Strawberry Fields Forever

«Strawberry Fields Forever»
Пісня The Beatles
з альбому Magical Mystery Tour
Випущено13 лютого 1967
Типсингл
Записанолистопад — грудень 1966 року
Жанрпсиходелічний рок, артпоп, прогресивний поп, експериментальний рок
Моваанглійська
Тривалість4:07
ЛейблParlophone Records і Capitol Records Редагувати інформацію у Вікіданих
Автор слівДжон Леннон[1] і Пол Маккартні[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
ПродюсерДжордж Мартін
КомпозиторДжон Леннон[1] і Пол Маккартні[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Автор пісніЛеннон — Маккартні
Хронологія The Beatles
«Yellow Submarine» / «Eleanor Rigby»

(1966)

«Strawberry Fields Forever» / «Penny Lane»

(1967)

«All You Need Is Love»

(1967)

CMNS: Цей твір у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
Музичне відео
«Strawberry Fields Forever» на YouTube

«Strawberry Fields Forever» (укр. «Суничні галявини назавжди») — пісня англійського рок-гурту The Beatles, започаткована Джоном Ленноном та написана авторським дуетом Леннон — Маккартні. Вийшла 13 лютого 1967 року на подвійному синглі разом із піснею «Penny Lane» та призвела до змішаних відгуків музичних критиків та шанувальників гурту, але згодом сильно вплинула на жанр психоделічної музики. Пісню супроводжував промофільм, що став новаторською роботою в галузі музичного відео.

Твір заснований на дитячих спогадах Джона Леннона про гру в саду Стробері-Філд школи-інтернату Армії Спасіння в Ліверпулі. Починаючи з листопада 1966 року гурт провів у студії 45 годин протягом п'яти тижнів створивши три версії треку; остаточна версія поєднала два дублі, які були різними за темпом, настроєм та музичною тональністю. Композиція містить звучання інструментів, відтворених у зворотному порядку, звуки флейти на мелотроні, індійський свармандал, а також аранжування для віолончелі та духових інструментів, створене продюсером Джорджем Мартіном.

«Strawberry Fields Forever» стала першим треком, який «Бітлз» записали після завершення альбому Revolver. Під тиском звукозаписної компанії та менеджменту гурт був змушений випустити її як сингл, через що вона не потрапила до альбому Sgt. Pepper. Сингл досяг лише 2-го місця в хіт-параді журналу Record Retailer, перервавши чотирирічну серію, під час якої сингли «Бітлз» незмінно дебютували на вершині британських чартів. У Сполучених Штатах «Strawberry Fields Forever» досягла 8-го місця в Billboard Hot 100. Пізніше композиція увійшла до американського видання альбому Magical Mystery Tour.

Леннон вважав «Strawberry Fields Forever» своєю найкращою роботою у складі «Бітлз». Після його вбивства в Нью-Йорку частину місцевого Центрального парку було названо на честь пісні. Серед виконавців, що переспівували пісню, були Річі Гевенс, Тодд Рандгрен, Пітер Гебріел, Бен Харпер та Los Fabulosos Cadillacs за участю Деббі Гаррі. У 1990 році кавер-версія гурту Candy Flip увійшла до десятки найкращих хітів у Великій Британії та Ірландії. Пісня посіла сьоме місце у списку «500 найкращих пісень усіх часів», опублікованому в журналі Rolling Stone 2021 року.

Передумови та написання

Вхідні ворота до саду Стробері-Філд, поблизу будинку Леннона у Вултоні, Ліверпуль. 2007 рік

«Стробері-Філд» (укр. «Сунична галявина») — це назва школи-інтернату Армії Спасіння, розташованого у передмісті Ліверпуля Вултоні, неподалік від будинку, де Джон Леннон мешкав у дитинстві[2][3]. Джон часто грався в лісистому саду за будинком із друзями[4][5]. Однією з дитячих розваг Леннона була садова вечірка, яку влаштовували щоліта в парку Колдерстоунс, неподалік від будинку, де грав духовий оркестр Армії Спасіння[6]. Тітка Леннона Мімі Сміт згадувала: «У цьому місці було щось таке, що завжди захоплювало Джона. Він міг бачити його зі свого вікна… Він чув, як на садовій вечірці грає оркестр Армії Спасіння, і тягнув мене за собою, кажучи: „Мімі, поспішай, ми запізнимося“»[4].

Леннон почав писати «Strawberry Fields Forever» в іспанській Альмерії під час знімання фільму Річарда Лестера «Як я виграв війну» в вересні та жовтні 1966 року[7][8]. «Бітлз» нещодавно повернулися з виснажливих гастролей та переживали один з найважчих періодів в історії гурту[9], який включав скандал навколо висловлювання «Більш популярні, ніж Ісус» та заворушення, пов'язані з образою Першої леді Філіппін Імельди Маркос[2][10]. Під час роботи над фільмом Лестера Леннон почувався особливо вразливим, бо вперше за довгий час залишився вдалині від колег по гурту. Дружина музиканта Синтія Леннон також згадувала, що Джон був засмучений через новину про смерть його подруги, 34-річної співачки Альми Коган[11]. Записана у вересні 1966 року перша версія пісні, що збереглася на плівці, ще не містила відсилання до Суничних галявин. Письменник Стів Тернер припускав, що на той момент Леннон надихався романом Нікоса Казандзакіса «Звіт для Ель Греко», в якому розповідається про письменника в пошуках духовного сенсу[11].

Як і «Penny Lane», написана Полом Маккартні наприкінці 1966 року у відповідь на нову пісню Леннона[12], «Strawberry Fields Forever» відображала ностальгію за ранніми роками «Бітлз» у Ліверпулі[13]. Хоча обидві пісні названі на честь реальних місць, Маккартні наголошував, що ці твори також мають сильні сюрреалістичні та психоделічні відтінки[2]. Продюсер «Бітлз» Джордж Мартін згадував, що коли вперше почув «Strawberry Fields Forever», то подумав, що вона викликає в уяві «туманний, імпресіоністичний світ мрій»[14][к 1].

Подібно до пісень «Tomorrow Never Knows» та «She Said She Said» з альбому Revolver, «Strawberry Fields Forever» була натхненна експериментами Леннона з галюциногенним наркотиком ЛСД, який змусив його поставити під сумнів свою ідентичність та спробувати розчинити своє его[16]. За словами Тернера, твердження Леннона про те, що в «Strawberry Field» «ніщо не є реальним» (англ. nothing is real), відображає концепцію маї (або «ілюзії»), викладену в індуїстських вченнях, які Леннон також читав на знімальному майданчику[17]. Сам Леннон казав, що пісня відображає те, як він почувався «іншим усе своє життя»[8][14]; він називав її «покладеним на музику психоаналізом» та однією зі своїх найщиріших пісень[18]. На думку Маккартні, текст композиції відображав захоплення Леннона англійським письменником XIX століття Льюїсом Керролом, зокрема його віршем «Бурмоковт»[19].

Першу версію пісні було записано в Альмерії, після чого протягом листопада Леннон працював над мелодією та текстом в Англії[20]. Демо-версії, записані в його будинку, демонструють прогрес у роботі та вперше містять частини, зіграні на мелотроні[20][21]. Цей електронний клавішний інструмент, схожий на фортепіано, що відтворював звучання інших інструментів, записане на магнітофонній плівці, Леннон придбав у серпні 1965 року[22]. На першому записі з Альмерії пісня не мала приспіву та містила лише один куплет, який починався зі слів «There's no one on my wavelength / I mean, it's either too high or too low» (укр. «На моїй хвилі нікого немає / Я маю на увазі, вона або занадто висока, або занадто низька»). Пізніше Леннон переробив ці слова, зробивши більш загадковими, та написав мелодію та частину тексту до приспіву, який виконував роль бриджу. Повернувшись до Англії, на початку листопада він додав ще один куплет, вперше згадавши «Суничні галявини»[23]. Перший куплет з фінальної версії пісні насправді був написаним останнім, незадовго до студійних сесій[24]. Для приспіву Леннон черпав натхнення зі своїх дитячих спогадів: слова «nothing to get hung about» (укр. «немає про що турбуватися», дослівно укр. «немає за що вішати») були згадкою про суворий наказ тітки Мімі не гратися на території Суничної галявини, на що молодий Джон відповів: «They can't hang you for it» (англ. «Тебе ж за це не повісять»)[25].

Особливості композиції

«Strawberry Fields Forever» була написана на акустичній гітарі в тональності до мажор. Записана версія не відповідає жодній зі стандартних тональностей через маніпуляції зі швидкістю стрічки; найближчою до неї є сі-бемоль мажор[26]. Музикознавець Волтер Еверетт вказує, що на першій хвилині тональність знаходиться десь посередині між ля та сі-бемоль мажор, а згодом — ближче до сі-бемоль мажор[27]

Пісня починається зі вступу, схожого на звучання флейт, зіграного на мелотроні[9], та включає акордову прогресію I–ii–I–♭VII–IV[28]. Вокал вступає на приспіві, а не на куплеті[29]. За описом Домініка Педлера, пісня має «недіатонічні акорди та вторинні домінанти», що поєднуються з «хроматичною мелодійною напругою, посиленою завдяки насиченій гармонізації та руху тоніки». Фраза «to Strawberry» починається з дисонантної ноти соль на тлі акорду фа мінор, потім використовує півтоновий дисонанс між сі-бемоль та сі (звичайним та підвищеним 11-м ступенем відносно акорду фа мінор), доки не досягається консонантна нота фа у слові «Fields». Така ж серія переважно дисонантних нот мелодії охоплює фразу «nothing is real» на тлі акорду соль септакорд (фа-дієз септакорд у тональності ля мажор)[30].

Розмір приспівів є ускладненим через те, що використовується півтакт, і вокал починається посередині першого такту. Перший куплет йде після приспіву і має вісім тактів. Він починається з акорду фа мажор, який переходить до соль мінору, субмедіанти. За словами музикознавця Алана Поллака, ця субмедіанта є оманливим кадансом, оскільки вступний тон ніколи не переходить безпосередньо в акорд I, як очікувалося[26]. Натомість провідна нота, гармонізована як частина домінантного акорду, переходить у переважаючу тоніку (сі-бемоль) в кінці куплету, після тонізування субдомінантного (IV) акорду мі-бемоль на слові «disagree»[31]. Другий і третій куплети пісні починаються з низхідної мелодії в стилі раги, яку виконують на свармандалі, індійському різновиді цитри[32].

