Ця невизначеність — не просто похибка у даних, а відображення складної історії класифікації. Спочатку було визнано до 11 підвидів C. alpinus на основі морфологічних відмінностей, зокрема забарвлення та довжини хутра. Проте подальші генетичні дослідження поставили під сумнів обґрунтованість багатьох із цих відмінностей, виявивши відсутність чітких меж між підвидами. Невизначеність досі зберігається, і залишається критично важливою необхідність подальших досліджень для прояснення генетичних і морфологічних відмінностей, особливо між північними та південними популяціями. Якщо ці відмінності підтвердяться, це вимагатиме розробки окремих стратегій збереження для кожної з них^[5][6].

Генетичні дані свідчать, що сучасний дхол виник не внаслідок лінійної еволюції, а через давній і складний процес гібридизації, відомий як ретикулярна еволюція. Існує припущення, що цей вид сформувався в результаті змішання двох генетичних ліній — однієї, близької до роду Canis, та іншої — до Lycaon pictus. Ця гібридизація відбулася у віддаленому минулому, коли ареали обох видів перетиналися в плейстоцені.

Походження острівних популяцій дхолів, зокрема на Суматрі та Яві, довгий час залишалося загадкою для наукової спільноти. Одна з гіпотез припускала, що ці тварини могли бути інтродуковані людиною на острови в певний момент історії^[7][8]. Однак ця теорія безпосередньо спростовується палеонтологічними доказами: на Яві були знайдені скам’янілості дхола, що датуються раннім плейстоценом^[9][5].

Це відкриття спростовує гіпотезу про людське завезення і підтверджує, що дхоли потрапили на острови природним шляхом. Цей висновок має велике значення, адже змінює наше розуміння біогеографії дхолів. Замість того, щоб вважати підвид Суматри штучною або недавньою популяцією, стає очевидно, що він успішно колонізував і зберігся в ізольованому острівному середовищі значний геологічний час. Це розуміння є надзвичайно важливим для розробки ефективних стратегій збереження, спрямованих на довгострокове виживання цієї природно ізольованої популяції. Воно також підкреслює природну стійкість підвиду, який нині перебуває під загрозою через антропогенні чинники^[10].

Дхол є корінним видом Індонезії, зокрема островів Суматра та Ява. Історично його ареал охоплював обидва острови, однак нині він значно скоротився та став фрагментованим^[4].

• На Суматрі дхоли зустрічаються уздовж гірського хребта Барісан, у національних парках Гунунг-Лесер, Керінчі-Себлат і Букит-Барісан-Селатан. Також вони мешкають у низинних охоронюваних районах центрально-східної частини острова: Тессо-Ніло, Букит-Тігапулух, у тропічному лісі Гарапан та заповідному лісі Батанг-Гарі.
• На Яві дхоли зустрічаються лише в національних парках на крайньому заході острова — Гунунг-Геде-Пангранго, Уджунг-Кулон і Галімун-Салак — та на сході острова — Балуран і Алас-Пурво. Імовірно, з інших регіонів острова вони вже зникли.

У 2014 році камери спостереження, встановлені в тропічних лісах національного парку Керінчі-Себлат, зафіксували присутність дхолів у цьому районі^[12].

У межах морфологічного різноманіття виду суматранський дхол вирізняється низкою характерних рис. Його вважають найменшим підвидом дхола — адаптація до середовища проживання у тропічних лісах. Його хутро має яскраво-руде забарвлення, і, на відміну від підвидів, що мешкають у холодніших кліматичних зонах, не має густого підшерстя, що є доцільним для вологого клімату острова. Крім того, суматранський дхол має помітну кількість чорного волосся на спині та темні вуса.

Цей канід великий за розмірами, але має струнку будову тіла. Довжина тіла самців становить 80 — 91,4 см, а самок — до 91,4 см, при вазі 10 — 16 кг. Вуха — трикутної форми з округлими кінчиками, а морда — коротка, опукла, зазвичай темного (майже чорного) кольору. Хвіст має довжину 29,2 — 34,3 см і чорний на кінці.

Статевий диморфізм виражений слабо, хоча у самок наявні 6–7 пар сосків. Забарвлення шерсті варіюється від рудувато-іржавого до жовтувато-коричневого, зі світлішими відтінками на животі та ногах, а спина виглядає темнішою через почорніння кінчиків шерсті^{[4][13][11][9]}.

Суматранський дхол — тварина, чия еволюція тісно пов’язана з тропічними лісами острова. Дхоли не є вибагливими до середовища проживання, тобто можуть виживати в різних типах рослинності. Їхні улюблені місця проживання — густі джунглі, хвойні ліси та лісостепові райони. Їх часто можна зустріти на лісових галявинах, берегах річок і стежках, де вони зазвичай відпочивають вдень.

Попри масове знищення природних середовищ, присутність суматранських дхолів підтверджено в низці охоронюваних природних територій острова, зокрема в національному парку Керінчі-Себлат, а також у ландшафтних регіонах Рімбанг-Балінг і Тессо-Ніло. Середній мисливський ареал однієї групи становить приблизно 40 км². Вони уникають територій, змінених людиною^{[9][13][4][14][15]}.

У дхолів вагітність триває 60–63 дні, і в одному посліді може бути від 1 до 12 цуценят. Відлучення від молока відбувається у віці 42–58 днів, а статевої зрілості вони досягають приблизно у 12 місяців. Тривалість життя в неволі — близько 15 років.

Основний період розмноження на сході Яви триває з січня по травень. Дхоли будують нори під скелями з кількома входами, часто поблизу джерел води та мисливських угідь. Іноді вони займають кинуті нори дикобразів^[4].

Дхоли зазвичай живуть у зграях по 5–12 особин, хоча іноді можуть вести одиночний спосіб життя, як це спостерігалося в національному парку Гунунг-Лезер. У вічнозелених тропічних лісах Південно-Східної Азії вони утворюють менші зграї та, ймовірно, мають менші посліди, що пояснюється низькою біомасою здобичі та меншими розмірами копитних тварин, які там водяться^[4].

Суматранські дхоли є практично винятково гіперхижими. Їхній раціон включає як дрібних гризунів та зайців, так і великих копитних, таких як бантенг, буйвол або олені Rusa timorensis. Вони активні в присмерковий і вдень, хоча іноді можуть полювати вночі^[4].