Фау-1

Фау-1
Тип	крилата ракета
Походження	Третій Райх
Історія використання
На озброєнні	1944-45
Війни	Друга світова війна
Історія виробництва
Розробник	Вернер фон Браун
Розроблено	1941
Вартість одиниці	проєктна 10 тис. райхсмарок, в кінці війни — 3,5 тис. на праці ув'язнених
Виготовлення	1942-45
Виготовлена кількість	приблизно 30 000
Варіанти	Фау-4
Характеристики
Вага	2160 кг
Довжина	7,75 м
Висота	1,42 (1,55) м
Діаметр	0,85 м
Боєголовка	Аммотол
Вага боєголовки	700—1000 кг
Двигун	1 ПуПРД Argus As 014 2,9 кН (296 кгс)
Розмах крил	5,3, пізніше 5,7 м
Паливо	80-октановий бензин
Операційна дальність	286 км
Практична межа	2700—3050 м
Висота польоту	від 100 до 1000 м
Швидкість	656 км/год (0,53 М); швидкість збільшувалася з витратою палива і полегшенням апарату — до 800 км/год (~ 0,65 М)
Система керування	автопілот
Точність	розрахункове Кутове ймовірне відхилення 0,9 км
Пускова платформа	стаціонарна наземна катапульта Вальтера[1]. бомбардувальник He 111[2].
Фау-1 у Вікісховищі

«Фау-1», V-1 (також Fi-103, FZG 76) — крилата ракета^{[прим. 1]}, що перебувала на озброєнні армії Німеччини в кінці Другої світової війни. Розроблена компанією Fieseler. Ракета була частиною програми «зброї відплати» (нім. Vergeltungswaffe), звідки й назва V-1.

Фау-1 мала пульсуючий повітряно-реактивний двигун (ПуПРД) і несла бойову частину масою 750—1000 кг. Дальність польоту — 250 км, згодом доведена до 400 км. Точність ракети була вкрай низька.

Використовувалася для терору мирного населення в Лондоні із червня 1944 року.

Експериментальна станція «Куммерсдорф-Захід» розташована між двома артилерійськими полігонами Куммерсдорфа, приблизно за 3 кілометри на південь від Берліна, в негустому сосновому лісі провінції Бранденбург. На станції зосереджувалося найкраще випробувальне обладнання та випробувальні стенди для ракет на твердому та рідкому паливі.

У 1930-ті роки на полігоні Куммерсдорфа Вернер фон Браун перебував у підпорядкуванні капітана Вальтера Дорнбергера, разом з яким працював багато років. Дорнбергер розробляв реактивні снаряди на бездимному поросі. Починаючи з 1937 року фон Браун розпочав випробування великих ракет на новому полігоні «Пенемюнде» на острові Узедом в Балтійському морі, який почали будувати в 1935 році.

Перше випробування ракети на полігоні «Пенемюнде» відбулося 21 грудня 1932 року, з участю інженера-випробувача і конструктора Вальтера Ріделя з фірми «Хейланд», розташованої в містечку Брітц. Інженер Артур Рудольф запропонував відділу озброєнь повністю автоматизований двигун на рідкому паливі з тягою 295 кілограмів і тривалістю горіння шістдесят секунд. Під час невдалого демонстраційного польоту ракета, побудована групою Ракетенфлюгплац, вертикально піднялася на 30 метрів, потім різко лягла на горизонтальний курс і звалилася в ліс. Цей ракетний двигун був першим з розроблених, створених і випробуваних на полігоні. Він був зроблений з міді, сферичні ємності з киснем і спиртом розташовувалися згори, відокремлені від камери згоряння, яка мала систему охолодження.

Проєкт ракети Fi-103, розроблений конструкторами Робертом Луссером (фірма Fieseler) і Фрітцем Госслау (фірма Argus Motoren), запропоновано Технічному управлінню Міністерства авіації в липні 1941 року. Під час проєктування, а пізніше на випробуваннях, для стабілізації ракети в польоті її оснастили гіроскопом і встановили стабілізатори.

