Canis aureus moreoticus

Canis aureus moreoticus
Шакал поблизу Давутоглана, Туреччина
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клада: Синапсиди (Synapsida)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Родина: Псові (Canidae)
Рід: Пес (Canis)
Вид:
Шакал звичайний (C. aureus)
Підвид:
Canis aureus moreoticus (C. a. moreoticus)
Триноміальна назва
Canis aureus moreoticus
Часткова карта ареалу (середина 2010-х)
Синоніми

C. a. graecus (Wagner, 1841)

Вікісховище: Canis aureus moreotica

Європейський шакал (Canis aureus moreoticus) — підвид звичайного шакала, поширений в Анатолії, на Кавказі та в Південно-Східній Європі.[4][2] Уперше описаний французьким натуралістом Ісідором Жоффруа Сент-Ілером під час Морейської експедиції.[3] За однією з оцінок, чисельність шакалів у Європі становила близько 70 000 особин;[5] за іншою — від 97 000 до 117 000 особин.[6] Хоча основний ареал виду зосереджений у Південній та Південно-Східній Європі, він розширився й охопив частину Балтійського регіону в Північно-Східній Європі,[7] а також Східну Європу (зокрема Польщу), Південну Європу — переважно Італію (де вперше зафіксований в 1984 році),[8][9] і частково Західну Європу, включно з Францією та Німеччиною. У низці інших країн материкової Європи шакал реєструвався як випадковий мігрант.[10][6] Одне з пояснень швидкого поширення виду з 1970-х років і заселення європейських територій, де він, імовірно, раніше історично не мешкав, пов’язують зі зменшенням чисельності сірого вовка порівняно з минулими епохами.[5]

Опис

Європейський підвид, згідно з правилом Бергмана, є найбільшим серед підвидів звичайного шакала: тварини обох статей досягають загальної довжини тіла 120–125 см і маси 10–13 кг.[11] Зафіксовано, що один дорослий самець на північному сході Італії важив 14,9 кг.[12] Хутро грубе, зазвичай яскраво забарвлене, з темними, майже чорними відтінками на спині. Стегна, верхні частини ніг, вуха та лоб мають яскраве рудо-каштанове забарвлення.[4] У шакалів північної Далмації черепи ширші за середні показники, що, ймовірно, є наслідком антропогенно зумовленої ізоляції від інших популяцій і призвело до формування нового морфотипу.[13]

Раціон

На Кавказі шакали переважно полюють на зайців, дрібних гризунів, фазанів, куріпок, качок, лисок, курочок водяних та горобцеподібних. Вони охоче поїдають ящірок, змій, жаб, риб, молюсків і комах. Взимку шакали вбивають значну кількість нутрій і водоплавних птахів. У таких випадках вони застосовують надлишкове вбивство та кешування здобичі, зберігаючи надлишок їжі про запас. Також живляться плодами, зокрема грушами, глодом, кизилом і плодами мушмули звичайної.[4] Звичайні шакали зазвичай завдають меншої шкоди свійській худобі, ніж вовки та руді лисиці, проте за високої чисельності можуть становити серйозну проблему для дрібної худоби.[11] Найбільшу кількість нападів на свійських тварин зафіксовано на півдні Болгарії: в 1982–1987 роках зареєстровано 1053 напади на дрібну худобу, переважно на овець і ягнят, а також поодинокі випадки загибелі новонароджених оленів у мисливських господарствах.

У Греції раціон шакалів складається з гризунів, комах, падла та плодів. Водночас вони рідко поїдають сміття, оскільки велика кількість безпритульних собак обмежує їхній доступ до місць із високою щільністю населення.[11] У Туреччині відомі випадки поїдання шакалами яєць зникаючого виду — зеленої морської черепахи.[14] У Угорщині найчастішою здобиччю шакалів є полівка звичайна та полівка руда.[15] У Далмації ссавці (переважно парнокопитні та зайцеподібні) становили 50,3 % раціону; насіння плодів — 14 % інжиру і 14 % винограду, ще 4,6 % — Juniperus oxycedrus; рослинна їжа — 34,1 %; комахи — 29,5 % (з них 16 % прямокрилі, 12 % жуки і 3 % таргани); птахи та їхні яйця — 24,8 %; штучна їжа — 24 %; гілки, листя та трава — 24 %.[16] Дані щодо живлення шакалів на північному сході Італії є обмеженими, проте достеменно відомо, що вони полюють на дрібних козуль і зайців.[12]

