Р-12

Р-12
Ракета Р-12 біля музею космонавтики у Житомирі.
Тип	балістична ракета середньої дальності
Походження	СРСР
Історія використання
На озброєнні	1959—1989
Оператори	Ракетні війська стратегічного призначення СРСР
Історія виробництва
Розробник	ОКБ-586
Розроблено	1950—1955
Виробник	завод № 586 в Дніпропетровську, завод № 172 (ПМЗ Леніна) в Пермі, завод № 47 (ВО Стріла) в Красноярську, авіаційний завод № 166 (ВО Польот) в Омську
Виготовлення	1957—1967
Виготовлена кількість	377
Варіанти	Р-12У (8К63Ш), 8K63Є «Ліст», 8K63K «Кактус», 8K63В «Верба», 8K63Кр «Крот»
Попередники	Р-5
Наступники	РСД-10
Характеристики
Вага	34,61 т (повна) 4,81 т (порожня)
Довжина	22,26 м
Ширина	1,83 м
Висота	14,275 м
Діаметр	1,65 м
Двигун	РД-214
Паливо	ТМ-185 (суміш вуглеводнів) + суміш динітроген тетраоксиду та нітратної кислоти
Операційна дальність	1500 км
Практична межа	500 км
Точність	відхилення 6/5 км
Р-12 у Вікісховищі

Р-12 (Індекс ГРАУ — 8К63, Кодова назва НАТО — SS-4 «Sandal»)  — радянська балістична ракета середньої дальності, перша радянська ракета з термоядерною боєголовкою, перша самостійна розробка ОКБ-586 — майбутнього КБ «Південне». Головний конструктор — Михайло Янгель.

Ракета призначалась для доправлення термоядерної бойової частини масою приблизно 1600 кг потужністю від 1 до 2 мегатон на відстань до 2 тис. км. Була також розроблена модифікація для встановлення у захищених шахтних пускових установках.

У липні 1959 після прийняття Р-12 на озброєння радянський керівник Хрущов відвідав завод № 586 в Дніпропетровську і вручив колективні нагороди ОКБ-586, персональні нагороди генеральному конструктору Янгелю і директору заводу № 586 Смирнову.

Р-12 вперше публічно показано на параді в Москві в 1961 році.

У жовтні 1962 радянські війська розмістили на Кубі партію ракет Р-12 і Р-14, що спричинило Карибську кризу, яка поставила світ на межу ядерної війни.

Ракету Р-12 застосовували для доставки ядерних зарядів під час серії висотних та космічних ядерних випробувань у межах так званої операції "К", ядерні вибухи при цьому здійснювали на висотах від 60 до 300 км.

На базі Р-12 створено ракету-носій Космос-2 для виведення малих штучних супутників Землі, переважно військового призначення. Усього за період з 1962 по 1977 здійснено 165 таких пусків.

Починаючи з 1977 року Р-12 замінювалася твердопаливною ракетою РСД-10.

Ракети Р-12 зняті з озброєння в червні 1989.

Розробка Р-12 розпочата в 1950 році за темою №2 (ракети великої дальності з паливом, що зберігається). Попередній проєкт ОКБ-3 НДІ-88 передбачав ракету такого ж діаметру, як Р-5, але з більшою на 50-100% дальністю. Михайло Янгель запропонував використовувати токсичні рідкі збережувані палива. Його керівники Мішин і Корольов категорично виступили проти такого підходу, бо вважали, що військові ракети будуть безпечнішими при використанні кріогенного рідкого кисню і гасу. Оскільки рідкий кисень швидко випаровується, ракету не можна зберігати на бойовому чергуванні у заправленому стані, що істотно знижує боєготовність. До 13 лютого 1953 року Янгель завершив проєкт розробки ракети, технологічні випробування проводилися в НДІ-88. Міністр оборонної промисловості СРСР Устинов підтримав підхід Янгеля.

9 травня 1951 року видана постанова про створення виробничого цеху Р-1 на заводі № 586 у Дніпропетровську в УРСР, головним конструктором якого був Василь Будник. Секретар ЦК КПРС українського походження з нинішньої Дніпропетровської області Леонід Брежнєв просував завод з виробництва ракет і запропонував створити на його території нове конструкторське бюро Янгеля, що сприятиме економічному розвитку УРСР і сприятиме розробці ракет із використанням палива, що зберігається.