В середині другого приспіву звучать духові інструменти, підкреслюючи зловісний характер тексту[29]. Після трьох куплетів і чотирьох приспівів рядок «Strawberry Fields Forever» повторюється тричі, і пісня стихає під акомпанемент електрогітари, віолончелі та свармандалу. Пісня знову з'являється через кілька секунд, створюючи те, що Еверетт називає «кодою вільної форми»[33]. У цій авангардній частині можна почути звучання мелотрону, відтворене у зворотньому порядку[34], а також поодинокі барабанні удари, дисонансні духові інструменти та бурмотіння, після чого пісня стихає вдруге[29][26].

Запис пісні

Зовнішні відеофайли
«Strawberry Fields Forever» (дубль 1)
«Strawberry Fields Forever» (дубль 4)
«Strawberry Fields Forever» (дубль 7)
«Strawberry Fields Forever» (дубль 26)

«Бітлз» почали записувати «Strawberry Fields Forever» 24 листопада 1966 року[35]. Ця студійна сесія гурту стала першою після завершення роботи над альбомом Revolver у червні[36], і врешті решт вона призвела до появи альбому 1967 року Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band[37]. Це також була перша спільна робота музикантів «Бітлз» з 29 серпня, коли добіг кінця концертний тур гурту по США[38][39]. Запис відбувався у Студії № 2 EMI Studios (нині Abbey Road Studios) у Лондоні[40] із використанням чотиридоріжкового магнітофону[41].

Перед студійними сесіями менеджер «Бітлз» Браян Епштейн попередив звукозаписувальну компанію EMI, що гурт не випускатиме нових пісень для різдвяних продажів[42]. 10 листопада газети повідомили, що «Бітлз» більше не проводитимуть концертних турів[43]. Відсутність активності колективу з вересня та широко розрекламовані сольні проєкти музикантів були сприйняті пресою як ознака того, що гурт знаходиться на межі розпаду[44][45]. Натомість повернення «Бітлз» до студії звукозапису було висвітлено на перших шпальтах газет[46].

Джордж Гаррісон, який подорожував Індією під час перерви у творчості «Бітлз», згадував, що коли вони возз'єдналися для запису «Strawberry Fields Forever», в гурті панувала «глибша та більш прониклива атмосфера»[2]. Леннон зізнався, що після того, як не зумів знайти спільну мову з кимось на знімальному майданчику Лестера, він «ніколи не був так радий бачити інших [бітлів]; а побачивши їх, знову відчув себе нормальним»[36]. Пісня мала робочу назву «It's Not Too Bad» (укр. «Це не так вже і погано»). Її запис тривав 45 годин, розтягнувшись на п'ять тижнів[47]. Ці сесії стали найскладнішими з усіх, що «Бітлз» робили до того часу. В результаті було створено три різні версії пісні[40][48], кожна з яких відрізнялася структурою, тональністю та темпом. Фінальний запис був створений шляхом поєднання двох останніх версій[49].

Разом із «Penny Lane» та «When I'm Sixty-Four»[50][51], пісня «Strawberry Fields Forever» встановила тематику, яка панувала на початку створення альбому Sgt. Pepper: ностальгічний погляд на дитинство учасників гурту в північній Англії[52][53]. Пол Маккартні казав, що це ніколи не планувалося навмисно як концепція для всього альбому, але визнав, що тема дійсно стала наскрізною протягом усього проєкту[52][к 2].

Дубль № 1

«Strawberry Fields Forever» стала одним із технічно найскладніших записів, коли-небудь зроблених «Бітлз». Пісня була повністю записана на чотиридоріжковому магнітофоні Studer J37.

24 листопада Леннон зіграв пісню для інших учасників гурту на акустичній гітарі, а для студійного запису обрав електрогітару Epiphone Casino. Маккартні грав на власному мелотроні[22]; примірники інструменту кожен з музикантів «Бітлз» отримав завдяки клавішнику The Moody Blues Майку Піндеру[55]. Гаррісон також грав на електрогітарі, підкреслюючи басову лінію[27], а Рінго Старр грав на барабанах[56]. Маккартні написав мелодію для вступу, зіграну на мелотроні[57], проте на першому дублі інструмент більше виступав в ролі акомпанементу і ще не вирізнявся так, як на офіційно опублікованому студійному записі[27][к 3].

Перший дубль розпочинався не з приспіву, як у фінальній версії, а з куплету зі словами «Living is easy with eyes closed». Після першого куплету одразу йшов другий, без приспіву між ними. Вокал Леннона був продубльований від слів «Strawberry Fields Forever» до кінця останнього куплету. Останній куплет, що починався зі слів «Always, no sometimes», мав триголосні гармонії, в яких Маккартні та Гаррісон співали «мрійливу» партію бек-вокалу[23][27]. У першому дублі Гаррісон також наклав партії слайд-гітари поверх приспівів[27], створивши їх на мелотроні за допомогою гітарних семплів[56], використавши регулятор висоти тону для досягнення потрібного ефекту[58]. Цю версію невдовзі закинули та до фінального треку вона не увійшла. Дубль № 1 був вперше опублікований лише 1996 року на збірці ауттейків Anthology 2, але без вокальних гармоній[59][27][56][к 4].

Дублі № 4 та № 7

Мелотрон 1960-х років, подібний до того, що використовувався під час запису.

28 листопада гурт знову зібрався, щоб спробувати інше аранжування. Друга версія пісні містила вступ Маккартні на мелотроні, після якого йшов приспів[61]. Набір інструментів був подібним до першого дубля, за винятком доданих маракасів[62]. Дубль № 4 виявився достатньо вдалим і його використали для зведення, додавши овердаби[61]. Серед накладень були головний вокал Леннона, бас-гітара Маккартні та партія Гаррісона, яку автор Джон Вінн пізніше називав «мерехтінням азбуки Морзе» — чергова імітація слайд-гітари на мелотроні[63]

Забравши ацетатні диски додому на ніч, гурт вирішив переспівати пісню 29 листопада, використовуючи те саме аранжування. Другий дубль, записаний наступного дня, був визнаний найкращим[61], і до нього дописали овердаби з вокалом та бас-гітарою[64]. Акордові арпеджіо на соло-гітарі зіграв Гаррісон, бо Леннон мав труднощі з опануванням техніки гри медіатором[65][41]. Вокал Леннона був записаний на прискорену стрічку, щоб при відтворенні на нормальній швидкості тональність змінювалася, надаючи голосу невиразного звучання[61].

Під час подальшого процесу зведення з'явився Дубль № 7, до якого Леннон додав другий вокал поверх приспівів[64]. Окрім цього були додані овердаби із фортепіано[66] та бас-гітарою[41]. Саме цей дубль буде використовуватися протягом першої хвилини у фінальній версії пісні[66][67].

Дубль № 26

Гравірувальний пристрій для ацетатних дисків, на які переписували записи з магнітних стрічок, щоб прослухати їх на програвачах грамплатівок.

Друга версія пісні все ще не задовольнила Леннона[67]. Джордж Мартін згадував: «Він хотів, щоб це була ніжна та мрійлива пісня, але вважав, що вона вийшла занадто гучною. Він запитав мене, чи можу я придумати нову версію із партією струнних. Тож я написав нову партитуру (з чотирма трубами та трьома віолончелями)…»[41] Для цього 8 та 9 грудня було записано ще один базовий трек, причому гурт спробував виконати пісню у швидшому темпі, ніж раніше[68].

Під час першої сесії, за тимчасової відсутності Мартіна та основного звукорежисера «Бітлз» Джеффа Емеріка, запис контролював технічний інженер EMI Дейв Гарріс[69][70]. Гурт зосередився на створенні ритмічного треку, насиченого ударними інструментами, серед яких були барабани Старра[68], та записані задом наперед хай-хет[71] і тарілки[70]. Для зворотнього ефекту гурт був змушений заздалегідь виписати партії Старра та перегорнути їх перед виконанням, як це раніше робив Гаррісон для гітарного соло у пісні «I'm Only Sleeping»[69]. Записана 8 грудня касета, яку Вінн описав як «какофонію шуму»[68], також містила литаври та бонго, на яких грали Маккартні та Гаррісон, а також інші ударні інструменти, надані знайомими «Бітлз»[69].

На початку сесії 9 грудня частини двох із п'ятнадцяти нових дублів були змонтовані в один запис, який потім був об'єднаний в єдиний трек на чотиридоріжковому магнітофоні[72][73]. Другий із цих дублів (Дубль № 24) мав насичений барабанний програш у супроводі перкусії, що накладався на коду пісні та містив фрази Леннона «Заспокойся, Рінго» та «Журавлинний соус»[68][67]. За описом історика «Бітлз» Марка Льюїсона, подальша перкусія, включаючи партію барабанів Старра та свармандал Гаррісона, були записані на одну із доступних на той час доріжок[72][к 5]. Інші овердаби, які з'являються ближче до кінця треку, включали соло-гітару у виконанні Маккартні[41], фортепіано та перевернуті мелотронові флейти з коди[73][к 6].

Студійний запис аранжування Мартіна для духових інструментів та віолончелей відбувся 15 грудня[77]. До складу оркестру входила віолончелістка Джой Холл, яку іноді помилково називають «Джоном» Холлом. Завдяки цьому виступу вона стала першою жінкою, чию гру можна почути у піснях «Бітлз»[78]; другою стане Шейла Бромберг, яка зіграє на арфі у пісні «She's Leaving Home» кілька тижнів потому. Партії були виконані в тональності до мажор, але записані на плівку так, що під час відтворення звучали нижче — в сі мажорі[27]. Потім відбулося ще одне зведення, щоб вмістити всі партії на двох доріжках на касеті[79][77]. Письменник Іен Макдональд зазначав, що внесок Мартіна підсилив індійський характер пісні, спочатку представлений лише свармандалом, бо партитури віолончелей «екзотично переплітали» звучання гітари Маккартні, схоже на ситару, перед кодою[71]. Серед подальших овердабів до того, що стало Дублем № 26, були дві вокальні партії Леннона[72], одна з яких подвоювала основний вокал поверх приспівів[77]. Леннон перезаписав одну з власних вокальних партій 21 грудня[72], заспівавши гармонію поверх фінального приспіву[80]. У цей час також було додано незначні фрагменти із фортепіано, а також партію малого барабана[80].

Остаточна редакція

Прослухавши ацетатні диски нової та попередньої версії, Леннон сказав Мартіну, що йому сподобалися як «оригінальний, легший» Дубль № 7, так і «насичена оркестрована версія» з Дубля № 26[72], і він хотів би їх поєднати[81][82]. Мартін зауважив, що оркестрова партитура була у швидшому темпі та у вищій тональності, ніж попередній запис[83], на що Леннон відповів: «Ти зможеш це виправити, Джордже»[84][85].