Поширення

Ареал сучасного європейського шакала охоплює переважно Балканський регіон, де до 1960-х років у багатьох місцевостях його чисельність значно скоротилася. Осередки популяцій зберігалися в окремих районах, зокрема в Странджі та вздовж Далматинського узбережжя, тоді як на початку цього десятиліття він залишався численним і широко поширеним у низовинах материкової Греції та на деяких грецьких островах. У 1962 році після запровадження законодавчої охорони шакал знову заселив свої колишні території в Болгарії. Починаючи з 1980-х років ареал виду розширювався на захід — до Сербії, Словенії, Австрії та Італії, а також на північ — до північно-західної Румунії,[17] Угорщини та Словаччини.[18]

Звичайний шакал внесений до **Додатка V** Оселищної директиви ЄС, що дозволяє його відстріл або знищення в Естонії, Греції та інших державах-членах ЄС за умови національного правового регулювання. Водночас популяції виду підлягають моніторингу, а відповідні звіти подаються до Європейської комісії кожні шість років.[19][20]

У Туреччині, Румунії, на північному узбережжі Чорного моря та в Кавказькому регіоні стан популяцій шакала у 2004 році залишався переважно маловідомим. Водночас існували свідчення розширення ареалу в Румунії та на північно-західному узбережжі Чорного моря, а також повідомлення про скорочення чисельності в Туреччині.[21]

Поширення звичайного шакала в Європі станом на 2015 рік. Зафарбовані ділянки позначають постійне проживання, кола — поодинокі реєстрації.[6]

Балкани та регіони на схід

Популяції шакала в Албанії перебувають на межі зникнення; можливі осередки існування зберігаються лише у трьох низинних водно-болотних угіддях уздовж Адріатичного моря.[21]

У Боснії і Герцеговині шакал упродовж тривалого часу вважався рідкісним видом: в 1920–1999 роках зафіксовано лише поодинокі спостереження на півдні країни. Однак на початку XXI століття значна присутність виду на півночі країни стала наочним прикладом розширення ареалу шакала на Європейському континенті.[22]

Болгарія має найбільшу популяцію шакалів у Європі, ареал якої збільшився у 33 рази від початку 1960-х до середини 1980-х років. Чинниками такого зростання стали заміна природних лісів густими чагарниками, збільшення кількості туш тварин із державних мисливських господарств, скорочення чисельності вовків та припинення отруйних кампаній. На початку 1990-х років чисельність популяції в Болгарії оцінювали приблизно у 5 000 особин. Після зростання в 1994 році чисельність, імовірно, стабілізувалася.[21]

У Хорватії за результатами обстеження 2007 року зафіксовано 19 зграєвих груп шакалів у північно-західній частині регіону Равні-Котарі та дві — на острові Вир.[23]

У Греції звичайний шакал у XVIII–XIX століттях, а також у XX столітті до 1960-х років, принаймні локально, був одним із найпоширеніших диких ссавців, про що свідчать численні джерела. Проте в той самий період, коли в сусідній Болгарії почалося відновлення популяції, грецька популяція різко скоротилася внаслідок інтенсивних кампаній із використання отруєних приманок. Станом на 2000 рік звичайний шакал став найрідкіснішим із трьох диких сучасних псових Греції, зникнувши з таких островів, як Корфу, Лефкада та Евбея, а також із великих територій центральної та західної частин країни. Його поширення обмежувалося диз’юнктними, ізольованими осередками в Пелопоннесі, Фокіді, на острові Самос, у Халкідіки та на північному сході Греції. Починаючи приблизно з 2010 року, вид почав відновлюватися й знову з’явився на значній частині свого первісного ареалу, зокрема й у районах, де раніше не був відомий. Хоча у Червоній книзі хребетних тварин Греції він класифікується як вразливий, офіційно шакал не оголошений ані мисливським, ані охоронюваним видом.[24][25][26]