Наказом від 13 грудня 1953 року Дніпропетровському заводу № 586 наказано завершити проєкт Р-12. 9 липня 1954 року Янгеля призначено головним конструктором, а міністром оборони Смирновим спеціально доручено розробити ракети для армії та флоту. Розробка балістичної ракети середньої дальності Р-12 затверджена 13 серпня 1955 року. Постановою уряду ракеті присвоєно промисловий індекс 8К63 і призначено випробування на квітень 1957 року. Ескізний проєкт завершений у жовтні 1955 року.

Ключовою під час проєктування була можливість досягнення ракетою дальності в 2000 км з максимально допустимою масою корисного вантажу, використовуючи запланований двигун РД-211, тяга якого була замалою. Конструктор двигунів Валентин Глушко розробив РД-211 з чотирма нерухомими камерами згоряння високого тиску, що дозволяло збільшувати тягу без використання великих камер^[1] і чотирма соплами як у двигуні РД-107 на ракеті Р-7. Кожна камера мала подвійну тягу двигуна РД-100 на базі двигуна A4 (Фау-2), усі камери живилися одним турбонасосом. Початкові випробування циліндричної камери згоряння нової конструкції показали гарні результати, і одночасно розроблялися версії цього двигуна для МБР Р-7 (РД-107 на рідкому киснево-гасовому паливі) і прискорювача міжконтинентальної крилатої ракети «Буран» (РД-212 на азотній кислоті і гасі). РД-212 мав недостатню потужність для використання на «Бурані», тому розробку скасували, і замінили на РД-213 зі збільшенням тяги на 22%. РД-211 для Р-12 замінили на РД-214. Розробка РД-214 почалася в 1955 році, випробування почалися в 1957 році.

Двигун мав відцентрові насоси та турбіну, що приводилася в дію продуктами розпаду азотної кислоти.^[1]

Двигун РД-214 використовував як окисник суміш динітрогену тетраоксиду та нітратної кислоти, яка (попри токсичність і екологічну шкідливість) могла зберігатись у баках заправлених ракет тривалий час і давала змогу тримати на бойовому чергуванні заправлені ракети.

Двигуни перших серійних ракет пульсували від гарячого каталізатора у турбонасосах. Проблему вдалося усунути після серії контрольованих випробувань двигуна та агресивної програми забезпечення якості серійних ракет.

Усі ракети Корольова мали радіонаведення, яке можна було глушити у воєнний час. Автономна інерційна навігаційна система, запланована для Р-12, була випробувана на ракетах Р-5М до початку льотних випробувань Р-12.

У березні 1957 року Р-12 пройшла статичні випробування на в місті Загорськ (нині Сергієв Посад).^[1]

Перший випробувальний пуск ракети відбувся 22 червня 1957 року з майданчика 21 в Капустіному Яру.

У вересні 1958 року Хрущов особисто відвідав Капустін Яр, щоб побачити запуск Р-12, а також конкурентну Р-5М, на той час прийняту на озброєння. Запуск Р-12 пройшов успішно, і наступного місяця в Дніпропетровську стартувало серійне виробництво.^[1]

До 27 грудня 1958 року в трьох етапах випробних і навчальних пусків запущено 25 Р-12.

Випробування показали, що з новою системою керування середнє відхилення БЧ від цілі не перевищить 2,3 км. Загальна тривалість підготовки запуску Р-12 становила понад три години.^[1]

Версію з наземною пусковою установкою прийнято на озброєння 4 березня 1959 року.

15 травня 1960 року створені перші полки Р-12 в Слонімі, Новогрудку та Пінську в БРСР, Пульнге в ЛитРСР, Гезгалі в КазРСР та Совєтську в Калінінграді. Кожен полк складався з 2-3 пускових дивізіонів, у кожному дивізіоні дві батареї з однією пусковою установкою кожна. Кожен полк мав від 4 до 6 пускових установок.

Починаючи з 1977 року Р-12 замінювалася твердопаливною ракетою РСД-10.