22 грудня Мартін та Емерік виконали складне завдання — об'єднати Дублі № 7 та № 26[84][86]. Маючи лише ножиці для монтажу, два магнітофони та регулятор швидкості, Емерік компенсував різницю в тональності та швидкості, збільшивши швидкість першої версії та зменшивши швидкість другої[9]. Потім плівку нарізали так[82], щоб оркестрова партитура розпочиналась з середини другого приспіву[84]. Оскільки Дубль № 7 не містив приспіву після першого куплету[41], Емерік також запозичив перші сім слів другого приспіву з цього дубля[87]. Зміна висоти тону під час об'єднання версій надала головному вокалу Леннона неземного, «плаваючого» звучання[27][88].

Під час монтажу частина пісні ближче до кінця Дубля № 26, що передувала появі перевернутих флейт мелотрона та сиреноподібних звуків труби, була тимчасово заглушена, створюючи хибний фінал[75]. Мартін сказав, що передчасне заглушення було його ідеєю, щоб приховати деякі помилки в насиченому перкусією треку[87]. Ледь чутна під час коди фраза «Журавлинний соус» (англ. Cranberry sauce) пізніше була сприйнята як вигук Леннона «Я поховав Пола» (англ. I buried Paul); цю теорію розповсюджували прихильники містифікації «Пол мертвий»[89], згідно з якою Маккартні помер у листопаді 1966 року і був замінений у «Бітлз» двійником[90][91].

Незадовго до своєї смерті в 1980 році Леннон висловив невдоволення остаточною версією пісні, назвавши її «погано записаною», та звинувативши Маккартні у підсвідомому саботажі запису[92][93]. Натомість Мартін пишався треком, описувавши його як «повноцінну тональну поему — як сучасний Дебюссі»[94].

Рекламний фільм

«Бітлз» знімали промоційний фільм до пісні навколо великого дерева в парку Ноул у Кенті.

В січні 1967 року на Браяна Епштейна почала тиснути звукозаписна компанія «Бітлз», вимагаючи випустити новий сингл гурту[95][96]. Коли Мартін повідомив менеджеру, що гурт записав дві нові пісні «Strawberry Fields Forever» та «Penny Lane»[97], було вирішено видати їх як сингл з подвійною стороною А[98]; цей формат «Бітлз» використовували для попереднього синглу «Eleanor Rigby» / «Yellow Submarine»" у серпні 1966 року[96].

Дотримуючись започаткованої 1965 року традиції, що дозволяла «Бітлз» уникати числених виступів на телебаченні, гурт вирішив записати для «Strawberry Fields Forever» промофільм[99]. Його знімання відбулося 30 та 31 січня 1967 року в парку Ноул у Севеноксі, графство Кент[95][100]. Наступного тижня на тому ж місці гурт зняв частину рекламного фільму для «Penny Lane»[101][102][к 7].

Фільм «Strawberry Fields Forever» зняв шведський телевізійний режисер Пітер Голдманн[95], надихаючись кінокомедією 1964 року «Вечір важкого дня», в якій брали участь «Бітлз»[104][105]. Голдманна гурту порекомендував їхній спільний друг Клаус Вурманн[106]. Продюсером відео виступив один з асистентів «Бітлз» Тоні Брамвелл[105]. Після коментаря Вурманна[107], що пісня «звучала так, ніби грали на дивному інструменті», Брамвелл два дні прикрашав велике дерево в парку, поки воно не стало нагадувало «гібрид піаніно та арфи зі струнами»[108]. У 2007 році музичний критик Джон Гарріс зазначив, що декорації Брамвелла відображали «поєднання спокою та майже готичної моторошності», присутнє в пісні[108]. У кліпі було представлено новий імідж «Бітлз», оскільки всі четверо музикантів тепер носили вуса[109][110], наслідуючи приклад Гаррісона, який першим відростив їх під час подорожі до Індії у вересні 1966 року[111]. Окрім вусів у формі підкови, Леннон вперше за часи участі в «Бітлз» одягнув свої круглі «бабусині» окуляри[104], нагадуючи себе в образі рядового Гріпвіда з фільму «Як я виграв війну»[112], для якого він також підстриг своє довге волосся[113]. У поєднанні з психоделічним одягом, зовнішній вигляд музикантів різко контрастував з їхніми юнацькими образами попередніх років із характерними стрижками «моптоп»[114]. Колишній імідж «бітлів» натомість перейшов до американського телевізійного та музичного проєкту The Monkees, створеного як пародія на фільми «Бітлз» «Вечір важкого дня» та «Допоможіть!»[115][к 8].

Замість запису виконання пісні, кліп «Strawberry Fields Forever» спирається на абстрактні образи та містить ефекти зворотного кіно, тривалі розчинення з перекриттям, джамп-кати, зокрема з денного до нічного часу, накладання та числені великі плани[116][к 9]. В ньому показано, як «Бітлз» спочатку кружляють навколо дерева із піаніно, грають на музичному інструменті, а потім обливають його фарбою[104][110]. Музичний критик Кріс Інгем прокоментував відео наступним чином: «Красиве та моторошне освітлення […] приділяє багато уваги крупним планам облич і волосся музикантів „Бітлз“, ніби глядача запрошують замислитися над важливістю того, що „бітли“ нещодавно стали пухнастими. У фільмі є помірно сюрреалістична атмосфера […], яка, якщо сприймати її одночасно з надзвичайною новою музикою „Бітлз“, є чудово дезорієнтуючою. Фінальна сцена, в якій „Бітлз“ виливають горщики кольорової фарби на „піаніно“, є дивною та шокуючою, але блискуче закарбовується в пам'яті як втілення іконоборчого художнього наміру»[110].

Вихід синглу

Сингл з подвійною стороною А був випущений 13 лютого 1967 року у США на лейблі Capitol Records[118] та 17 лютого у Великій Британії на лейблі Parlophone компанії EMI[119]. За винятком збірки A Collection of Beatles Oldies, виданої лише у Великій Британії[120], це був перший реліз «Бітлз» з серпня 1966 року, коли вийшов останній сингл з альбому Revolver[121][122]. Це також був перший сингл «Бітлз» у Великій Британії, представлений у фотообкладинці[123][124]. На передній стороні обкладинки була студійна фотографія, яка підкреслювала новий імідж музикантів гурту із рослинністю на обличчі; на задній обкладинці знаходилися фотографії чотирьох «бітлів» у немовлячому віці[123], що посилювало зв'язок з дитинством у Ліверпулі[125]. Згадуючи реакцію на новий сингл та пов'язані з ним очікування щодо наступного альбому Sgt. Pepper, музичний критик Ґрейл Маркус пізніше писав: «Якщо ця надзвичайна музика була хоча б натяком на те, що збиралися робити „Бітлз“, яким же мав бути альбом?»[126] Описуючи дві сторони синглу у своїй книзі «Електричний шок», Пітер Доггетт порівнював «Penny Lane» з попартом, як створенням «багатогранної речовини з чогось повсякденного», а «Strawberry Fields Forever» описував як артпоп через «свідоме ігнорування масової аудиторії»[127].

Промо-фільм до пісні «Strawberry Fields Forever» був найбільш експериментальним серед усіх робіт Голдманна та підкреслював зв'язки «Бітлз» з авангардною сценою[128][129]. Новий імідж гурту опинився у центрі уваги[128], бо через незвичний спосіб просування синглу та його музичний зміст багато слухачів не впізнавали в ньому «Бітлз»[107]. Обидва промофільми вперше було показано в США на «Шоу Еда Саллівана» та у Великій Британії на шоу Top of the Pops[130], за день до відповідних дат релізу в цих двох країнах[131]. 25 лютого вони вийшли в ефір традиційної американської вар'єте-програми The Hollywood Palace[132], де під крики жінок у студії актор Ван Джонсон представив «Strawberry Fields Forever» як «музичну прогулянку відкритим полем з психоделічними обертонами та відчуттям розширеної свідомості»[133]. Аналогічну реакцію фільми викликали 11 березня на більш орієнтованому на молодь шоу American Bandstand, в якому ведучий Дік Кларк запросив до коментарів аудиторію студії[134]. Як описував Дойл Грін, різні думки щодо «змінивших бренд „контркультурних Бітлз“» та їхньої нової музики продемонстрували «гендерний розлад» популярної культури: реакція чоловіків була дещо більш сприятливою, а жінки зосереджувалися на «дивній», «потворній» або «дідусевій» зовнішності учасників гурту[135]. Кевін Кур'є писав, що ворожість до «Strawberry Fields Forever» відображала почуття попшанувальників, які вважали, що «Бітлз» від них відмовилися. Один з підлітків навіть зауважив, що гурт став «навмисно дивним» [136] і «повинен перестати бути таким розумним та дати нам мелодії, якими ми зможемо насолоджуватися»[108][к 10].

У Великій Британії «Strawberry Fields Forever» / «Penny Lane» став першим синглом «Бітлз» з часів «Please Please Me» 1963 року, який не досяг першого місця в чарті Record Retailer, що був попередником UK Singles Chart[137][к 11]. Запис посів лише друге місце, поступившись «Release Me» Енгельберта Гампердінка[139] [140]. У своїй книзі «Літо кохання» Джордж Мартін стверджував, що дві нові пісні «Бітлз» вважалися окремими синглами в чарті, що значно знижувало шанси платівки досягти вершини; насправді жоден з британських чартів (включаючи Record Retailer) не вказував дві сторони окремо, тому визначення синглу як подвійної сторони А не могло вплинути на його позицію в чарті. Після спекуляцій про те, що «Бітлз» знаходилися на межі розпаду, їхня нездатність забезпечити собі перше місце була сприйнята британською пресою як ознака зниження популярності гурту[141][142]. Маккартні казав, що він не засмучений, оскільки пісня Гампердінка була «зовсім іншим жанром»[143], тоді як Гаррісон визнав, що «Strawberry Fields Forever», як і вся остання музика «Бітлз», неминуче відверне значну частину їхньої аудиторії, але також завоює їм нових шанувальників[144][к 12]. Менше з тим, в іншому національному чарті, складеному журналом Melody Maker, цей дует композицій очолював список синглів протягом трьох тижнів[146].

В американському чарті Billboard Hot 100 кожна зі сторін синглу враховувалася окремо, незалежно від того, були вони визначені як подвійна сторона А чи ні (наприклад, «She's a Woman» досягла 4-го місця у 1964 році, попри те, що була стороною B)[147]. «Penny Lane» очолювала чарт протягом одного тижня, а «Strawberry Fields Forever» досягла 8-го місця[148][149]. «Penny Lane» надали перевагу й укладачі чартів в Австралії, де сингл посідав першу позицію протягом п'яти тижнів[94]. Він також очолив чарти Канаді та Норвегії та досяг 4-го місця у Франції[94].