У Сербії чисельність шакалів зростає з кінця 1970-х років; вони поширені переважно на північному сході країни та в нижній частині регіону Срем. Особливо звичайні шакали численні поблизу міст Неготин і Бела-Паланка (поблизу кордону з Болгарією), де впродовж 1990-х років відстріляно близько 500 особин.[21]

Центральна Європа

У Словенії звичайний шакал має статус охоронюваного виду. Вперше його зафіксували тут в 1952 році, після чого він сформував постійні територіальні угруповання.[27] У 2005 році поблизу Горні-Града у районі Верхньої долини Савіні (північ Словенії) випадковим пострілом вбито ймовірно блукаючу самку.[8] У 2009 році в районі Люблянських боліт у центральній частині країни було зареєстровано дві територіальні групи шакалів. Імовірно, вид і надалі розширює свій ареал у напрямку Центральної Європи.[27]

З 2011 року відомі реєстрації присутності звичайного шакала в околицях Женеви у Швейцарії; у 2018 році одну особину зафіксовано фотопасткою. У 2019 році влада Республіки та кантону Женева оприлюднила перше відеозаписування цього виду в Швейцарії.[6][28]

В Угорщині звичайний шакал зник в 1950-х роках унаслідок інтенсивного полювання та руйнування середовища існування. Його повернення зафіксовано наприкінці 1970-х років: перші розмножувальні пари виявили поблизу південного кордону в Задунав'ї, а згодом — у межиріччі Дунаю та Тиси.[29] Надалі чисельність шакалів щороку суттєво зростала; за деякими оцінками, нині вони переважають за чисельністю рудих лисиць. Спостереження шакала поблизу кордону з Австрією влітку 2007 року свідчило про його поширення по всій території країни.[30][31]

У східній Австрії повторні спостереження шакалів фіксувалися впродовж кількох десятиліть. У 2007 році в національному парку Нойзідлерзе—Зевінкель вперше зареєстровано розмноження виду. Згодом шакалів спостерігали також у західних і південних регіонах країни, зокрема в Південному Тіролі, Верхній Австрії, Каринтії та Штирії. У 2019 році вид уперше зафіксували у східному Тіролі.[32]

Присутність шакалів у Німеччині підтверджується з кінця 1990-х років. Станом на 2019 рік їхні спостереження зафіксовані майже по всій території країни. За оцінками фахівців, історично шакали раніше не мешкали в Німеччині; можливим чинником їхнього поширення на нові території вважають тепліші зимові умови. Найчастіше тварин спостерігали в природних парках.[33] Попри тривалу присутність у країні, наразі немає підтверджень формування шакалами постійних територій, зграй або фактів розмноження в Німеччині. Найближчі відомі зграї перебувають у Чехії та Австрії, і цілком імовірно, що окремі особини-мігранти здатні долати сотні кілометрів.[34]

19 березня 2006 року в Чехії поблизу дороги неподалік Подолі знайдено загиблого дорослого шакала.[35]

Присутність виду в Польщі підтвердженj у 2015 році шляхом некропсії самця, збитого автомобілем на північному заході країни, а також за допомогою фотопасток, які зафіксували двох живих особин на сході.[36]

Південна Європа

Сучасний ареал золотистого шакала в Італії (жовтим), поряд з ареалами рудої лисиці та італійського вовка

В Італії вид зустрічається в регіонах Фріулі-Венеція-Джулія, Венето та Трентіно-Альто-Адідже. У внутрішніх районах північної Адріатики його поширення нещодавно уточнене за даними Ларіні та ін. (2009).[37] У 1984 році Canis aureus досяг провінції Беллуно; в 1985 році поблизу Удіне відбулося розмноження зграї (цю зграю знищено в 1987 році). У 1992 році в регіоні Венето було зафіксовано шакала, загиблого під колесами автомобіля, після чого присутність виду підтвердили у провінції Горіція та у внутрішніх районах Трієстської затоки. У більшості випадків це були кочові молоді самці, однак в 1994 році в районі Агордіно виявлено сімейну групу.[38]