У 1987 році США і Радянський Союз підписали Договір про ліквідацію ядерних ракет середньої дальності в Європі. За договором утилізовані 149 наявних ракет Р-12. З них 65 перебували на бойовому чергуванні на момент підписання договору, а 84 зберігалися на складах зброї. Ракети Р-12 зняті з озброєння в червні 1989 року та знищені в присутності американських інспекторів у Лісовій в БРСР. Остання Р-12 знищена 23 травня 1990 року.

Між 1956 і 1959 роками у радянському військовому керівництві точилася внутрішня суперечка, чи слід формувати ракетні підрозділи великої дальності в Червоній армії, Військово-повітряних силах дальньої дії чи в обох. 17 грудня 1959 року під керівництвом маршала Недєліна сформовано новий вид збройних сил — Ракетні війська стратегічного призначення СРСР. Р-12 мала стати першою широко розгорнутою ракетою для нового війська.

Масове виробництво розпочато з 1958 року на заводі № 586, заводі № 172 (ПМЗ Леніна) в Пермі, заводі № 47 (ВО Стріла) в Красноярську та авіаційному заводі № 166 (ВО Польот) в Омську. Омський і Красноярський заводи стали дочірніми підприємствами ОКБ-456 у грудні 1958 і вересні 1959 року, виробництво припинено на початку 1960-х років. В Пермі виробництво завершено в 1967 році.

Серійне виробництво двигунів для ракет Р-12 організовано в Пермі, а поблизу тодішнього приміського селища Нові Ляди побудовано новий полігон для випробувань двигунів. У ніч з 13 на 14 жовтня 1961 року на полігоні запустили перший двигун.

Спецмаш почав розробку мобільної пускової системи для ракети в 1953 році, модифікувавши вже розроблену установку для Р-5М. Ракети зберігатимуться в укритті («технічна позиція»). Поруч з укриттям розташовані численні залізобетонні стенди, з будь-якої можна запускати ракету. Ракети мали гарантований семирічний термін зберігання в незаправленому стані. Тривалість реакції ракети від наказу про старт до запуску залежав від «стану готовності». Для Р-12 визначено чотири:

• Готовність 4: ракета зберігалася на технічній позиції незаправлена без гіропакету. Гарантійний строк служби в такому стані становив сім років із часом реакції 205 хвилин від наказу про старт до запуску.
• Готовність 3: ракета на технічній позиції зі встановленими гіроскопами і БЧ. Гарантований строк служби три роки, час реакції 140 хвилин.
• Готовність 2: ракета встановлена на стартовий майданчик, гіросистема встановлена і приведена в готовність, після чого відключена. Паливні підключення зроблені, але паливо в ракету не закачувалося. У такому стані ракету можна було утримувати три місяці з часом реагування 60 хвилин.
• Готовність 1: ракета на стартовому майданчику, як і в стані готовності 2, але заправлена гасом ТГ-02. Для запуску треба активувати гіросистему і закачати корозійний окислювач АК-27І. У такому стані ракету можна утримувати місяць з часом реакції 30 хвилин.

Для управління ракетою в польоті замість традиційних двигунів керування обрані хвостові стерна. Оскільки РД-214 був занадто великим, щоб вписатися в діаметр планера, успадкованого від Р-5, до Р-12 додана конічна хвостова частина для розміщення двигуна.^[1]

Порівняно з попередніми ракетами Р-12 мала інерційну систему наведення масою 430 кг в міжбаковому відділі між паливним і окислювальним баками. Окислювачем був АК-27І (27% N2O4 і 73% азотна кислота), паливом гас ТМ-185. Каталізатор ТГ-02 Самін для палива був радянською версією німецької рецептури Tonka-250 (50% триетиламін / 50% ксилідин). Тиск окислювача створювався газоподібним киснем, палива – повітрям.

Після запуску ракета летіла 11,8 хвилини. Після згоряння палива розривні болти відокремлювали боєголовку, і вона пневматично виштовхувалася з ракети.

Максимальна швидкість становила 3530 м/с, точність польоту БЧ 6 км по дальності, 5 км в сторони.

