Р-1

Р-1
Тип	балістична ракета малої дальності
Походження	СРСР
Історія використання
На озброєнні	1950—1952
Історія виробництва
Розробник	ОКБ-1
Виробник	НДІ-88, потім — завод № 586
Виготовлена кількість	88
Варіанти	Р-1А, Р-1Б, Р-1В, Р-1Д, Р-1Є
Попередники	Фау-2
Наступники	Р-2
Характеристики
Вага	13,4 т (повна), 4,015 т (порожня)
Довжина	14,6 м
Ширина	3,56 м
Висота	14,275 м
Діаметр	1,65 м
Вага боєголовки	785 кг
Двигун	РД-100
Паливо	етанол, рідкий кисень
Операційна дальність	270 км
Практична межа	77 км
Швидкість	1465 м/с
Точність	відхилення 4 км
Р-1 у Вікісховищі

Р-1, Ракета-1 (Індекс ГРАУ — 8А11, Кодова назва НАТО — SS-1 «Scunner»)  — перша радянська балістична ракета на рідкому паливі, створена під керівництвом головного конструктора Сергія Павловича Корольова. Була дещо вдосконаленою версією німецької ракети A4 конструкції Вернера фон Брауна, більше відомої як Фау-2. Виробник — НДІ-88, потім — дніпропетровський завод № 586. Перебувала на озброєнні у 1950—1952 р.р.

Як і німецький прототип, Р-1 була дуже недосконалою зброєю. До її недоліків належали невисока точність та низька загальна надійність системи (при високій вартості виготовлення та експлуатації). До того ж конструкція з невіддільною бойовою частиною часто руйнувалась при входженні у щільні шари атмосфери, взагалі не долітаючи до цілі. Усе це спричиняло скептичне ставлення частини військового командування до нового виду озброєння. Заступник Корольова академік Черток у своїх мемуарах ^[1] наводить висловлювання одного з генералів під час бенкету з нагоди завершення льотних випробувань:

«Що ви робите? Заливаєте у ракету понад чотири тони спирту. Та якщо дати моїй дивізії цей спирт, вона будь-яке місто візьме з ходу. А ракета ваша у це місто навіть не влучить! Кому ж це потрібно?»

.

Створення і виробництво Р-1 спричинило становлення нової галузі — ракетобудування — і створення нового виду збройних сил — ракетних військ.

З виробництва Р-1 почалась ракетобудівна діяльність майбутнього Південного машинобудівного заводу. Модифікації Р-1А, Р-1Б тощо стали першими у Радянському Союзі ракетами, на які встановлено наукову апаратуру для дослідження верхніх шарів атмосфери, започаткувавши виробництво метеорологічних та геофізичних ракет.

З 1949 по 1950 проєктувався морський варіант Р-1, ймовірно, схожий на німецький проєкт підводного човна «Прюфштанд VII», виробництво скасовано.^[2]

Модернізація Р-1 дала змогу створити ракету Р-2 з удвічі збільшеною дальністю і відокремлюваною боєголовкою.

Для ракети була створена мобільна пускова установка на основі трофейних німецьких установок Майлерваґен^[3].

Під час німецько-радянської війни 21 лютого 1945 року указом Державного комітету оборони (ДКО) СРСР № 7563сс в кожному радянському фронті, що окупував Польщу та Німеччину, створювалися постійні комісії, відповідальні за вилучення промислового обладнання та матеріалів з обох країн.^[4]

25 лютого 1945 року Сталін підписав указ Державного комітету оборони № 7590сс, яким створювався Спеціальний «трофейний» комітет в рамках ДКО. Спершу існували 40 «робочих батальйонів», які до вересня 1945 року виросли до 48 «трофейних бригад», 23 з яких розгорнуті в Німеччині, сім у Польщі та шість у Чехословаччині. За тим же указом усі члени трофейних комісій на різних фронтах стали представниками Спеціального трофейного комітету.