10 грудня 2009 року в Карнії знайдено мертву молоду самку, що свідчить про подальше розширення ареалу виду. Крім того, наприкінці літа 2009 року шакала також зафіксували в регіоні Трентіно — Альто-Адідже/Південний Тіроль, де він, імовірно, досяг долини Пустер.[39] Популяції золотавого шакала в Італії зосереджені переважно на північному сході країни, однак окремі особини спорадично спостерігали й південніше річки По. У 2017 році одного шакала зафільмовано в провінції Модена, проте підтверджень місцевого розмноження не було. Ще одну особину спостерігали у 2020 році поблизу Парми. У січні 2021 року під час обстеження зафіксовано першу відому розмножувальну групу південніше По.[40]

Італійське відділення WWF вважає, що чисельність шакалів в Італії може бути недооціненою.[38] Золотавий шакал є охоронюваним видом в Італії.[39]

У 2024 році золотавого шакала сфотографовано в Сарагосі (Іспанія) поблизу річки Ебро. У 2023 році в провінції Алава було знайдено особину, що загинула під колесами автомобіля.[41]

Західна Європа

У Нідерландах присутність однієї особини підтверджено у 2016 році за допомогою фотопастки на території Велюве.[42] Повторні докази перебування виду в цьому районі отримані у 2017 році також за допомогою фотопастки. Спостереження 2018 року згодом виявилося маркетинговою акцією.[43] Наступне підтверджене спостереження датоване 2019 роком — з фотопастки в провінції Дренте.[34] У цій країні золотавого шакала вважають неофітом, оскільки немає даних про його історичне мешкання тут. В одній магістерській роботі оцінили можливу максимальну екологічну місткість популяції на рівні до 5 000 особин. Інший еколог, Гленн Лелівелд, зауважив, що зростання чисельності вовків у Нідерландах може мати наразі непередбачувані наслідки для шакалів: вони можуть або заселяти більш заболочені території, або бути витісненими з великих мисливських угідь у сільськогосподарські ландшафти. Він також наголосив, що вид офіційно вважається бродячим у країні. Для перевірки можливого осілого існування виду він використовував мікрофони та повідомлення людей для фіксації виття, після чого відтворював записи виття шакалів через гучномовець: у разі формування територіальної популяції тварини відповідали б, позначаючи територію. Станом на 2019 рік таких реакцій зафіксовано не було. Загалом поява шакала в країні викликала значно менший резонанс, ніж повернення вовка.[43]

Наприкінці 2017 року золотавого шакала сфотографовано в департаменті Верхня Савоя на південному сході Франції.[44] Наприкінці 2023 року тіло молодої самки знайдено біля дороги в комуні Ансюе-ла-Редонн, за 20 км на захід від Марселя. Під час розтину встановлено, що тварина народилася у 2022 році. Вважається, що ця особина була місцевого походження, оскільки найближча відома розмножувальна популяція золотавого шакала розташована приблизно за 500 км — на північному сході Італії, що є надто великою відстанню для міграції цуценяти. Хоча раніше поодиноких шакалів фіксували в департаментах Верхня Савоя, Де-Севр, Буш-дю-Рон, Ессонн, Приморські Альпи та Фіністер за слідами, шерстю й відеозаписами, усі ці випадки стосувалися поодиноких особин, імовірно самців.[45]

Північна Європа та Балтійський регіон

У Данії труп золотавого шакала, збитого на дорозі, виявлено у вересні 2015 року поблизу Каруп у Центральній Ютландії.[46] У серпні 2016 року живого золотавого шакала помітили та сфотографували в Лілле-Вільдмозе.[47]

На початку XXI століття ізольовану популяцію підтвердили в західній Естонії, значно північніше від відомого раніше ареалу. Незрозуміло було, чи це інтродукована популяція, чи вони прибули природним шляхом.[7] Екологічний департамент Естонії класифікував її як інтродукований вид, тому потенційно підлягає ліквідаційним кампаніям.[48] Однак дослідження підтвердили, що тварини потрапили до Естонії природним шляхом з Кавказу через Україну, що для деяких означає, що їх не слід вважати інтродукованим видом. Наразі їх ставлять на рівень із іншими мисливськими видами в Естонії.[49][50] Чисельність шакалів швидко зростає в прибережних районах Естонії. У 2016 році шакали вбили понад 100 овець, а під час мисливського сезону взимку 2016/2017 років відстріляно 32 шакали. Через швидке збільшення популяції у 2017 році сезон полювання на шакалів продовжили на два місяці наступного року, до шести місяців на рік.[49][51]