Для збереження стійкості в польоті, ракета мала згори два баки окислювача. Першим спорожнявся нижній, щоб компенсувати зміщення центру тиску під час прискорення ракети. В попередніх ракетах з рідким киснем, щільність якого була на 33% меншою такої проблеми не виникало. Система управління ракетою регулювала потік з кожного бака при проходженні ракетою звукового бар'єру.

Для випробування нової на той час концепції ракет шахтного базування створено модифікацію під кодовим позначенням 8К63Ш (Р-12У). У Капустіному Яру збудовано новий підземний пусковий комплекс під кодовою назвою «Маяк-2». Перший запуск з шахтного комплексу відбувся у вересні 1959 року.^[1]

У 1958 році обрано Р-2, Р-5, Р-12 як мішені для випробувань системи ПРО «Дунай-2». Здійснено 11 польотів, з них 3 Р-12. Перший політ мішені Р-12 здійснений 4 березня 1961 року при випробуванні ракети ПРО В-1000. 4 березня 1962 року протиракета В-1000 вперше здійснила перехоплення ракети Р-12. Після завершення державних випробувань комплекс ПРО «Алдан» визнано боєздатним.

На початку 1960-х років для Р-12 розробили хімічну бойову частину касетного типу «Туман» для розпорошення речовини на великій території після входу в атмосферу.

З 1967 року в Пермі будували кілька спеціальних варіантів для польових навчань ПРО і відпрацювання систем протидії балістичним ракетам: 8K63Є «Ліст», 8K63K «Кактус», 8K63В «Верба» та 8K63Кр «Крот».

Варіант ракети С63У використовувався в сертифікаційних випробуваннях ракети 3(В)350Ж в 1976-1977 роках.

На базі Р-12 створено легку ракету-носій 11К63 Космос-2.

У червні 1961 року в рамках підготовки до першої серії випробувань з позиції на схід від міста Воркута спробували запустити ракету Р-12 з функціональною ядерною боєголовкою без розщеплюваного сердечника в арктичний атомний полігон на Новій Землі. Спробу перервано після електричної несправності. Замість ризикувати запустити несправну ракету, Янгель і директор Омського заводу Колнпаєв відправили з Омська нову ракету.

Перші випробування боєголовки відбулися у вересні 1961 року в операції «Роза». Дві термоядерні боєголовки Р-12 різної потужності з Воркути і Салехарда запустили по мішенях на Новій Землі. Запуски здійснювали батареї, які роком пізніше розгорнули на Кубі.

В червні-липні 1962 року в операціях К1 і К2 випробовували Р-12 з бойовою ядерною боєголовкою. Головною метою було оцінити ефект електромагнітного імпульсу ядерних вибухів для розробки систем протибалістичних ракет, живучих радарів і ракетних шахт. Р-12 були запускали в напрямку прототипу ПРО в Сари Шагані.

У жовтні-листопаді 1962 року Р-12 використовувалися в операціях К-3, К-4 і К-5 для підриву термоядерних боєголовок на висотах 300, 150 і 60 км. Випробування перевіряли вплив електромагнітних імпульсів на електроніку, особливо радари системи ПРО.

У жовтні 1962 року у відповідь на встановлення американських ракет у Туреччині радянське керівництво вирішило перекинути на острів Куба три полки 13-ї ракетної дивізії з Р-12 (24 пускові установки) і два полки більшої дальності Р-14 (16 пускових установок), щоб стримати США від нападу на острів. Це також забезпечило б Радянський Союз силами протиракетного стримування, які б відповідали американським ракетам «Тор» і «Юпітер» у Великобританії, Італії та Туреччині. До середини жовтня 1962 року на Кубі було 36 Р-12 з ядерними боєголовками. Це прискорило Кубинську ракетну кризу, привівши сили США та Радянського Союзу до прямого збройного протистояння.

Хрущов погодився вивести ракети з Куби в обмін на секретні запевнення США ніколи не вторгатися на Кубу та вивести ракети «Тор» і «Юпітер».

У січні 1998 року повідомлялося, що продана Ірану модель Р-12 лягла в основу їхньої МБР Shahab-4. У 2004 році повідомлено, що від цього відмовилися, але технологія Р-12 застосована до вдосконаленої версії Shahab-3.

• Р-12 Енциклопедія астронавтики(англ.)