Одна з перших радянських груп, яка «спеціалізувалася» на ракетних трофеях, виїхала з Москви 23 квітня 1945 року. Її очолював генерал Микола Петров, директор Наукового інституту авіаційного обладнання, а також Борис Черток з Першого науково-дослідного інституту (НДІ-1), один з кількох пошуковців, які в 1944 році вивчали залишки ракет А-4, знайдених у Польщі. Офіційною метою групи був пошук авіоніки, радіолокаційного обладнання та авіаційного озброєння, Черток та інші прагнули дізнатися якомога більше про німецьку ракетну програму.

У червні — липні 1945 року начальник управління озброєнь гвардійських мінометних підрозділів, заступник артилерійського командира з реактивної зброї, генерал Андрій Соколов очолив ще одну групу фахівців у Німеччині. До складу групи Соколова входили інженери Побєдоносцев, Рязанський, Богуславський, Бармін.

Одним з основних завдань, які Головне артилерійське управління доручило Соколову, було вивчення головного німецького центру розробки ракет у Пенемюнде, який захопили війська 2-го Білоруського фронту в перші дні травня 1945 року. На час прибуття радянських фахівців провідні німецькі ракетні вчені давно втекли, а більшість обладнання та документів, пов'язаних з ракетою, вилучили або знищили. Побіжний огляд покинутих споруд виявив безпрецедентний масштаб операцій, проведених німцями в ракетобудуванні. Інженер з НДІ-1 Олексій Ісаєв, який прибув до Пенемюнде з першою групою у травні 1945 року, випадково виявив документ з описом надзвукового бомбардувальника з ракетним двигуном. Згодом Пенемюнде відвідала група на чолі з головним інженером заводу № 9 боєприпасної промисловості, Свичинським, до складу групи входили 15 фахівців, серед яких Сергій Корольов.

До кінця червня радянські інженери в Німеччині отримали звістку, що Радянська Армія збирається захопити німецький регіон Тюрингія, у якому розташований завод виробництва А-4. Черток і кілька німецьких фахівців прибули в Нордхаузен 14 липня 1945 року. Ключовий персонал разом з ракетами та документацією покинув місто до радянського захоплення району. Перші радянські фахівці, які увійшли на підземний завод поблизу Нордгаузена, виявили численні частини ракет А-4 та інше обладнання, також зустрілися з кількома німецькими фахівцями, які не переїхали в західну зону окупації і тепер надали інформацію про об'єкт.

15 липня Олексія Ісаєва і Арвіда Палло відправили в Легестен, місце випробувань двигуна А-4, одного з небагатьох об'єктів, пов'язаних з ракетами, які Радянський Союз знайшов практично недоторканим після відходу американців. Того ж місяця провідний радянський фахівець з ракетних двигунів Валентин Глушко відправлений до Німеччини з групою соратників з ДКБ-СД (Дослідно-Конструкторське Бюро Спеціальних Двигунів), що спеціалізувалося на рушійних установках для ракетного прискорення зльоту військових літаків. Випробування в Легестені відновилися 6 вересня 1945 року. Першим керівником став доктор Йоахім Умпфенбах, того ж місяця директором випробувального полігону призначений Шабранський, один з фахівців з ДКБ-СД, посаду він обіймав до завершення радянських робіт з ракетобудування в Німеччині у січні 1947 року.

У місті Блайхероде розташовувалася остання штаб-квартира Вернера фон Брауна, перш ніж він здався американським військам. Армія США покинула місто 30 червня 1945 року, радянські війська захопили цей район через день. У Блайхероде Борис Черток і Олексій Ісаєв оселилися в колишньому особняку фон Брауна. Черток разом з 12 німцями створив ядро майбутньої організації, за кілька днів новостворений інститут Рабе (Ракетенбау унд Ентвіклунг (нім. Raketenbau und Entwicklung) — ракетобудування та проєктування) почав відновлення системи управління польотом ракети А-4, найскладнішого елемента ракети. Протягом кількох днів інститут найняв десятки німецьких інженерів, які проживали у прилеглих районах, але небагато з них раніше працювали з ракетними технологіями. Щоб отримати досвідчених німецьких ракетних інженерів, Черток задумав таємну кампанію, щоб заманити людей із західної зони.