У Фінляндії першу підтверджену знахідку золотавого шакала зроблено поблизу Каяані у серпні 2018 року. У 2018–2022 роках золотавих шакалів реєстрували в шести місцевостях, розташованих у південних, центральних і північних регіонах країни.[52]

У липні 2020 року камера-трап зафіксувала золотавого шакала у Лаксельв у Фіннмарк, Норвегія, що є на північній межі поширення виду на даний час. Вважається, що цей екземпляр мігрував з Фінляндії.[53]

Походження та присутність у європейській традиції

Хоча шакали присутні в Європі, вони нечасто зображувалися в європейському фольклорі чи літературі. У колишніх грецькомовних регіонах їхнього поширення на східному узбережжі Середземного моря шакали згадувалися під грецькою назвою thos/θως до приходу османів і початку використання назви tsakali/τσακάλι (від турецького çakal). В порівняннях у Іліаді (близько VIII ст. до н.е.) їх описують як рудувато-кольорових, які збираються разом, щоб вистежити поранену мисливцями здобич. Коли поранена тварина падає, шакали її з’їдають, поки не з’явиться лев і не відіб’є їхню здобич. Стародавній грецький філософ Аристотель у IV ст. до н.е. писав, що шакали уникають левів та собак, але дружні до людей і не бояться їх. Він також зазначав, що внутрішні частини шакала подібні до вовчих, а зовнішній вигляд змінюється від літа до зими. Ісихій Александрійський (V–VI ст. н.е.) писав, що шакал — це звір, подібний до вовк.[54] Граматик Феодосій (VIII ст. н.е.) писав, що θως — вид звірів, а спритних/швидких людей називають θοοί/thoi.[55] За винятком Греції, де шакал вважався одним із найпоширеніших ссавців, рідкісний і полохливий, історично його часто вважали завезеним видом, якщо його спостерігали в інших місцях. Популяція в Далмації раніше вважалося окремим видом Canis dalmatinus. Жителі острова Корчула вірили, що африканських шакалів завезла на острів Республіка Венеція, щоб заподіяти шкоду Республіці Рагуза. Коли самець шакала з’явився на Премуді в 1929 році, острів’яни вірили, що його привезли "зі злої волі". Хоча ця популяція спочатку була синонімізована з тим, що раніше вважали північноафриканським золотавим шакалом (нині визнаним африканським Canis lupaster), походження далматинських шакалів пізніше виявилося малоймовірним, оскільки їхні черепи мають менше подібності з африканськими та ефіопськими шакалами, ніж з шакалами сусідніх Боснії чи Анатолії.[13] Вільям Джардін вважав, що шакали вперше потрапили до Європи через мусульманські завоювання.[56] Проте скам'янілості свідчать, що золотавий шакал, ймовірно, колонізував європейський континент із Азії у верхньому голоцені[8] або пізньому плейстоцені.[37]

У 2015 році, під час спроби з’ясувати генетичну ідентичність швидко розширюваних популяцій шакалів у Європі, міжнародна команда дослідників проаналізувала 15 мікросателітних маркерів та фрагмент з 406 пар основ мтДНК контролюючих регіонів на тканинних зразках 97 особин із Європи та Малої Азії. Результати показали, що європейські шакали мають значно нижчу гаплотипну різноманітність, ніж ті, що в Ізраїлі (де вони мали схрещення з собаками, сірим і африканськими вовками), і що вони здебільшого походять із популяцій Кавказу. Найвищий рівень гаплотипної різноманітності виявлено серед пелопоннеських шакалів, що може свідчити про іншу реліктову популяцію оригінальних європейських золотавих шакалів до їхньої локальної загибелі. Особливу увагу приділено генетиці балтійських шакалів, оскільки всі балтійські держави класифікують тварину як інтродукований вид, що підлягає полюванню. Було встановлено, що шакали Естонії походять із південно-східної європейської популяції, тоді як у Литві вони кавказького походження; це дало підстави вважати гіпотезу про штучне завезення малоймовірною, а їхню присутність у обох державах – узгодженою з природним поширенням на північ південно-східної та східноєвропейської популяцій.[57]