Критичні відгуки

Одразу після виходу синглу в журналі Melody Maker зазначили, що поєднання музичних інструментів, студійних технік та вокальних ефектів у «Strawberry Fields Forever» створило «захопливий, глибокий, містичний калейдоскоп звуку», та зробили висновок: «Уся концепція показує „Бітлз“ у новому та оригінальному світлі»[150]. Дерек Джонсон з NME зізнався, що був одночасно захоплений і спантеличений треком: «Безумовно, це найнезвичайніший і найекстремальніший сингл, який „Бітлз“ коли-небудь створювали — як за ліричним змістом, так і за музичним оформленням. Щиро кажучи, я просто не знаю, що з ним робити»[151]. За словами біографа «Бітлз» Роберта Родрігеса, коментарі Джонсона були типовим прикладом «здивування» та «настрою тривоги», які пісня спочатку викликала в музичній пресі[123]. Так, репортер The Daily Mail запитував: «Що відбувається з „Бітлз“? Вони стали задумливими, таємничими, недоступними та виключеними — чотирма містиками з вусами»[152].

У Сполучених Штатах експериментальний характер синглу призвів до сплеску критичного дискурсу щодо естетики та художності попмузики, оскільки, зосереджуючись на творчості «Бітлз», автори вперше прагнули підняти роль попмузики в культурному ландшафті[153]. В одній з цих хвалебних оцінок[154], в журналі Time пісню назвали «новітнім зразком дивовижної винахідливості „Бітлз“»[155]: «„Бітлз“ перетворилися на найкреативнішу силу в попмузиці. Куди б вони не пішли, за ними йде натовп. А ось куди саме вони підуть в останні місяці — навіть їхні найпалкіші прихильники не могли собі навіть уявити. Вони подолали досі нездоланну прірву між роком та класикою, поєднавши елементи Баха, східної та електронної музики з вінтажним звучанням, щоб створити найпереконливіші та найоригінальніші звуки, які коли-небудь чули в попмузиці»[156]. В Time підсумували, що безліч «дисонансів та моторошних космічних звуків» на треку частково є результатом зміни швидкості та напрямку магнітофонної плівки, і зазначили: «Для електронних композиторів у цьому немає нічого нового, але використання таких методів у поппісні електризує»[157]. У своєму огляді альбому Sgt. Pepper у червні 1967 року Вільям Манн з The Times визнав «Бітлз» творцями моди на «електронно-маніпульовані кластери звуку» та додав: «У деяких записах це просто узагальнений ефект. Але у „Strawberry Fields“ він був застосований поетично та точно»[152].

Пізніше Річі Унтербергер з AllMusic описував «Strawberry Fields Forever» як «одне з найбільших досягнень „Бітлз“ та одну з найкращих пісень Леннона та Маккартні»[29]. Іен Макдональд у своїй книзі «Революція в голові» писав, що пісня «демонструє експресію найвищого порядку» […] мало хто з [сучасних композиторів], якщо такий взагалі є, здатний відобразити почуття та фантазії так безпосередньо, спонтанно та оригінально"[158]. За словами музичного критика Тіма Райлі, пісня «розширила галюциногенний гул „Rain“ багатошаровими кольорами, що змінювалися, освітлюючись вокальними інтонаціями» та започаткувала використання Ленноном вільного віршу як ліричного прийому[159]. Райлі додав, що хоча пісня і стала першим натяком на сольну діяльність Леннона, «частина іронічної привабливості запису полягає в тому, як „Бітлз“ огортають абстрактну психіку Леннона груповою чутливістю; це могли зробити лише найближчі музичні друзі» [160]. Коментуючи пісню в «Щоденнику „Бітлз“» Пітер Доггетт описував її як «найкращий попзапис з усіх, що було створено» та «запис, який ніколи не старіє, бо живе поза часом». Він також назвав неспроможність синглу очолити британський чарт «можливо, найганебнішою статистикою в історії хіт-параду»[161].

Вплив та спадщина

Реакції сучасників

Після виходу синглу Піт Таунсенд з гурту The Who, завсідник лондонської психоделічної клубної сцени, описав пісню «Strawberry Fields Forever» як «абсолютно химерну, креативну, дивну та незвичайну»[162]. Марк Ліндсей з американського гурту Paul Revere & the Raiders почув сингл вдома зі своїм продюсером Террі Мелчером: «Коли пісня закінчилася, ми просто подивилися одне на одного. Я сказав: „Що тепер, чорт забирай, ми будемо робити?“ Цим синглом „Бітлз“ підняли планку щодо того, яким має бути попзапис»[163].

Широко відомо, що Браян Вілсон, який намагався завершити альбом Smile гурту Beach Boys, вперше почув «Strawberry Fields Forever» по радіо в автомобілі[164], перебуваючи під впливом барбітуратів[165]. Як згадував його пасажир Майкл Восс, «[Вілсон] просто похитав головою і сказав: „Вони вже зробили це — те, що я хотів зробити зі Smile. Можливо, вже надто пізно“»[166]. Восс згадував, що хоча після цього вони розсміялися, але «в той момент, коли він це казав, його голос звучав дуже серйозно»[166]. За словами письменника Стівена Гейнса, «дивовижне та незвичне звучання» синглу «Бітлз» було одним із кількох факторів, які прискорили емоційний спад Вілсона та призвели до того, що він припинив роботу над Smile[167]. У відповідь на запитання шанувальника на своєму вебсайті у 2014 році Вілсон заперечив, що прослуховування пісні «підкосило» його, і назвав її «дуже дивним записом», який йому сподобався[168].

«Strawberry Fields Forever» майже повністю увійшла до фільму канадського режисера структурного кіно Майкла Сноу 1967 року «Довжина хвилі». Вона звучить по радіо в кімнаті, зображення якої поступово збільшується протягом фільму. Стрічку було знято у грудні 1966 року, але Сноу почав монтаж на початку 1967 року і був настільки захоплений піснею, коли вона вийшла, що вирішивши замінити нею композицію, яка звучала в оригінальному відео[169].

Вплив на музичну індустрію

Пісня «Strawberry Fields Forever» вплинула на психоделічний рок[170] і, за описом Кріса Інгема, встановила «стандарт і стиль для всього руху психоделічної попмузики»[171]. Ієн Макдональд визнавав, що трек «розширив діапазон студійних технік, розроблених на Revolver, відкривши можливості для попмузики, яка, за умови достатньої винахідливості, могла б призвести до безпрецедентних звукових образів»[71]. Він вважав, що композиція започаткувала як «англійський поп-пасторальний настрій», типовий для таких гуртів, як Pink Floyd, Family, Traffic та Fairport Convention, так і натхненне ЛСД захоплення англійських психоделічних артистів «ностальгією за невинним баченням дитини»[3]. Історик музики Саймон Філо описує значну частину першого альбому Pink Floyd, The Piper at the Gates of Dawn (1967), як виконану у стилі «запатентованої британської психоделії», представленої «Strawberry Fields Forever»[172]. Девід Говард писав, що виробництво пісні стало «безпосереднім пробним каменем» для Pink Floyd, The Move, The Smoke та інших гуртів майбутньої психоделічної сцени Лондона[173].

Хоча мелотрон був представлений у хіті рок-гурту Manfred Mann кінця 1966 року «Semi-Detached Suburban Mr James»[174], його поява у пісні «Strawberry Fields Forever» залишається найвідомішим використанням цього інструменту в поп- або рок-записі[175][176]. Майк Піндер, чий гурт Moody Blues згодом широко використовував мелотрон та свармандал[177], казав, що був у захваті, коли почув клавішні зі звуком флейти у синглі «Бітлз»[55]. Разом із резонансним тоном барабанів Старра, аранжування віолончелі у «Strawberry Fields Forever», як і у «I Am the Walrus», також викликало велике захоплення в інших музикантів та продюсерів і мало великий вплив на такі гурти 1970-х років, як Electric Light Orchestra та Wizzard[71].

Волтер Еверетт наводив кінцівку пісні як приклад постійного новаторства «Бітлз» у застосуванні «коди з поступовим затуханням та поступовим наростанням», прийому, вперше використаного гуртом у пісні «Rain» 1966 року. Як пізніші приклади він наводить «Helter Skelter», трек Led Zeppelin 1969 року «Thank You» та, як пряму відповідь на експерименти «Бітлз», обидві сторони синглу Rolling Stones «We Love You» / «Dandelion», що вийшов у серпні 1967 року[178]. За словами історика Девіда Сімонеллі, після «Tomorrow Never Knows» 1966 року, «Strawberry Fields Forever» та «Penny Lane» «затвердили „Бітлз“ як найавангардніших [поп] композиторів повоєнної епохи». Він також зауважив, що сингл проголосив романтичний стиль гурту як центральний принцип психоделічного року, а бачення «Бітлз» почало домінувати у всьому світі рок-музики[179]. У книзі «У їхньому житті: великі письменники про великі пісні „Бітлз“» Адам Гопнік описував сингл як найважливіший твір мистецтва 1960-х років, «що сформулював сподівання епохи на поєднання попарту та заплутаності»[180].

Продовжуючи новаторське використання гуртом рекламних фільмів, що розпочалося 1965 року, промофільм на пісню став одним з перших прикладів музичних відеокліпів[181][182]. У 1985 році «Strawberry Fields Forever» та «Penny Lane» стали найстарішими зразками, включеними до виставки найвпливовіших музичних відеокліпів Нью-Йоркського Музею сучасного мистецтва (MoMA)[183]. Вони ж посіли схоже місце на виставці MoMA 2003 року «Старі, але класні музичні відео», що представила авангардна художниця Лорі Андерсон[184].

Культурне значення

Знак на воротах саду Стробері-Філд, щільно вкритий графіті, зі словом «Назавжди» на честь пісні «Бітлз»

Завдяки пісні сад Стробері-Філд став популярним місцем відвідування шанувальників Леннона та «Бітлз»[185][186]. У 1975 році Ліверпульське відділення зв'язків з громадськістю опублікувало туристичний медіапакет під назвою «Нема про що турбуватися» (англ. Nothing to get hang about), який містив поштові листівки, пов'язані з «Бітлз», а також карту Ліверпуля[187]. 2011 року велика кількість графіті, залишених відвідувачами Стробері-Філд, змусила Армію Спасіння зняти вхідні ворота[185], а пізніше перенести їх до центру «Beatles Experience» у Ліверпулі[188][к 13]. У липні 2017 року Армія Спасіння почала збирати кошти — шляхом продажу футболок та кухлів з написом «Nothing is real» та іншими рядками з текстів Леннона — щоб допомогти фінансувати будівництво нової будівлі на Стробері-Філд. Мета проєкту — допомогти забезпечити працевлаштуванням молодих людей з труднощами в навчанні, а також увічнити пам'ять Леннона як у приміщенні, так і в «саду духовних роздумів»[188].