Виробництво ракети розпочато наприкінці 1942 року, на острові Узедом (в Балтійському морі, навпроти гирла річки Одер). Під час Другої світової війни на острові був концтабір, робоча сила з якого використовувалася на підприємствах по виробництву Фау-1.

Перша розвідувальна інформація про дослідницький центр і заводи в Пенемюнде, на яких збирали ракети «Фау-1» і «Фау-2», отримана восени 1942 року розвідкою Армії крайової (АК). В березні 1943 року в Лондон надіслано докладний рапорт. 17-18 серпня 1943 року масована бомбова атака на кілька місяців призупинила виробництво «диво-зброї».

• Довжина, м: 7,75
• Розмах крила, м: 5,3 (пізніше 5,7)
• Діаметр фюзеляжу, м: 0,85
• Висота, м: 1,42 (1,55)
• Споряджена маса, кг: 2160
• Двигун: 1 ПуПРД Argus As 014 з тягою 2,9 кН (296 кгс)
• Максимальна швидкість польоту: 656 км/год (0,53М); швидкість збільшувалася з витратою палива і полегшенням апарату — до 800 км/год (~ 0,65М).
• Максимальна дальність польоту, км: 286
• Практична стеля, м: 2700—3050 (на практиці від 100 до 1000 метрів)
• Маса бойової частини, кг: 700—1000, спорядження Аммотол
• Витрата палива, л/км: 2,35
• Ємність бака, л: 550—640, бензину (80-октанового).
• Кутове ймовірне відхилення (розрахункове), км: 0,9
• Вартість ракети (проєктна), рейхсмарок: 10 тис. В кінці війни — 3,5 тис. при використанні праці ув'язнених.

Веретеноподібне тіло обертання завдовжки 6,58 метра з максимальним діаметром 0,823 метра. Фюзеляж виконаний переважно з тонколистової сталі, з'єднання листів зварюванням, крила виконані аналогічно або з фанери. Фау-1 спроєктовано за звичайною аеродинамічною схемою: крила постійної хорди 1 метр, розмахом 5,4 метра і з профілем товщиною приблизно 14 %. Над фюзеляжем розміщувався ПуПРД завдовжки приблизно 3,25 метра.

Вибір пульсуючого повітряно-реактивного двигуна спричинений простотою конструкції і, як наслідок, малими трудовитратами на виготовлення, що виправдано при масовому виробництві крилатих ракет. Двигун розроблений наприкінці 1930-х роках конструктором Паулем Шмідтом. Зразок двигуна Argus-Schmidtrohr (As109-014) створено фірмою «Argus Motoren» в 1938 році.

Система керування снарядом — автопілот, що утримує снаряд на заданих при старті курсі і висоті протягом усього польоту.

Стабілізація за курсом і тангажем здійснюється за показами триступеневого (головного) гіроскопа, які підсумовуються по тангажу з показами барометричного датчика висоти, а по курсу і тангажу — зі значеннями відповідних кутових швидкостей, вимірюваних двома гіроскопами (для демпфірування коливань снаряда навколо власного центру мас). Наведення на ціль перед стартом виконується по магнітному компасу системи керування — якщо курс снаряда відхиляється від заданого за компасом, електромагнітний механізм корекції впливає на рамку тангажа головного гіроскопа, що змушує його прецесувати по курсу в напрямку зменшення неузгодженості з курсом за компасом, а система стабілізації приводить снаряд до цього курсу.

Керування за креном відсутнє — аеродинамічно снаряд досить стійкий до відхилень навколо поздовжньої осі.

Логічна та виконавча частина системи керування працює на стисненому повітрі. Кутові покази гіроскопів поворотними соплами зі стисненим повітрям перетворюються на повітряний тиск у вихідних патрубках перетворювача і підсумовуються у каналах керування (з відповідно підібраними коефіцієнтами), що приводять в дію золотники пневматичних машинок рулів курсу і висоти. Гіроскопи розкручуються стисненим повітрям, яке подається на турбіни, що становлять частину роторів гіроскопів. Для функціонування системи керування на снаряді використовувався кульовий балон зі стисненим повітрям під тиском 150 атм.