Опитування в горах високого Адріатичного узбережжя показали, що більшість людей, які мали безпосередній досвід спостереження шакалів (мисливці, єгері та місцеві жителі), регулярно плутали червоних лисиць, уражених саркоптозом (або під час проблемної линьки), із золотистими шакалами. Справжнє спостереження золотавого шакала, проте, завжди описувалося як вовк або маленький вовк. Це підтверджено як фотопастками, так і дослідженням слідів, що узгоджується з попередніми спостереженнями. Така хибна і суперечлива сприйнятливість золотавого шакала може пояснюватися тим, що його присутність ще не є традиційною, ні в італійській та словенській культурі, ні в мисливських і єгерських традиціях.[37] Ще однією складністю для слідопитів є те, що на відміну від вовка, який залишає екскременти на середини стежок, золотаві шакали залишають їх під кущами.[43]

Примітки

  1. ↑ Canis aureus in Europe. iucnredlist.org.
  2. ↑ а б Шаблон:MSW3 Wozencraft
  3. ↑ а б Geoffroy Saint-Hilaire, I. & Geoffroy Saint-Hilaire, É. (1836), Expédition scientifique de Morée, tome III, 1er partie, Levrault, pp. 19-27
  4. ↑ а б в Heptner, V., Naumov, N. P. (1988). Mammals of the Soviet Union. Vol. II, Part 1a. Science Publishers. С. 129–164.
  5. ↑ а б Krofel, M.; Giannatos, G.; Ćirovič, D.; Stoyanov, S.; Newsome, T. M. (2017). Golden jackal expansion in Europe: a case of mesopredator release triggered by continent-wide wolf persecution?. Hystrix: The Italian Journal of Mammalogy. 28 (1). doi:10.4404/hystrix-28.1-11819.
  6. ↑ а б в г Golden jackal – Canis aureus. Large Carnivore Initiative for Europe. 2019. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка)
  7. ↑ а б (ест.) Peep Männil: Läänemaal elab veel vähemalt kaks šaakalit, tõenäoliselt rohkem. Eestielu.ee (2013)
  8. ↑ а б в Krofel, Miha; Hubert Potočnik (2008). First record of a golden jackal (Canis aureus) in the Savinja Valley (Northern Slovenia). Natura Sloveniae: Journal of Field Biology. 10 (1): 57—62.
  9. ↑ (італ.) Clementi, Maria. Scoperto in Val Tagliamento lo sciacallo dorato.
  10. ↑ IUCN Red List of Threatened Species. 2018. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка)
  11. ↑ а б в Giannatos, G. (2004). Conservation Action Plan for the golden jackal Canis aureus L. in Greece. WWF Greece, Athens. С. 47.
  12. ↑ а б (італ.) Lapini, L. (2003). Canis aureus (Linnaeus, 1758). У: Boitani L., Lovari S. & Vigna Taglianti A. (ред.) Fauna d’Italia. Mammalia III. Carnivora–Artiodactyla. Bologna: Calderini. С. 47–58.
  13. ↑ а б Krystufek, B., Tvrtkovic, N. (1990). Variability and identity of the jackals (Canis aureus) of Dalmatia. Ann. Naturhist. Mus. Wien, 91B, 7–25.
  14. ↑ Brown, L.; MacDonald, D. W. (1995). Predation on green turtle Chelonia mydas nests by wild canids at Akyatan beach, Turkey. Biological Conservation. 71 (1): 55—60. doi:10.1016/0006-3207(94)00020-Q.
  15. ↑ Lanszki, J.; Heltai, M. (2002). Feeding habits of golden jackal and red fox in south-western Hungary during winter and spring. Mammalian Biology – Zeitschrift für Säugetierkunde. 67 (3): 129. doi:10.1078/1616-5047-00020.
  16. ↑ Radović, Andreja; Kovačić, Darko (2010). Diet composition of the golden jackal (Canis aureus L.) on the Pelješac Peninsula, Dalmatia, Croatia. Periodicum Biologorum. 112 (2): 219—224.