У Центральному парку Нью-Йорка знаходиться меморіал «Суничні поля» названий на честь пісні[189]. Пам'ятник та територію частини парку, що охоплює 3,5 акра (1,4 га), офіційно присвятила Леннону його дружина Йоко Оно в жовтні 1985 року[190][к 14]. Посилання на рядок з пісні містить у своїй назві іспанський фільм 2013 року «Легко живеться з закритими очима»; вигадана історія розповідає про те, як 41-річний вчитель з Картахени відвідав Леннона в Альмерії, коли той писав пісню[192].

«Strawberry Fields Forever» входить до Зали слави рок-н-ролу як одна з «500 пісень, що сформували рок-н-рол», а в 1999 році була введена до Зали слави «Греммі» Національної академії мистецтв і науки звукозапису[193]. У червневому випуску журналу Mojo за 1997 рік Джон Севідж включив «Strawberry Fields Forever» до списку «Психоделія: 100 найвидатніших класиків» і написав: «Коли ця пісня вперше з'явилася на радіо на початку 1967 року, вона звучала не схоже ні на що інше, з її надривним вокалом, розстроєною духовою секцією та вередливими струнними»[194]. У 2004 році журнал Rolling Stone поставив трек на 76 місце у списку «500 найкращих пісень усіх часів»[193], а в оновленому рейтингу за 2021 рік вона опинилася на сьомому місці, що стало найвищим показником гурту[195]. У подібному списку, складеному журналом Q у 2006 році, вона посіла 31 місце[193]. У 2010 році журнал Rolling Stone поставив «Strawberry Fields Forever» на третє місце у списку «100 найкращих пісень „Бітлз“»[89][196]. У 2006 році журнал Mojo визнав її другою найкращою піснею гурту після «A Day in the Life»[197].

Перевидання та ремікси

Відповідно до усталеної традиції «Бітлз», згідно з якою треки, випущені на синглі, не повинні з'являтися на нових альбомах, «Strawberry Fields Forever» та «Penny Lane» були виключені з альбому Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band[198]. Пізніше Мартін визнав, що хоча він сам заохочував такий підхід, це була «жахлива помилка»[143]. Capitol Records включили ці дві пісні до американського повноформатного видання альбому Magical Mystery Tour, в той час, як британське та інші видання не містили цих композицій; самі «Бітлз» залишилися незадоволені цим рішенням лейблу[199][200].

Стереоверсія альбому Magical Mystery Tour містила мікс «Strawberry Fields Forever» від 29 грудня 1966 року, в якому труби та віолончелі різко панорамуються зліва направо в місці з'єднання 7-го та 26-го дублів[87]. На момент виходу альбому на CD цей мікс був замінений стереореміксом, спочатку підготовленим для західнонімецького випуску Magical Mystery Tour 1971 року, в якому стереоефект в точці з'єднання був відсутній, але додано панорамування справа наліво до перебору на свармандалі, з якого починаються другий та третій куплети[87]. Окрім цього, «Strawberry Fields Forever» відкривала збірку 1973 року 1967–1970, також відому як «Синій альбом»[201]. Пісня знову потрапила до британських чартів, досягнувши 32-го місця, коли EMI перевидала всі 22 сингли гурту у Великій Британії у березні 1976 року[202][к 15].

У 1996 році на альбомі Anthology 2 з'явилися три раніше невидані версії композиції[204]: одне з домашніх демо Леннона, датоване листопадом 1966 року; змінена версія першого студійного дубля; та повний 7-й дубль у режимі моно, відредагований з доданням доріжки барабанів та перкусії з коди від 9 грудня[205]. У 2006 році новозведена версія пісні була включена до альбому Love[9]: цей мешап поєднував уривки з акустичного демо[206], дублів № 1 та № 26, а кінцівка містить елементи з пісень «Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band», «In My Life», «I'm Only Sleeping», «Penny Lane», «Piggies» та «Hello, Goodbye»[87].

У 2015 році промо-фільм був включений до тридискової версії збірки «Бітлз» 1, що отримала назву 1+[207]. Джайлз Мартін створив для супроводу цього кліпу новий стереомікс пісні. Ця версія з'явилася на CD 2017 року на дводисковому та шестидисковому виданнях до 50-річчя альбому Sgt. Pepper разом з добіркою ауттейків із сесій «Strawberry Fields Forever», включаючи повний Дубль № 26[208].

Довідкові дані

Учасники запису

Місця в чартах

Хіт-парад (1967) Найвища позиція
Велика Британія (Record Retailer Chart)[213] 2
США (Billboard Hot 100)[214] 8
Австралія (Go-Set National Top 40)[215] 1
Австрія (Austrian Singles Chart)[216] 13
Бельгія (Belgian Singles Chart)[217] 1
Нідерланди (Dutch Top 40)[218] 1
Нова Зеландія (Listener Chart)[219] 5
Норвегія (VG-lista Singles)[220] 1
Фінляндія (Suomen virallinen lista)[221] 4
Швеція (Kvällstoppen Chart)[222] 1

Сертифікації

Регіон Сертифікація Продажі
Японія — 200,000[223]
Нова Зеландія (RIANZ)[224] Золотий 15 000double-dagger
Велика Британія (BPI)[225] Золотий 400 000double-dagger

double-daggerпродажі+прослуховування, що базуються лише на сертифікаціях

Кавер-версії

«Strawberry Fields Forever» переспівували багато інших виконавців. Гурт Tomorrow, який разом із Pink Floyd та Soft Machine очолював лондонську психоделічну сцену[226], значною мірою був натхнений творчістю «Бітлз» у своєму альбомі Tomorrow 1968 року та включив до нього кавер-версію цієї пісні[227]. Дебютний однойменний альбом американського рок-гурту Vanilla Fudge, випущений у серпні 1967 року, містив коротку данину поваги «Strawberry Fields Forever» в кінці їхньої кавер-версії «Eleanor Rigby». На CD-версіях альбому цей фрагмент називається «ELDS», а CD-версії альбому навіть містять акровірш пісні, бо частини попередніх треків називаються «STRA», «WBER» та «RYFI»[228]. У серпні 1969 року Річі Гевенс виконав «Strawberry Fields Forever» на відкритті фестивалю Вудсток[229].

У 1976 році версія Тодда Рандгрена була випущена на його альбомі Faithful, а Пітер Гебріел переспівав цю пісню у музичному документальному фільмі All This and World War II. Запис Гебріела, в якому наголошується рядок «Легко жити із заплющеними очима», супроводжує кадри кінохроніки декларації британського прем'єр-міністра Невілла Чемберлена «Мир для нашого часу» після його зустрічі з Адольфом Гітлером у Мюнхені в 1938 році[230]. Версія Бена Харпера була використана у фільмі 2001 року «Я — Сем»[231], а Джим Стерджес і Джо Андерсон переспівали цю пісню для фільму 2007 року «Крізь Всесвіт». Гурт Los Fabulosos Cadillacs записав ска-версію пісні[232] за участю Деббі Гаррі для свого альбому 1995 року Rey Azúcar, який став хітом у Латинській Америці[233].

«Strawberry Fields Forever» повернулася в хіт-паради в 1990 році, коли британський дует Candy Flip, пов'язаний з відродженням психоделії та моди 1960-х років у Мадчестері[234], випустив електронну версію треку[235]. У березні того ж року пісня досягла третього місця в британському чарті синглів[236] та сьомого в Ірландії[237][к 16]. Запис також був популярним на студентському радіо та інді-радіо в США[235], де досяг 11-го місця в чарті Modern Rock Tracks[239]. Білл Коулман з Billboard прокоментував, що ремейк був «розчерком генія», додавши: «Це один із тих записів, які змушують тебе сказати собі: „Чому я про це не подумав раніше?“»[240]

Серед інших, кавери на пісню також виконували Bee Gees, The Bobs, Юджин Чадборн, Сенді Фаріна, Лоренс Джубер, Девід Ланц, Сінді Лопер, Me First and the Gimme Gimmes, Mother's Finest, Одетта, Енді Партрідж, The Shadows, Plastic Penny, The Ventures та Кассандра Вілсон. Вокальна мелодія з «Strawberry Fields Forever» послужила фортепіанною партитурою композиції експериментального класичного композитора Елвіна Лусьє 1990 року «Nothing Is Real»[241].

Коментарі

  1. ↑ Мартін описав перше виконання Ленноном пісні на акустичній гітарі як «магічне […] абсолютно чудове»[15].
  2. ↑ Іен Макдональд вважав, що відсилки до часів зростання «бітлів» на альбомі «Сержант Пеппер» були «надто переконливими, щоб їх ігнорувати». Серед них вказувалися згадки про повоєнну традицію музичних залів на півночі Англії, посилання на північні промислові міста та шкільні роки в Ліверпулі, образи, натхненні Льюїсом Керроллом, використання духових інструментів у стилі естрадних виступів в парках, таких як Сефтон-парк, та композиція на обкладинці альбому, схожа на квітковий годинник[51][54].
  3. ↑ Хоча «Strawberry Fields Forever» — це переважно композиція Леннона, у 1967 році він заявив, що Маккартні також зробив свій внесок у створення пісні, так само як він допоміг Маккартні завершити «Penny Lane»[57].
  4. ↑ У 2017 році версія дубля з відновленими вокальними гармоніями була вийшла на суперделюкс-виданні альбому Sgt. Pepper, присвяченому його 50-річчю[60].
  5. ↑ Використання Гаррісоном свармандала ознаменувало його впровадження у західну попмузику. Інструмент Гаррісона мав 21 струну, які було настроєно спеціально для цієї партії[74].
  6. ↑ Еверетт та Унтербергер вважають, що саме свармандал взаємодіяв з віолончелями та електрогітарою наприкінці пісні[33][75]. Проте існує й альтернативна версія, що належить Жан-Мішелю Гесдону та Філіпу Марготену, згідно з якою звучання, схоже на цитру, було результатом перебирання струн усередині фортепіано[76].
  7. ↑ Перебуваючи в Севеноксі, Леннон зайшов до антикварної крамниці та придбав постер Королівського цирку Пабло Фанкеса, який надихнув його на створення пісні «Being for the Benefit of Mr. Kite!»[103]
  8. ↑ Під час знімання у парку Ноул Леннон неодноразово співав підліткам, які прийшли подивитися на «Бітлз», пісню «Hey hey, we’re the Monkees» з телешоу The Monkees[104].
  9. ↑ Відсутність у двох промо-роликах «Бітлз» фрагментів виконання пісень гуртом стала відповіддю на рішення Спілки музикантів, згідно з яким музикантам забороняли виступати на телебаченні під фонограму[104][117].
  10. ↑ Згадуючи цей показ відео на шоу American Bandstand, Вінн казав, що «здивовану реакцію [...] на пісню та новий вигляд гурту потрібно побачити, щоб в це повірити». Трьох із чотирьох підлітків кліп непокоїв; четвертий, молодий чоловік, сказав із широкою посмішкою: «Я вважаю, що він просто чудовий»[105][108].
  11. ↑ Стандартизованого британського чарту не існувало до лютого 1969 року, коли його було створено Британським бюро ринкових досліджень. Компанія Official Charts Company визнає списки, опубліковані в журналі Record Retailer з березня 1960 року, такими, що представляють британський хіт-парад синглів за той період[138].
  12. ↑ Рінго Старр згадував, що непотрапляння синглу до вершини чарту стало для нього полегшенням, бо «це зняло тиск». Він порівняв це з полегшенням, яке відчув у вересні 1969 року, коли «Бітлз» розпалися[145][15].
  13. ↑ Після смерті Леннона у грудні 1980 року, згідно з його заповітом частину грошей передали організації «Стробері-Філд», а у 1984 році його вдова Йоко Оно пожертвувала 50 000 фунтів стерлінгів на утримання інтернату. Дитячий будинок закрився у січні 2005 року[186].
  14. ↑ На честь пісні також названо найвідоміший з численних американських фанзінів «Бітлз» — Strawberry Fields Forever. Його видавець Джо Поуп започаткував прототип офіційних фан-конвентів «Бітлз» (таких як «Бітлфест»), організувавши перший подібний захід в Бостоні, штат Массачусетс, у липні 1974 року[191].
  15. ↑ «Strawberry Fields Forever» також увійшла до саундтреку до документального фільму 1988 року «Уяви: Джон Леннон»[203].
  16. ↑ Після цього Маккартні почав включати пісню до своїх концертних виступів як частину «Lennon Medley». Він вперше виконав її на триб'ют-концерті Леннона, організованому Йоко Оно, який відбувся в ліверпульському Кінгз-Доку 28 червня 1990 року[238].