Керування дальністю польоту за допомогою механічного лічильника, на якому перед стартом встановлюється необхідна дальність, а лопатевий анемометр на носі снаряда обертається надхідним потоком повітря до необхідної дальності з точністю ± 6 км. Коли лічильник показує нуль, розблоковуються ударні детонатори бойової частини і видається команда на пікірування («відсікається» подача повітря в машинку керма висоти).

ПуПРД ефективний тільки при досягненні снарядом певної початкової швидкості. Для досягнення початкової швидкост існувало два варіанти запуску:

• Зі стаціонарної наземної пускової установки — катапульти Вальтера^[1].
• З літака-носія — бомбардувальника He 111^[2]. Снаряд підвішувався асиметрично — під одне крило поруч з фюзеляжем, оскільки над корпусом снаряда значно виступав двигун.

Перші експериментальні пуски Фау-1 виконувалися з літака-носія, більшість бойових пусків здійснено з наземних установок.

Масивна сталева конструкція завдовжки 49м (довжина шляху розгону 45м) монтувалася з дев'яти секцій. Нахил катапульти до горизонту — 6°. На верхній стороні напрямні, по яких рухався снаряд при розгоні. Усередині катапульти по всій довжині проходила труба діаметром 292 мм — циліндр парового двигуна. У трубі вільно переміщався поршень, який перед стартом зчіплювався з бугелями на нижній частині фюзеляжу снаряда. Поршень приводився в рух тиском 57 бар парогазовою сумішшю зі спеціального реактора, у якому розкладався концентрований перекис водню під впливом перманганату калію. Передній кінець циліндра відкритий, після сходу снаряда з катапульти поршень вилітав з циліндра і в польоті відчіплювався від снаряда. Катапульта надавала снаряду початкову швидкість приблизно 250 км/годину. Розгін — приблизно 3 сек.

За розрахунками з однієї катапульти можна було запустити до 15 снарядів за день, хоча на практиці це робилося не завжди. Рекорд становив 18 запусків за день. Приблизно 20 % всіх пусків з катапульти були аварійними.

Третьою повітряною ескадрою Люфтваффе III/KG 3 «Blitz Geschwader» («укр. Блискавична ескадра») з липня 1944 року по січень 1945 року виконано 1176 запусків з модифікованих He 111 (H-22s). Повоєнні дослідження оцінюють втрати «Фау-1» в 40 % при запуску з літаків, які теж зазнавали втрат, як від атак винищувачів противника, так і від факела двигуна снаряда, в зоні якого на кілька секунд після пуску опинявся літак.

Наприкінці війни виготовлено кілька пілотованих «Фау-1», які передбачали підйом у повітря на тросі реактивним Ar 234. Пілотований варіант крилатої ракети Fieseler Fi 103R, або V4 мав застосовуватися проти армад бомбардувальників союзників. Кабіна пілота перебувала в задній частині фюзеляжу, перед дифузором двигуна: [1]. Пілот мав направляти літак на ціль і потім вистрибувати з парашутом. До 1944 року побудовано 175 екземплярів. Для використання V4 як камікадзе створили армійську операцію підготовки пілотів-смертників (Selbstopfer). Підготовлено 200 пілотів. Літаки типу V-4 не надійшли в розпорядження пілотів-смертників, пілоти з програми переведені на інші літаки.

Бойове розгортання ракет почалося в 1943 році з підготовки кількох стартових позицій у Франції. З інженерного погляду вигідніше гарно захищені залізобетонні стартові комплекси («важкі» позиції), водночас з військового погляду краще розосереджені «легкі» позиції. Ухвалено компромісне рішення про спорудження 4-ох «важких позицій» (Бункер Сіракур і Бункер Брекоерт) і 96-ти «легких». Жодну важку позицію не завершено, і всі запуски здійснювалися з легких.