  17. ↑ FOTO. ATENȚIE! Haite de șacali la marginea municipiului Satu Mare. PresaSM (рум.). 16 червня 2017. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка)
  18. ↑ Arnold, J.; Humer, A.; Heltai, M.; Murariu, D.; Spassov, N.; Hacklander, K. (2011). Current status and distribution of golden jackal Canis aureus in Europe. Mammal Review. 42: 1—11. doi:10.1111/j.1365-2907.2011.00185.x.
  19. ↑ Council Directive 92/43/EEC of 21 May 1992. Eur-Lex. {{cite web}}: |access-date= вимагає |url= (довідка); Пропущений або порожній |url= (довідка)
  20. ↑ Habitats Directive reporting. European Commission. {{cite web}}: |access-date= вимагає |url= (довідка); Пропущений або порожній |url= (довідка)
  21. ↑ а б в г Giannatos, G. (2004). Conservation Action Plan for the golden jackal Canis aureus L. in Greece. WWF Greece. Athens. С. 47.
  22. ↑ Trbojević, Igor; Trbojević, Tijana; Malešević, Danijela; Krofel, Miha (2018). The golden jackal (Canis aureus) in Bosnia and Herzegovina: density of territorial groups, population trend and distribution range. Mammal Research. 63 (3): 341—348. doi:10.1007/s13364-018-0365-1.
  23. ↑ Krofel, Miha (2008). Survey of golden jackals (Canis aureus L.) in Northern Dalmatia, Croatia: preliminary results. Natura Croatica. 17 (4): 259—264.
  24. ↑ Giannatos, Giorgos; Marinos, Yiannis; Maragou, Panagiota; Catsadorakis, Giorgos (2005). The status of the Golden Jackal (Canis aureus L.) in Greece. Belgian Journal of Zoology. 135 (2): 145—149.
  25. ↑ Migli, D., Petridou, M., Giannatos, G. & Maragou, P. (2014). Current golden jackal status in Greece – from a low population point to an ongoing recovery. First International Jackal Symposium.
  26. ↑ Karamanlidis, A. A. et al. (2023). Rapid expansion of the golden jackal in Greece: research, management and conservation priorities. Endangered Species Research, 51, 1–13.
  27. ↑ а б Krofel, Miha (2009). Confirmed presence of territorial groups of golden jackals (Canis aureus) in Slovenia. Natura Sloveniae: Journal of Field Biology. 11 (1): 65—68.
  28. ↑ Golden jackal shows up in Geneva, Switzerland. 31 січня 2019. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка)
  29. ↑ Tóth, Tamás; Krecsák, László; Szűcs, Eleonóra; Heltai, Miklós; Huszár, György (2009). Records of the golden jackal (Canis aureus Linnaeus, 1758) in Hungary from 1800th until 2007, based on a literature survey. North-Western Journal of Zoology. 5 (2): 386—405.
  30. ↑ Szabó, László; Heltai, Miklós; Lanszki, József; Szűcs, Eleonóra (2007). An Indigenous Predator, The Golden Jackal (Canis aureus L. 1758) Spreading Like an Invasive Species in Hungary. Bulletin of University of Agricultural Sciences and Veterinary Medicine Cluj-Napoca. 64 (1—2).
  31. ↑ Szabó, László; Heltai, Miklós; Szűcs, Eleonóra; Lanszki, József; Lehoczki, Róbert (2009). Expansion Range of the Golden Jackal in Hungary between 1997 and 2006. Mammalia. 73 (4). doi:10.1515/MAMM.2009.048.
  32. ↑ Golden jackal spotted in the Austrian Alps. 13 червня 2019. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка)
  33. ↑ Erstmals Goldschakal in Thüringen gesichtet. Spiegel (нім.). 16 серпня 2019.
  34. ↑ а б Goudjakhals laat zich voor het eerst zien in Drenthe (нід.). rtv Drenthe. 6 грудня 2019.
  35. ↑ Koubek P, Červený J (2007). The Golden jackal (Canis aureus) – a new mammal species in the Czech Republic. Lynx. 38: 103—106.