У серпні 1945 року генерал Кузнєцов з Головного артилерійського управління (ГАУ) з'явився в місті і оголосив організацію Чертока під контролем ГАУ.

Після генерала Кузнєцова Блайхероде відвідав генерал Гайдуков, член військової ради гвардійської мінометної бригади і голова департаменту при ЦК Комуністичної партії, який наглядав за виробництвом ракет БМ-13 («Катюша»). Гайдуков особисто зацікавився радянським ракетобудуванням і, використавши свої зв'язки в ЦК, лобіював централізацію і розширення заходів у Німеччині.

3 серпня 1945 року Указом ДКО № 9716 створено міжвідомчу комісію з А-4, яка мала повноваження набирати експертів з різних галузей СРСР.

8 серпня багато колишніх співробітників НДІ-1, які в 1944 році вивчали «польські залишки» А-4, поодинці викликано до ЦК ВКП(б), де їх включено до «Міжміністерської комісії», що виїжджала до Берліна наступного дня. Інженерам рекомендовано розглянути завдання як військовий призов. Про ціль «відрядження» пояснити мали після прибуття до Німеччини. Наприкінці зустрічі запропонували поставити питання. Питань не було.

Наступного ранку в Центральному аеропорту Москви інженерам видали завелику військову форму з погонами майорів і полковників. У Берліні інженери дізналися, що основними цілями комісії в німецькій столиці, очолюваної генералом Кузнєцовим, є відновлення повного набору креслень А-4 і відновлення експериментальної виробничої лінії для ракети. У той час комісія керувала Інститутом Рабе, але охоплювала всі об'єкти колишнього промислового комплексу виробництва А-4 Міттельверк, а також центр розробки зенітних ракет і систем управління ракет в Берліні. Впродовж 1945 року радянських фахівців у Німеччині, які працювали за ракетною програмою, стало 284.^[4]

Найкращі радянські фахівці шукали ракетні таємниці у післявоєнній Німеччині, але не мали досвіду, необхідного для розуміння тонкощів конструкції А-4, зокрема складної системи управління польотом. Більшість ключових документів з описом системи управління польотом відсутні, доступного обладнання не вистачало. Водночас західні союзники СРСР (США і Велика Британія) наполегливо працювали над збором найкращих фахівців німецької науки і техніки, щоб зашкодити науково-технічному розвитку Радянського Союзу і збільшити власні знання у цих галузях.

У листі до ЦК КП 27 червня 1945 року керівник радянської авіаційної промисловості Шахурін рекомендував створити «спецрежимне» бюро для німецьких авіаційних фахівців, яким би керувала радянська таємна поліція НКВС. Організація була б проєктним центром у в'язниці, як шарашки, у яких працювало багато радянських інженерів протягом 1930х — 1940х років.^[4]

Командувач радянської військової адміністрації в Німеччині маршал Жуков видав наказ, що вимагав від керівника управління робочої сили полковника Ремізова до 31 серпня 1945 року сформувати пропозиції щодо працевлаштування висококваліфікованих німецьких фахівців, а також до кінця жовтня 1945 року розробити систему компенсації для громадян Німеччини.

Радянські представники в Німеччині розпочали багатоскладову кампанію з набору німецьких мізків в авіацію, ядерні дослідження та ракетні технології. У більшості випадків німецькі інженери та кваліфіковані працівники добровільно пропонували свої послуги в обмін на гідні зарплати та гарні умови за післявоєнними стандартами.

Абсолютна більшість німецьких співробітників, які приєдналися до радянських зусиль з відновлення A-4, попередньо не працювали в програмі. Серед таких людей були Курт Магнус, першокласний експерт з гіроскопів і доктор Хох, фахівець з авіоніки. У жовтні 1945 року до Інституту Рабе приєднався доктор Блазіг, ключовий фахівець одного з субпідрядників програми А-4.^[4]