Примітки

  1. ↑ а б в г ISWC Network
  2. ↑ а б в г The Beatles, 2000, с. 237.
  3. ↑ а б MacDonald, 2005, с. 216.
  4. ↑ а б Spitz, 2005, с. 642.
  5. ↑ Ingham, 2006, с. 193.
  6. ↑ Strawberry Fields Forever. Mersey Beat. 2006. Архів оригіналу за 6 березня 2016. Процитовано 19 серпня 2008.
  7. ↑ Sheff, 2000, с. 153.
  8. ↑ а б The Beatles, 2000, с. 231.
  9. ↑ а б в г Webb, Robert (29 листопада 2006). 'Strawberry Fields Forever': The making of a masterpiece. The Independent. Архів оригіналу за 25 травня 2022. Процитовано 24 липня 2008.
  10. ↑ Rodriguez, 2012, с. 177.
  11. ↑ а б Turner, 2016.
  12. ↑ Everett, 1999, с. 84.
  13. ↑ Lewisohn, 1992, с. 235.
  14. ↑ а б Spitz, 2005, с. 641.
  15. ↑ а б The Beatles, 2000.
  16. ↑ Turner, 1999, с. 15.
  17. ↑ Turner, 2016, с. 237, 523.
  18. ↑ Sullivan, 2017, с. 411—12.
  19. ↑ Miles, 1997, с. 45.
  20. ↑ а б Winn, 2009, с. 68—69.
  21. ↑ Everett, 1999, с. 76.
  22. ↑ а б Babiuk, 2002, с. 164—65.
  23. ↑ а б Kozinn, 1995, с. 148.
  24. ↑ Turner, 1999, с. 118—19.
  25. ↑ Freeman, Simon (31 травня 2005). Strawberry Fields is not forever. Times Online. Процитовано 14 грудня 2007.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  26. ↑ а б в Pollack, Alan (1995). Notes on 'Strawberry Fields Forever'. Soundscapes. Процитовано 10 січня 2008.
  27. ↑ а б в г д е ж и Everett, 1999, с. 79.
  28. ↑ Pedler, 2003, с. 646.
  29. ↑ а б в г Unterberger, Richie. The Beatles 'Strawberry Fields Forever'. AllMusic. Архів оригіналу за 1 вересня 2012. Процитовано 16 грудня 2007.
  30. ↑ Pedler, 2003, с. 648.
  31. ↑ Pedler, 2003, с. 647.
  32. ↑ Babiuk, 2002, с. 193, 194.
  33. ↑ а б в Everett, 1999, с. 80.
  34. ↑ Unterberger, 2006, с. 155, 157.
  35. ↑ Rodriguez, 2012, с. 190, 254.
  36. ↑ а б Gould, 2007, с. 371.
  37. ↑ Miles, 2001, с. 247.
  38. ↑ Everett, 1999, с. 74.
  39. ↑ Winn, 2009, с. 3.
  40. ↑ а б Lewisohn, 2005, с. 87.
  41. ↑ а б в г д е Brennan, Joseph (1996). Strawberry Fields Forever: Putting Together the Pieces. columbia.edu. Процитовано 9 березня 2018.
  42. ↑ Lewisohn, 2005, с. 86.
  43. ↑ Turner, 2016, с. 659.
  44. ↑ Turner, 2016, с. 566—67.
  45. ↑ Everett, 1999, с. 71—72.
  46. ↑ Turner, 2016, с. 571.
  47. ↑ Spitz, 2005, с. 654—55.
  48. ↑ Rodriguez, 2012, с. 192.
  49. ↑ Everett, 1999, с. 76, 78—79.
  50. ↑ Everett, 1999, с. 100.
  51. ↑ а б Irvin, Jim (Березень 2007). The Big Bang!. Mojo. с. 78.
  52. ↑ а б MacDonald, 2005, с. 215.
  53. ↑ Gould, 2007, с. 371, 377.
  54. ↑ MacDonald, 2005, с. 215fn.
  55. ↑ а б Dunn, Brian. History of the Mellotron. mikepinder.com. Архів оригіналу за 20 червня 2007. Процитовано 19 грудня 2017.
  56. ↑ а б в Winn, 2009, с. 69.
  57. ↑ а б Compton, 2017, с. 168.
  58. ↑ Rodriguez, 2012, с. 191.
  59. ↑ MacDonald, 2005, с. 217.
  60. ↑ The Beatles Celebrate Anniversary of Sgt Pepper's Lonely Hearts Club Band with Special Edition Release. thebeatles.com. Квітень 2017. Архів оригіналу за 30 листопада 2018. Процитовано 30 листопада 2018.
  61. ↑ а б в г Lewisohn, 2005, с. 88.
  62. ↑ Winn, 2009, с. 71, 72.
  63. ↑ а б Winn, 2009, с. 71.
  64. ↑ а б Winn, 2009, с. 72.
  65. ↑ MacDonald, 2005, с. 217fn.
  66. ↑ а б Lewisohn, 2005, с. 91.
  67. ↑ а б в Unterberger, 2006, с. 157.
  68. ↑ а б в г Winn, 2009, с. 73.
  69. ↑ а б в Lewisohn, 2005, с. 89.
  70. ↑ а б Cunningham, 1998, с. 147.
  71. ↑ а б в г MacDonald, 2005, с. 219.
  72. ↑ а б в г д Lewisohn, 2005, с. 90.
  73. ↑ а б Rodriguez, 2012, с. 194.
  74. ↑ Everett, 1999.
  75. ↑ а б Unterberger, 2006, с. 158.
  76. ↑ Guesdon та Margotin, 2013, с. 368.
  77. ↑ а б в Winn, 2009, с. 74.
  78. ↑ Cellist Joy Hall has Died, Aged 102. 18 вересня 2023.
  79. ↑ Unterberger, 2006, с. 157—58.
  80. ↑ а б Winn, 2009, с. 75—76.
  81. ↑ Cunningham, 1998, с. 147—48.
  82. ↑ а б Gilliland, 1969, show 45, track 2.
  83. ↑ Cunningham, 1998, с. 148.
  84. ↑ а б в Gould, 2007, с. 382.
  85. ↑ Douridas, Chris (9 березня 2016). In Conversation with George Martin. KCRW (англ.). Процитовано 22 січня 2026.
  86. ↑ Lewisohn, 2005, с. 90—91.
  87. ↑ а б в г д Winn, 2009, с. 76.
  88. ↑ MacDonald, 2005, с. 218.
  89. ↑ а б Womack, 2014, с. 875.
  90. ↑ Schaffner, 1978, с. 127.
  91. ↑ MacDonald, 2005, с. 312fn.
  92. ↑ Sheff, 2000, с. 191—92.
  93. ↑ Everett, 1999, с. 80, 83.
  94. ↑ а б в Sullivan, 2017, с. 411.
  95. ↑ а б в Miles, 2001, с. 255.
  96. ↑ а б Rodriguez, 2012, с. 196.
  97. ↑ Spitz, 2005, с. 656.
  98. ↑ Riley, 2011, с. 328.
  99. ↑ Austerlitz, 2007, с. 18.
  100. ↑ Winn, 2009, с. 77, 85.
  101. ↑ Ingham, 2006, с. 165—66.
  102. ↑ Miles, 2001, с. 255, 256.
  103. ↑ Turner, 1999, с. 127.
  104. ↑ а б в г д Wawzenek, Bryan (12 березня 2017). 50 Years Ago Today: The Beatles Debut New Image with 'Strawberry Fields Forever,' 'Penny Lane' Videos. Ultimate Classic Rock. Процитовано 13 грудня 2017.
  105. ↑ а б в Winn, 2009, с. 85.
  106. ↑ Lewisohn, 1992, с. 242.
  107. ↑ а б Courrier, 2009, с. 165.
  108. ↑ а б в г Harris, John (Березень 2007). The Day the World Turned Day-Glo. Mojo. с. 80.
  109. ↑ Schaffner, 1978, с. 69.
  110. ↑ а б в Ingham, 2006, с. 165.
  111. ↑ Everett, 1999, с. 71.
  112. ↑ Womack, 2014, с. 872.
  113. ↑ Turner, 2016, с. 481—83.
  114. ↑ Frontani, 2007, с. 126, 131, 133.
  115. ↑ Rodriguez, 2012, с. 177—78.
  116. ↑ Greene, 2016, с. 36.
  117. ↑ Rodriguez, 2012, с. 200.
  118. ↑ Castleman та Podrazik, 1976, с. 61—62.
  119. ↑ Miles, 2001, с. 257.
  120. ↑ Turner, 2016, с. 573.
  121. ↑ Frontani, 2007, с. 131.
  122. ↑ Ingham, 2006, с. 42.
  123. ↑ а б в Rodriguez, 2012, с. 199.
  124. ↑ Lewisohn, 2005, с. 98.
  125. ↑ Schaffner, 1978, с. 68.
  126. ↑ Turner, Steve (Липень 1987). The Beatles: Sgt Pepper, The Inside Story Part II. Q. Available at Rock's Backpages (subscription required).
  127. ↑ Doggett, 2015, с. 373.
  128. ↑ а б Frontani, 2007, с. 133.
  129. ↑ Courrier, 2009, с. 164—65.
  130. ↑ Greene, 2016, с. 34.
  131. ↑ Rodriguez, 2012, с. 200, 201.
  132. ↑ Frontani, 2007, с. 134—35.
  133. ↑ Rodriguez, 2012, с. 201.
  134. ↑ Rodriguez, 2012, с. 201—02.
  135. ↑ Greene, 2016, с. 34—35.
  136. ↑ Courrier, 2009, с. 165—66.
  137. ↑ Womack, 2014, с. 694, 723—24.
  138. ↑ Key Dates in the History of the Official UK Charts. The Official Charts Company. Архів оригіналу за 10 січня 2008. Процитовано 15 серпня 2015.
  139. ↑ Rodriguez, 2012, с. 198.
  140. ↑ Doggett, 2015, с. 389.
  141. ↑ Carr та Tyler, 1978, с. 62.
  142. ↑ Rodriguez, 2012, с. 197—98.
  143. ↑ а б The Beatles, 2000, с. 239.
  144. ↑ Winn, 2009, с. 107.
  145. ↑ The Beatles (2003). The Beatles Anthology (8 DVDs). Apple Corps. Подія сталася на episode 6: 0:41:17. ASIN: B00008GKEG (barcode: 24349 29699).
  146. ↑ Castleman та Podrazik, 1976, с. 338.
  147. ↑ Billboard Hot 100. Billboard.
  148. ↑ Rodriguez, 2012, с. 198—99.
  149. ↑ Philo, 2015, с. 162.
  150. ↑ MM staff (11 лютого 1967). Beatles on TV. Melody Maker. с. 1.
  151. ↑ Sutherland, Steve, ред. (2003). NME Originals: John Lennon. London: IPC Ignite!. с. 48.
  152. ↑ а б O'Gorman, Martin (2002). Strange Fruit. Mojo Special Limited Edition: 1000 Days That Shook the World (The Psychedelic Beatles – April 1, 1965 to December 26, 1967). London: Emap. с. 94.
  153. ↑ Gendron, 2002, с. 193—94.
  154. ↑ Gendron, 2002, с. 194.
  155. ↑ Time staff (3 березня 1967). Other Noises, Other Notes. Time. с. 63. Архів оригіналу за 20 лютого 2008. Процитовано 20 липня 2008.
  156. ↑ Spitz, 2005, с. 657.
  157. ↑ Frontani, 2007, с. 135.