13 червня 1944 відбулось перше бойове застосування німецьких крилатих ракет Фау-1 по Лондону.

Всього виготовлено приблизно 30 000 апаратів. До 29 березня 1945 року приблизно 10 000 запущено по Англії; 3200 впали на її території, з них 2419 досягли Лондона — 6184 людей убито, 17 981 поранено^[3]. Лондонці називали Фау-1 «літаючими бомбами» (flying bomb), а також «дзижчальними бомбами» (buzz bomb) через характерний звук пульсуючого повітряно-реактивного двигуна.

20 % ракет відмовляли при запуску, 25 % знищувалися британською авіацією, 17 % збивалися зенітками, 7 % руйнувалися при зіткненні з аеростатами загородження, двигуни відмовляли до досягнення цілі, а вібрація часто виводила ракету з ладу, тому 20 % Фау-1 падали в море. Британська доповідь, опублікована після війни, повідомляла, що по Англії запущено 7547 Фау-1. У доповіді вказується, що з них 1847 знищено винищувачами, 1866 знищено зенітною артилерією, 232 знищено аеростатами загородження і 12 — артилерією кораблів Королівського ВМФ^[4].

Після розробки радіодетонаторів для зенітних снарядів, втричі ефективніших при порівнянні з новітнім для того часу радіолокаційним управлінням вогнем, втрати німецьких літаків-снарядів у нальотах на Англію зросли з 24 % до 79 %, внаслідок чого ефективність й інтенсивність нальотів значно знизилася.^[5]

Після висадки союзників на континент і захоплення або розбомблення більшості наземних установок, спрямованих на Лондон, німці почали обстріл стратегічно важливих пунктів в Нідерландах (насамперед порт Антверпена, Льєж), кілька снарядів були випущені по Парижу.

Велика Британія за підтримки США застосувала зенітні артилерійські комплекси у складі РЛС наведення SCR-584, електронної станції керування M-9 та 90-мм зенітних гармат. Разом з радіодетонаторами вони виявились ефективним засобом боротьби з крилатими ракетами і успішно відбивали атаки на Лондон та Антверпен^[6].

Спершу зенітні артилерійські комплекси були розгорнуті навколо Лондона і тому на їхню роботу наклали низку обмежень: перед відкриттям вогню обслуга мала переконатись, що в повітрі крилата ракета і поблизу нема літака-винищувача. Попри обмеження, між 18 червня й 17 липня 1944 року зенітна артилерія збила 343 Фау-1, що становило 10 % від загальної кількості, 22 % від знищених (решта збита винищувачами, врізалась у повітряні кулі, чи підбита з кораблів)^[6].

В середині липня 1944 року зенітні артилерійські комплекси розгорнули на південному узбережжі Англії, де вони могли вести вогонь по повітряних цілях над протокою без обмежень. Від 17 липня до 31 серпня зенітна артилерія знищила 1286 Фау-1, 34 % від загальної кількості, 55 % від збитих^[6].

В жовтні 1944 року зенітні артилерійські комплекси в такому ж складі (РЛС SCR-584, станції керування M-9, снаряди з радіодетонаторами) з успіхом захищали порти Антверпена від ударів крилатими ракетами^[6].

Наприкінці грудня 1944 року генерал Клейтон Біссел (англ. Clayton Bissell) представив звіт, який зазначив значні переваги V1 в порівнянні з традиційними повітряними бомбардуваннями.^[7]

• Фау-2
• Фау-3
• Ганна Райч — пілот, яка випробовувала Фау-4.
• Джозеф Беррі — найрезультативніший борець з Фау-1 (збив 59 1/2 ракет).
• Ремі Ван Лірде — другий за результативністю борець з Фау-1 (збив 44 ракети).

•  Фау-1 — дешева «зброя помсти» Третього Райху на YouTube // Історія без міфів
• Wilfried Kopenhagen (1999). Die V1 und ihre Sowjetischen Kinder. Waffen-Arsenal. Т. SB24. Podzun-Pallas-Verlag. ISBN 9783790906622.