Паралельно з наймом німецьких фахівців Борис Черток спробував заманити найкращих ветеранів Пенемюнде в радянську зону. В середині вересня 1945 року Гельмут Ґреттруп, головний експерт системи управління польотом А-4, повернувся в радянську зону окупації і приєднався до інституту Рабе. У марних зусиллях завербувати Вернера фон Брауна уповноважений Чертока перейшов у американську зону, його швидко перехопили американські військові і супроводили назад.^[4]

Щоб забезпечити максимальне використання досвіду Ґреттрупа, Черток створив окремий підрозділ інституту Рабе — Бюро Ґреттрупа, з великою зарплатою та низкою виняткових пільг. Одним з перших завдань Ґреттрупа було написання звіту про інженерну історію Пенемюнде, яке він виконав у середині 1946 року. За словами Бориса Чертока, цей документ став «найбільш повним і об'єктивним звітом про роботу в Пенемюнде і технічні проблеми, які слід вирішити при розробці перших балістичних ракет великої дальності».

Приблизно в червні 1945 року Радянська армія сформувала бригаду спеціального призначення для застосування нової ракетної технології. Бригада на чолі з генерал-майором Тверецьким залучила багатьох ветеранів підрозділів «Катюш». За згодою американських військових, які тоді окупували Тюрингію, бригада створила табір у селі Берка, за шість кілометрів від міста Зондергаузен. Одним з перших обов'язків особового складу бригади в липні 1945 року був пошук техніки А-4, яка збиратиметься в таборі у Берці. За словами ветеранів бригади, американські війська поділилися частиною трофеїв А-4 зі своїми радянськими союзниками. У місті Бад-Сакс американський персонал надав СРСР копію посібника з запуску A-4, а також обладнання для підтримки запуску, зокрема броньовану машину управління пуском, і тренувальну версію ракети А-4. Бригада залишалася в Німеччині до серпня 1947 року.^[4]

Після прибуття до Німеччини в серпні 1945 року групу радянських фахівців на чолі з інженером НДІ-1 Василем Мішиним відправлено до Чехословаччини, де розташувалися кілька субпідрядників програми А-4, і координаційний центр постачальників систем А-4. У Празі група Мішина знайшла архів, який під тиском радянської військової адміністрації в Чехословаччині місцева влада відправила до Москви на початку листопада 1945 року. Архів виявився неповним технічним описом ракети А-4, без загальних креслень та іншої документації. У другій половині листопада 1945 року Мішина відкликано з Праги до Берліна, де наприкінці місяця він вперше зустрівся з Сергієм Корольовим, його керівником і соратником протягом наступних двох десятиліть. У Берліні Мішина перепризначили до Інституту Рабе очільником Бюро теорії розрахунків, яке розрахувало технічну та льотну характеристики ракети А-4.^[4]

У жовтні 1945 року радянських представників запросили 15 жовтня на демонстраційний запуск британцями за сприяння німецьких затриманих інженерів ракети А-4 поблизу міста Куксгафен. Дозволи на в'їзд до випробувального полігону видали делегації з трьох осіб, з'явилося шестеро. Британські офіцери дозволили в'їзд на об'єкт лише трьом акредитованим відвідувачам, не рахуючи перекладача — Юрію Победоносцеву, Валентину Глушку та генералу Андрію Соколову. Сергій Корольов видавав себе за шофера в уніформі капітана, підполковник Георгій Тюлін, ветеран підрозділів Катюш, разом з Корольовим переконали Соколова відвезти їх до Куксгафена. Вони не змогли переконати британців, і спостерігали запуск через огорожу.^[4]

У лютому 1946 року Гайдуков і Корольов поїхали до Москви, щоб повідомити про перебіг робіт Маленкову, начальнику Управління кадрів ЦК ВКП(б), заступнику голови Ради народних комісарів СРСР, уповноваженому з авіаційної промисловості. Після виступу в Кремлі Корольов закликав до централізації зусиль з розробки ракет у Німеччині. На його прохання створено Інститут Нордгаузен, Гайдуков і Корольов призначені директором і головним інженером нової організації відповідно. Нордгаузен мав вивчати всі складові розвитку А-4, на відміну від Інституту Рабе, зосередженого на системі управління польотом. Він охопив усі центри радянських досліджень ракетобудування в Нордгаузені та Легестені, а в першій половині 1946 року розширився на чотири нові об'єкти.^[4]