  158. ↑ MacDonald, 2005, с. 220.
  159. ↑ Riley, 2011, с. 329.
  160. ↑ Riley, 2011, с. 329—30.
  161. ↑ Miles, 2001, с. 256—57.
  162. ↑ Blake, Mark (19 червня 2016). From Sgt Pepper to Syd Barrett: The psychedelic birth of prog rock. Louder. Процитовано 18 жовтня 2018.
  163. ↑ Babiuk, 2002, с. 201.
  164. ↑ Rodriguez, 2012, с. 187—88.
  165. ↑ Leaf, David (director) (2004). Beautiful Dreamer: Brian Wilson and the Story of Smile (biographical film). Подія сталася на 52:18–53:09.
  166. ↑ а б Kiehl, Stephen (26 вересня 2004). Lost and Found Sounds (page 2). The Baltimore Sun. Процитовано 23 квітня 2018.
  167. ↑ Gaines, 1995, с. 177.
  168. ↑ Brian Answers Fans' Questions in Live Q&A. brianwilson.com. 29 січня 2014. Архів оригіналу за 24 лютого 2021. Процитовано 15 грудня 2017.
  169. ↑ Enright, Robert (Травень 2007). The Lord of Missed Rules: An Interview with Michael Snow. Border Crossings. Т. 26, № 2. с. 22—23. Процитовано 5 червня 2024.
  170. ↑ DeRogatis, 2003, с. 49.
  171. ↑ Ingham, 2006, с. 194.
  172. ↑ Philo, 2015, с. 126.
  173. ↑ Howard, 2004, с. 28.
  174. ↑ Cunningham, 1998, с. 126—27.
  175. ↑ Brend, 2005, с. 57.
  176. ↑ Prendergast, 2003, с. 83.
  177. ↑ Everett, 1999, с. 67.
  178. ↑ Everett, 2009, с. 154.
  179. ↑ Simonelli, 2013, с. 106.
  180. ↑ Quinn, Anthony (6 липня 2017). In Their Lives: Great Writers on Great Beatles Songs review – musical madeleines. The Guardian. Процитовано 7 березня 2019.
  181. ↑ Austerlitz, 2007, с. 17—18, 19.
  182. ↑ Frontani, 2007, с. 132—33.
  183. ↑ New York staff (31 серпня 1985). Clips Receive an Artful Showcase. Billboard. с. 51. Процитовано 15 грудня 2017.
  184. ↑ Film Exhibitions: Golden Oldies of Music Video. Museum of Modern Art. 2003. Архів оригіналу за 18 липня 2007. Процитовано 15 грудня 2017.
  185. ↑ а б BBC News staff (10 травня 2011). Beatles' Strawberry Fields gates removed. BBC News. Процитовано 15 грудня 2017.
  186. ↑ а б Telegraph staff (13 січня 2005). Not even Strawberry Field's forever. The Daily Telegraph. Архів оригіналу за 12 січня 2022. Процитовано 15 грудня 2017.
  187. ↑ Schaffner, 1978, с. 219.
  188. ↑ а б Arnold, Damian (8 липня 2017). Salvation Army unlocks spirituality of John Lennon's Strawberry Field. The Times. Процитовано 13 грудня 2017.
  189. ↑ Strawberry Fields. New York City Department of Parks & Recreation. Процитовано 16 грудня 2007.
  190. ↑ Badman, 2001, с. 359.
  191. ↑ Rodriguez, 2010.
  192. ↑ Turner, 2016, с. 524—26.
  193. ↑ а б в Womack, 2014, с. 874.
  194. ↑ Savage, Jon (Червень 1997). Psychedelia: The 100 Greatest Classics. Mojo. с. 61—62. Available at Rock's Backpages (subscription required).
  195. ↑ Strawberry Fields Forever ranked #7 on Rolling Stone 500 Greatest Songs List. Rolling Stone. 15 вересня 2021. Процитовано 16 вересня 2021.
  196. ↑ Rolling Stone staff. 100 Greatest Beatles Songs: 3. Strawberry Fields Forever. rollingstone.com. Процитовано 21 травня 2013.
  197. ↑ Alexander, Phil та ін. (Липень 2006). The 101 Greatest Beatles Songs. Mojo. с. 83.
  198. ↑ Philo, 2015, с. 120.
  199. ↑ Lewisohn, 2005, с. 131.
  200. ↑ Greene, 2016, с. 41—42.
  201. ↑ Schaffner, 1978, с. 207.
  202. ↑ Badman, 2001, с. 177, 180.
  203. ↑ Erlewine, Stephen Thomas. John Lennon Imagine [Soundtrack]. AllMusic. Процитовано 8 грудня 2009.
  204. ↑ Badman, 2001, с. 553.
  205. ↑ Lewisohn, Mark (1996). Anthology 2 (booklet). The Beatles. London: Apple Records. с. 29—30. 31796.
  206. ↑ Watson, Greig (17 листопада 2006). Love unveils new angle on Beatles. BBC News. Процитовано 20 грудня 2017.
  207. ↑ Rowe, Matt (18 вересня 2015). The Beatles 1 to Be Reissued with New Audio Remixes ... and Videos. The Morton Report. Процитовано 9 січня 2016.
  208. ↑ Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band Super Deluxe Edition (booklet). The Beatles. Apple Records. 2017. с. 89.{{cite AV media notes}}: Обслуговування CS1: Сторінки, що використовують параметр others без параметра author або editor у cite AV media (notes) (посилання)
  209. ↑ Guesdon та Margotin, 2013, с. 366.
  210. ↑ Winn, 2009, с. 69, 71—72.
  211. ↑ MacDonald, 2005, с. 212—20.
  212. ↑ Quick, Alan (17 грудня 2020). Joy, from Crediton, who played on The Beatles 'Strawberry Fields Forever' is 100. Crediton Courier. Процитовано 1 грудня 2024.
  213. ↑ The Beatles. Official Charts Company. Процитовано 23 лютого 2015.
  214. ↑ The Beatles – Awards" > "Billboard Singles. AllMusic. Архів оригіналу за 2 червня 2012. Процитовано 14 грудня 2017.
  215. ↑ Go-Set Australian Charts – 19 April 1967. poparchives.com.au. Архів оригіналу за 19 січня 2025. Процитовано 21 березня 2015.
  216. ↑ The Beatles – Strawberry Fields Forever. austriancharts.at. Процитовано 16 грудня 2017.
  217. ↑ The Beatles – Strawberry Fields Forever. ultratop.be. Процитовано 14 грудня 2017.
  218. ↑ Stichting Nederlandse Top 40. The Beatles - Strawberry Fields Forever ; Penny Lane | Top 40. Top40.nl (нід.). Архів оригіналу за 23 жовтня 2025. Процитовано 22 січня 2026.
  219. ↑ The Beatles. Flavour of New Zealand. Процитовано 2 березня 2019.
  220. ↑ The Beatles – Strawberry Fields Forever. norwegiancharts.com. Архів оригіналу за 28 квітня 2025. Процитовано 14 грудня 2017.
  221. ↑ Nyman, Jake (2005). Suomi soi 4: Suuri suomalainen listakirja (фін.) (вид. 1st). Helsinki: Tammi. ISBN 951-31-2503-3.
  222. ↑ Swedish Charts 1966–1969/Kvällstoppen – Listresultaten vecka för vecka > Januari 1968 (PDF) (швед.). hitsallertijden.nl. Процитовано 14 грудня 2017.
  223. ↑ Cash Box - Japan (PDF). Cash Box. 15 червня 1968. с. 52. Процитовано 27 березня 2023.
  224. ↑ New Zealand single certifications – Beatles – Strawberry Fields Forever. Radioscope. Процитовано 22 вересня 2025. Напишіть Strawberry Fields Forever у полі "Search:".
  225. ↑ British single certifications – Beatles – Strawberry Fields Forever (Англійська) . Британська асоціація виробників фонограм (BPI). Процитовано 4 лютого 2025.
  226. ↑ Unterberger, Richie. Tomorrow. AllMusic. Процитовано 18 грудня 2017.
  227. ↑ DeRogatis, 2003, с. 159—60.
  228. ↑ Vanilla Fudge Songs. AllMusic. Процитовано 31 грудня 2009.
  229. ↑ Line Up" > "Day One: Friday, August 15. woodstock.com. Процитовано 18 грудня 2017.
  230. ↑ Rodriguez, 2010, с. 306—07.
  231. ↑ Original Soundtrack: I Am Sam. AllMusic. 20 липня 2017.
  232. ↑ Cobo, Leila (7–21 січня 2012). Beatles, Latin Style. Billboard. с. 15. Процитовано 15 грудня 2017.
  233. ↑ Fernández Bitar, Marcelo (25 листопада 1995). Los Fabulosos Cadillacs Riding High in Argentina. Billboard. с. 64, 67. Процитовано 15 грудня 2017.
  234. ↑ Savage, Jon (8 липня 1990). Flaring Up: The Stone Roses at Spike Island. The Observer. Available at Rock's Backpages (subscription required).
  235. ↑ а б Sutton, Michael. Candy Flip. AllMusic. Процитовано 22 березня 2020.
  236. ↑ Strawberry Fields Forever. Official Charts Company. Процитовано 18 грудня 2017.
  237. ↑ Search: 'Strawberry Fields Forever'. irishcharts.ie. Процитовано 20 грудня 2017.
  238. ↑ Badman, 2001, с. 449.
  239. ↑ Billboard Charts & Research Department (25 серпня 1990). Modern Rock Tracks for week ending August 25, 1990. Billboard. с. 16.
  240. ↑ Coleman, Bill (28 квітня 1990). Dance Trax: U.S.-U.K. Buzz On Candy Flip, K Collective (PDF). Billboard. с. 28. Процитовано 14 жовтня 2020.
  241. ↑ Sanderson, Blair. Mattias Kaul Nothing Is Real ...: Music by Alvin Lucier. AllMusic. Процитовано 20 грудня 2017.