  36. ↑ Kowalczyk, R. та ін. (2015). Range expansion of the golden jackal (Canis aureus) into Poland: first records. Mammal Research. 60 (4): 411—414. doi:10.1007/s13364-015-0238-9.
  37. ↑ а б в Lapini L.; Molinari P.; Dorigo L.; Are G.; Beraldo P. (2009). Reproduction of the Golden Jackal (Canis aureus moreoticus I. Geoffroy Saint Hilaire, 1835) in Julian Pre-Alps, with new data on its range-expansion in the High-Adriatic Hinterland (Mammalia, Carnivora, Canidae) (PDF). Boll. Mus. Civ. St. Nat. Venezia. 60: 169—186. Архів оригіналу (PDF) за 27 липня 2011.
  38. ↑ а б (італ.) Sciacallo dorato (Canis aureus) [Архівовано 20 листопада 2008 у Wayback Machine.]. wwf.it
  39. ↑ а б (італ.) Lapini L., 2009–2010. Lo sciacallo dorato Canis aureus moreoticus (I. Geoffrey Saint Hilaire, 1835) nell'Italia nordorientale (Carnivora: Canidae) [Архівовано 1 грудня 2020 у Wayback Machine.]. Tesi di Laurea in Zoologia, Fac. Di Scienze Naturali dell'Univ. di Trieste, V. Ord., relatore E. Pizzul: 1–118.
  40. ↑ Golden jackal expands through Italy. European Wilderness Society. 21 січня 2021.
  41. ↑ Pérez, Uxía (9 березня 2024). Primer avistamiento de un chacal dorado en España: ¿qué supone para el ecosistema?. RTVE.es (ісп.). {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка)
  42. ↑ Jakhals waargenomen op de Veluwe (нід.). nu.nl. 29 лютого 2016.
  43. ↑ а б в De goudjakhals rukt op in Gelderland (нід.). Omroep Gelderland. 17 травня 2019. Процитовано 3 жовтня 2020.
  44. ↑ Le chacal doré est arrivé en France !. ferus.fr. 15 грудня 2017.
  45. ↑ Young golden jackal found in France for first time. La Connexion. 2 жовтня 2023.
  46. ↑ Christian W (10 вересня 2015). European jackal found in Denmark. The Copenhagen Post. Процитовано 10 вересня 2015.
  47. ↑ Sensation: Vild sjakal spottet i Nordjylland. 8 серпня 2016. Архів оригіналу за 13 листопада 2016. Процитовано 8 серпня 2016.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  48. ↑ (ест.) Amet: šaakalid tuleb eemaldada, EestiPäevaleht (21 May 2013)
  49. ↑ а б (ест.) Ivar Soopan. Jaht Läänemaal ulatuslikult levinud šaakalitele pikeneb kahe kuu võrra [Архівовано 2017-10-12 у Wayback Machine.]. Läänlane, 20 July 2017
  50. ↑ (ест.) Eesti šaakalid on pärit Kaukaasiast, Lääne Elu, 18 November 2015
  51. ↑ (ест.) Šaakalite jahihooaeg pikenes kahe kuu võrra. Postimees, 1 September 2017
  52. ↑ Kojola, Ilpo; Henttonen, Heikki; Heikkinen, Samuli; Ranc, Nathan (1 лютого 2024). Golden jackal expansion in northernmost Europe: records in Finland (PDF). Mammalian Biology. 104 (1): 101—105. doi:10.1007/s42991-023-00382-3.
  53. ↑ Gullsjakal sett for første gang i Norge. Процитовано 25 лютого 2021.
  54. ↑ Ησύχιος Γραμματικός Αλεξανδρεύς 5th - 6th century AD: ΕΥΛΟΓΙΩΙ ΤΩΙ ΕΤΑΙΡΩΙ ΧΑΙΡΕΙΝ
  55. ↑ Θεοδόσιος Γραμματικός Αλεξανδρέως 8th century AD: Εισαγωγικοί κανόνες περί κλίσεως ονομάτων
  56. ↑ Jardine, William (1839). The naturalist's library, Volume 9, published by W.H. Lizars.
  57. ↑ Rutkowski R, Krofel M, Giannatos G, Ćirović D, Männil P, Volokh AM, et al. (2015) "A European Concern? Genetic Structure and Expansion of Golden Jackals (Canis aureus) in Europe and the Caucasus". PLoS ONE 10(11):e0141236. doi:10.1371/journal.pone.0141236

Посилання

This article is issued from Вікіпедія. The text is available under Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 unless otherwise noted. Additional terms may apply for the media files.