У червні 1946 команда Ґреттрупа в Нордгаузені завершила проєктування K1 (Р-1). У конструкції використовувалися деталі, виготовлені на знову відкритих заводах у німецькій східній зоні.^[2]

До жовтня 1946 року в Інституті Нордгаузен працювали від 5'000 до 7'000 німців.^[4]

На початку травня 1946 року маршал артилерії Яковлєв очолив урядову комісію, до складу якої входили Неделін, Устінов, генерал Гайдуков. Комісія ухвалила рішення щодо організації роботи над ракетами в СРСР.^[4]

21 червня 1946 видано постанову «Про створення НДІ-4» — науково-дослідного реактивного інституту Головного артилерійського управління.^[2]

3 липня 1946 видано постанову Міністерства авіаційної промисловості № 424 «Про перепризначення заводу № 456 у Хімках для виробництва ракетних двигунів». Згодом завод перейменовано в ОКБ-456, нині НВО Енергомаш.^[2]

14 липня 1946 видано указ «Про створення БОП Четвертого управління ГАУ у Міністерстві Збройних Сил» яким сформовано перший радянський ракетний підрозділ.^[2]

9 серпня Корольов призначений головним конструктором ракети Р-1 постановою Міністерства озброєнь 83-К «Про призначення С. П. Корольова головним конструктором Р-1». 26 серпня видано постанову «Про створення структури НДІ-88». 30 серпня видано указ «Про призначення С. П. Корольова начальником відділу №3 СКБ НДІ-88.

Одним з ключових кроків, які дозволили провести випробування ракети А-4 в СРСР, була розробка спеціальних поїздів для забезпечення логістики від кухонь і душових до лабораторій і пускового обладнання. Два поїзди — один для військових і один для промисловості — мали 70 вагонів, побудованих на заводі в Готі, а потім обладнаних в Кляйнбодунґені. Формування поїздів завершено до жовтня 1946 року.^[4]

Протягом 1945 року і більшої частини 1946 року радянські фахівці за допомогою німецьких інженерів відновили в Німеччині виробничу лінію А-4, яка виготовила десять ракет.

До Радянського Союзу відправлено різних частин, достатніх для збору ще десятка А-4. Одночасно радянські інженери почали розглядати власні та німецькі ідеї щодо вдосконалення А-4.

9 серпня 1946 року заступник Корольова Мішин повернувся до СРСР і керував підготовкою до виробництва А-4 на заводі № 88 в Подліпках під Москвою.^[4]

29 вересня видано Указ Ради радянських міністрів № 1167 «Про створення ОКБ-456 на заводі № 456 у Хімках» (нині Енергомаш).^[2]

В жовтні 1946 року найкращі німецькі інженери, завербовані радянцями, поїздами відправлені в різні місця в СРСР для допомоги з організації ракетного виробництва і проєктування. Тисячі німецьких фахівців, що залишилися, мали знайти нову роботу. Радянська влада пообіцяла Гельмуту Ґреттрупу забезпечити одномісячну зарплату німецьким працівникам як вихідну допомогу.^[4]

До початку 1947 року СРСР завершив передачу всіх ракетних розробок з Німеччини в таємні місця в СРСР. Наприкінці лютого 1947 року Сергій Корольов одним з останніх радянських фахівців повернувся з Німеччини. Менш ніж через місяць Інститут Нордгаузен офіційно припинив своє існування. Порожні підземні ракетні заводи у Нордгаузені підірвані радянськими саперами в 1948 році.

Розробка ракети Р-1 відбувалася паралельно з проєктними роботами групи німецьких вчених під керівництвом Гельмута Ґреттрупа, інтернованих радянцями і розташованих на острові Городомля в озері Селігер. Групу назвали Перше відділення ОКБ-1. Німці запропонували альтернативну конструкцію з тонкостінними баками і вищими характеристиками, ніж Р-1. Пропозицію відхилено з політичних причин і лобіювання Сергія Корольова.