Література

  • Austerlitz, Saul (2007). Money for Nothing: A History of the Music Video from the Beatles to the White Stripes. New York, NY: Continuum. ISBN 978-0-8264-1818-0.
  • Babiuk, Andy (2002). Beatles Gear: All the Fab Four's Instruments, from Stage to Studio. Milwaukee, WI: Backbeat Books. ISBN 0-87930-731-5.
  • Badman, Keith (2001). The Beatles Diary Volume 2: After the Break-Up 1970–2001. London: Omnibus Press. ISBN 978-0-7119-8307-6.
  • The Beatles (2000). The Beatles Anthology. San Francisco, CA: Chronicle Books. ISBN 0-8118-2684-8.
  • Brend, Mark (2005). Strange Sounds: Offbeat Instruments and Sonic Experiments in Pop. San Francisco, CA: Backbeat Books. ISBN 978-0-879308551.
  • Brode, Douglas; Brode, Shea T., ред. (2015). Gene Roddenberry's Star Trek: The Original Cast Adventures. Lanham, MD: Rowman & Littlefield. ISBN 978-1-4422-4987-5.
  • Burns, Gary (2000). Refab Four: Beatles for Sale in the Age of Music Video. У Inglis, Ian (ред.). The Beatles, Popular Music and Society: A Thousand Voices. Basingstoke, UK: Macmillan Press. ISBN 978-0-333-76156-4.
  • Carr, Roy; Tyler, Tony (1978). The Beatles: An Illustrated Record. London: Trewin Copplestone Publishing. ISBN 0-450-04170-0.
  • Castleman, Harry; Podrazik, Walter J. (1976). All Together Now: The First Complete Beatles Discography 1961–1975. New York, NY: Ballantine Books. ISBN 0-345-25680-8.
  • Compton, Todd (2017). Who Wrote the Beatle Songs? A History of Lennon-McCartney. San Jose: Pahreah Press. ISBN 978-0-9988997-0-1.
  • Courrier, Kevin (2009). Artificial Paradise: The Dark Side of the Beatles' Utopian Dream. Westport, CT: Praeger. ISBN 978-0-313-34586-9.
  • Cunningham, Mark (1998). Good Vibrations: A History of Record Production. London: Sanctuary. ISBN 978-1-860742422.
  • DeRogatis, Jim (2003). Turn on Your Mind: Four Decades of Great Psychedelic Rock. Milwaukee, WI: Hal Leonard. ISBN 978-0-634-05548-5.
  • Doggett, Peter (2015). Electric Shock: From the Gramophone to the iPhone – 125 Years of Pop Music. London: The Bodley Head. ISBN 978-1-84792-218-2.
  • Everett, Walter (1999). The Beatles as Musicians: Revolver Through the Anthology. New York, NY: Oxford University Press. ISBN 0-19-512941-5.
  • Everett, Walter (2009). The Foundations of Rock: From "Blue Suede Shoes" to "Suite: Judy Blue Eyes". New York, NY: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-531024-5.
  • Frontani, Michael R. (2007). The Beatles: Image and the Media. Jackson, MS: University Press of Mississippi. ISBN 978-1-57806-965-1.
  • Gaines, Steven (1995) [1986]. Heroes & Villains: The True Story of the Beach Boys. Boston, MA: Da Capo Press. ISBN 978-0-306-80647-6.
  • Gendron, Bernard (2002). Between Montmartre and the Mudd Club: Popular Music and the Avant-Garde. Chicago, IL: University of Chicago Press. ISBN 978-0-226-28737-9.
  • Gilliland, John (1969). Sergeant Pepper at the Summit: The very best of a very good year (audio). Pop Chronicles. Digital.library.unt.edu.
  • Gould, Jonathan (2007). Can't Buy Me Love: The Beatles, Britain, and America. New York, NY: Harmony Books. ISBN 978-0-307-35337-5.
  • Greene, Doyle (2016). Rock, Counterculture and the Avant-Garde, 1966–1970: How the Beatles, Frank Zappa and the Velvet Underground Defined an Era. Jefferson, NC: McFarland. ISBN 978-1-4766-6214-5.
  • Guesdon, Jean-Michel; Margotin, Philippe (2013). All the Songs: The Story Behind Every Beatles Release. New York, NY: Black Dog & Leventhal. ISBN 978-1-57912-952-1.
  • Howard, David N. (2004). Sonic Alchemy: Visionary Music Producers and Their Maverick Recordings. Milwaukee, WI: Hal Leonard. ISBN 978-0-634-05560-7.
  • Ingham, Chris (2006). The Rough Guide to the Beatles (2nd edn). London: Rough Guides. ISBN 978-1-84353-720-5.
  • Kozinn, Allan (1995). The Beatles. London: Phaidon. ISBN 0-7148-3203-0.
  • Lewisohn, Mark (1992). The Complete Beatles Chronicle. New York, NY: Harmony Books. ISBN 0-600-58749-5.
  • Lewisohn, Mark (2005) [1988]. The Complete Beatles Recording Sessions: The Official Story of the Abbey Road Years 1962–1970. London: Bounty Books. ISBN 978-0-7537-2545-0.
  • MacDonald, Ian (2005). Revolution in the Head: The Beatles' Records and the Sixties (2nd rev. edn). Chicago, IL: Chicago Review Press. ISBN 978-1-55652-733-3.
  • Miles, Barry (1997). Paul McCartney: Many Years From Now. New York, NY: Henry Holt & Company. ISBN 0-8050-5249-6.
  • Miles, Barry (2001). The Beatles Diary Volume 1: The Beatles Years. London: Omnibus Press. ISBN 0-7119-8308-9.
  • Pedler, Dominic (2003). The Songwriting Secrets of the Beatles. London: Omnibus Press. ISBN 978-0-7119-8167-6.
  • Philo, Simon (2015). British Invasion: The Crosscurrents of Musical Influence. Lanham, MD: Rowman & Littlefield. ISBN 978-0-8108-8626-1.
  • Prendergast, Mark (2003). The Ambient Century: From Mahler to Moby – The Evolution of Sound in the Electronic Age. New York, NY: Bloomsbury. ISBN 1-58234-323-3.
  • Riley, Tim (2011). Lennon: The Man, the Myth, the Music – The Definitive Life. London: Random House. ISBN 978-0-7535-4020-6.
  • Rodriguez, Robert (2010). Fab Four FAQ 2.0: The Beatles' Solo Years, 1970–1980. Milwaukee, WI: Backbeat Books. ISBN 978-1-4165-9093-4.
  • Rodriguez, Robert (2012). Revolver: How the Beatles Reimagined Rock 'n' Roll. Milwaukee, WI: Backbeat Books. ISBN 978-1-61713-009-0.
  • Schaffner, Nicholas (1978). The Beatles Forever. New York, NY: McGraw-Hill. ISBN 0-07-055087-5.
  • Sheff, David (2000) [1981]. All We Are Saying: The Last Major Interview with John Lennon and Yoko Ono. New York, NY: St. Martin's Press. ISBN 0-312-25464-4.
  • Simonelli, David (2013). Working Class Heroes: Rock Music and British Society in the 1960s and 1970s. Lanham, MD: Lexington Books. ISBN 978-0-7391-7051-9.
  • Spitz, Bob (2005). The Beatles: The Biography. New York, NY: Little, Brown and Company. ISBN 1-84513-160-6.
  • Sullivan, Steve (2017). Encyclopedia of Great Popular Song Recordings, Volumes 3 & 4. Lanham, MD: Rowman & Littlefield. ISBN 978-1-4422-5448-0.
  • Turner, Steve (1999). A Hard Day's Write: The Stories Behind Every Beatles Song (2nd edn). New York, NY: Carlton/HarperCollins. ISBN 0-06-273698-1.
  • Turner, Steve (2016). Beatles '66: The Revolutionary Year. New York, NY: HarperLuxe. ISBN 978-0-06-249713-0.
  • Unterberger, Richie (2006). The Unreleased Beatles: Music & Film. San Francisco, CA: Backbeat Books. ISBN 978-0-87930-892-6.
  • Winn, John C. (2009). That Magic Feeling: The Beatles' Recorded Legacy, Volume Two, 1966–1970. New York, NY: Three Rivers Press. ISBN 978-0-307-45239-9.
  • Womack, Kenneth (2014). The Beatles Encyclopedia: Everything Fab Four. Santa Barbara, CA: ABC-CLIO. ISBN 978-0-313-39171-2.
Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.
This article is issued from Вікіпедія. The text is available under Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 unless otherwise noted. Additional terms may apply for the media files.