Приблизно 1947 року група на чолі з Сергієм Корольовим завершила набір креслень об'єкта 8-A-11 на базі A-4. Загалом повторювалася німецька конструкція A-4 з тим же паливом — спиртом і рідким киснем. Ракета мала відносно незначні модифікації. Більшість сплавів конструкції розроблені німцями. Ракету мали виготовити з матеріалів і компонентів місцевого виробництва.

Система управління польотом була одним з найважчих елементів. Щоб зробити багатосторонню співпрацю між основними організаціями-учасниками більш ефективною, Корольов запропонував створити Раду головних конструкторів. Глушко, Пилюгін, Бармін, Рязанський і Кузнєцов стали першими членами неформальної групи на чолі з Корольовим.^[4]

Заводські випробування прототипів почалися в кінці 1947 року.

14 квітня 1948 видано Указ «Про роботу над ракетами Р-1 і Р-2». Для запуску виробництва Р-1 використані ресурси 13 науково-дослідних інститутів і 35 заводів. Глушку доручено виготовити РД-100 — копію двигуна Фау-2. Стендові випробування почалися в день видання указу. Указ також визначив цілі проєктування для Р-3 — доставити 3-тонну ядерну бомбу в будь-яку точку Європи з радянської території, дальність польоту 3000 км.^[2]

В 1949 році обрано завод № 66 в Златоусті з СКБ-385 для розробки і виробництва варіанта Р-1 з більшою дальністю.

9 травня 1951 видано постанову «Про передачу Дніпропетровського автомобільного заводу від Міністерства автомобільної та тракторної промисловості до Міністерства озброєнь – передача Дніпропетровського заводу № 586 до Міністерства озброєннь для ракетного виробництва».

1 червня 1951 видано постанову Міністерства озброєнь «Про початок серійного виробництва Р-1 на Дніпропетровському заводі № 586», якою виробництво перенесено з заводу № 66.

У червні 1952 завершено виробництво першої дніпропетровської серії Р-1 з деталей, виготовлених на експериментальному заводі НДІ-88.

15 серпня 1952 почалися перші стендові випробування серійних двигунів 8Д51.

28 листопада 1952 з заводу вивезена перша ракета, побудована повністю з деталей дніпропетровського виробництва.

Восени 1948 року 12 Р-1 доставлено до Капустиного Яру для випробувань, дев'ять запущено, сім вразили цілі. Принаймні деякі німці-розробники були присутні на випробуваннях.^[4]

17 вересня 1948 року запущено першу Р-1. Збій системи управління викликав 50-градусне відхилення від передбачуваного азимуту запуску. Ракета майже досягла розрахованої дальності. Другий запуск також був невдалим. 10 жовтня 1948 року в третьому запуску ракета влучила в цільову площу за 288 км на схід від місця запуску.^[4]

10 вересня 1949 в Капустиному Яру виконано перший запуск ракет другої серії, 10 передсерійних і 11 прототипів ракет. Всього запущено 20: 6 невдач у 16 запусках.^[2]

У грудні 1950 створено перший оперативний підрозділ Р-1 — 23-ю бригаду особливого призначення з шістьма пусковими установками. У січні 1951 року бригаду розгорнуто в Камишині Волгоградської області. У серпні 1958 бригаду передано Сухопутним військам. Кількість розгорнутих ракет була невеликою через тривалу затримку початку виробництва. Наявне обладнання використали для ракет Р-2, які швидко замінили Р-1 в польових підрозділах.^[2]

У своїй книзі "Корольов: факти і міфи"^[5] журналіст Я.Голованов згадує випадок, коли миші, рятуючись навесні з затоплених полів, знайшли притулок у сховищі ракет Р-1 і погризли ізоляцію ракетних електросистем, вивівши з ладу арсенал цілої ракетної частини. Після цього у конструкторську документацію було включено вимогу про неприпустимість застосування для електроізоляції їстівних матеріалів.

• Р-1 Енциклопедія астронавтики(англ.)
• Lance Kokonos та Ian Ona Johnson, The Forgotten Rocketeers: German Scientists in the Soviet Union, 1945—1959